BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

Класика не старіє, коли її подають із любов’ю та професіоналізмом

Це засвідчила вистава «Сватання на Гончарівці» у постановці театру імені Марії Заньковецької, що стала справжнім святом українського театру, наповненим щирим гумором, теплом і глибокою повагою до класики

Фото авторки
Фото авторки

Не відкрию таємницю, якщо скажу, що у театрах є вистави, на які хочеться йти знову і знову. Таких вистав, які є бажання ще раз подивитися, на сьогодні у Національному академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької багато. І про це свідчить відсутність квитків у касі, бо їх розкуповують на пів року наперед. А перед Театром славетної Марії у такі вечори збирається море львів'ян та гостей міста.

До таких вистав належить і постановка «Сватання на Гончарівці», на яку колектив видання «Високий Замок» запросили заньківчани. «Сватання на Гончарівці» належить до вистав-довгожителів, адже прем'єравідбулася ще 5 грудня 2009 року. І поставив її старійшина театру народний артист України, режисер Федір Стригун. Відомий твір Григорія Квітки-Основ'яненка тут зазвучав по-новому — живо, динамічно й водночас дуже по-домашньому, ніби глядач сам опинився серед гончарівських хат і знайомих з дитинства характерів.

Акторський ансамбль працює злагоджено й натхненно: кожен образ виписаний яскраво, з тонким відчуттям народного характеру. Комедійні сцени викликають щирий сміх у залі, але за легкістю гумору відчувається глибина — роздуми про кохання, людську гідність, вибір і щастя. Особливої уваги заслуговує мова вистави — соковита, мелодійна, справжня, яка звучить природно й переконливо.

Сценографія, костюми та музичне оформлення гармонійно доповнюють дію, створюючи атмосферу українського села з його барвами, ритмами й настроями.

Постановка театру імені Марії Заньковецької ще раз доводить: класика не старіє, коли її подають із любов’ю та професіоналізмом. «Сватання на Гончарівці» — це вистава, після якої виходиш із залу з усмішкою, добрим настроєм і відчуттям гордості за українську театральну традицію.

Чому п'єсу й досі так тепло сприймають глядачі, я запитала у виконавця ролі Стецька — заслуженого артиста України Василя Коржука.

— Усе, що колись написав Квітка-Основʼяненко і на сьогодні не є для нас чужим, — каже актор. —  Щоб збагатіти якимось чином, не маючи нічого, хіба це не затьмарює розум? Українська класика — не старіє.

— Ваш Стецько — дуже колоритний образ. Що у цій ролі для вас було найскладніше, а що, навпаки, лягло відразу?

— Коли Федір Миколайович Стригун брав до постановки цю виставу, ми багато розмовляли про неї. У класичному варіанті Стецько виглядає недолугим, дурнем. А наш Стецько вийшов трішечки навіть філософом. Ми говорили з Федором Миколайовичем, що насправді Стецько не дуже хоче одружуватися. Це такий персонаж, який радіє життю, і все, що він бачить, йому подобається. Він живе у гармонії з природою. Найважче у цій виставі не показати Стецька дурнем. Коли ми почали саме з такого боку підходити до образу, усе стало легко і зрозуміло. І нічого не треба було вигадувати. Якщо у Стецька і є якась недолугість — це щось дуже світле, а не негативне.

— Яку сцену у цій виставі любите найбільше?

— О, це сцена з горіхами (сміється. — Г.Я.). До речі, 5 лютого, коли на виставі були і «високозамківці», у нас було дві прем'єри. Я про це оголошував наприкінці вистави. Двоє акторів вперше вийшли на сцену у ролях Уляни і Олексія. Це Марта Шпеник і Богдан Козлінський. До них з 2009 року у цих ролях виступали інші актори. Але ми ростемо, тож виставу будемо оновлювати. Вірю, що «Сватання на Гончарівці» і далі житиме на сцені нашого театру. Бо класика не старіє, а такі вистави відволікають у складний час.

— Для вас особисто важче грати комедію чи драму?

— Однозначно на це запитання складно відповісти. Бо у кожній комедії є своя драма, а у кожній драмі є якась комедія. Але хорошу, смачну комедію зіграти не так легко — кажу це щиро. Для того, щоб все вдалося, не треба грати, це треба проживати дуже чітко і серйозно. От тоді буде смішно.