«Спочатку нагодуй тварину, а потім їж сама»

Чоловік пані Лариси — теж ветлікар, дуже добрий хірург. Донька навчається в аспірантурі Львівського ветеринарного університету. Син теж любить тварин, але стопами батьків не пішов. Каже, з дитинства бачив вдома стільки чотирилапих, що вони йому трохи приїлися…

«Я з дитинства мріяла працювати в зоопарку. У Львові зоопарку немає. Але я вже 38 років працюю ветеринаром у цирку, — говорить пані Лариса. — І щаслива — на роботу ходжу як на свято. Закінчила Львівський зооветінститут 1982 року. Працювала там на кафедрі, але потім мене запросили працювати в цирк».

Лариса Гаврилова розповіла «ВЗ» про свою роботу і показала залаштунки цирку, де тримають чотирилапих. Зараз тут порожньо, бо йде вистава, де тварини не задіяні. Оглядаємо великі кімнати для різних видів: мавпятник, слоновник (тут були слони і жирафи, є висока стеля), ведмежатник. Є приміщення для хижаків. Є стайня для копитних. Усе помито, пофарбовано, опалюється, все пристосовано для комфорту чотирилапих. На стіні - термометр. Окрема кімната — «душова» з бойлером, там спеціальна мийка для тварин.

Заходимо в операційну, де є все необхідне, щоб порятувати «братів наших менших» у разі форс-мажору. Бо тварини можуть і погризтися між собою… Кабінет ветлікаря поруч, тут полиці зі стосами ветеринарних документів.

«Якщо у цирку не буде тварин — не буде цирку»

— Виступати з тваринами зараз не заборонено, — каже пані Лариса. — Останніми роками у світі підняли таку хвилю щодо «цирку без тварин». Але усі, хто орієнтується у цирковому мистецтві, розуміє, що ця хвиля — комерційна. За «цирк без тварин» борються зоозахисники. Але нав’язують суспільству хибну думку, що тварин буцімто експлуатують у цирку, знущаються з них… Це маячня. У цирку чотирилапих не кривдять, вони — улюблені друзі, компаньйони, партнери, в яких артисти вклали стільки праці, душі, грошей! Хіба буде дресирувальник знущатися з чотирилапого, за якого заплатив кілька тисяч доларів? Та він порошинки з нього здуває! Жодна тварина не виступатиме на арені, якщо її б’ють. Буде боятися дресирувальника і тікати від нього.

Якщо у цирку не буде тварин — не буде цирку. Зараз важкі часи, тому, можливо, не час на великих екзотичних тварин. Але звичайні кішки-собаки, коні, якась дрібна домашня живність можуть виступати. Вони виступають із задоволенням! Тільки музика заграла — вони вже всі такі активізовані, рвуться на арену. Для них це розвага, розминка. Хіба це робота для здоровенного жеребця — зробити декілька кіл по арені з наїзницею, яка важить 40 кілограмів? А для тигра з тумби на тумбу перестрибнути — це важка робота?

Ба більше — циркові тварини можуть жити тільки у цирку, вони звикли до цієї атмосфери, люблять її. У зоопарку вони довго не живуть, вмирають від туги. Якщо тварина циркова вже у третьому-четвертому поколінні, то це вже не зовсім тварина, в неї є щось від людини. Бо вони спілкуються з людьми, це частина їхнього менталітету. Вони розуміють набагато більше, ніж ми думаємо. Просто не можуть говорити.

«Після того, як вигодувала тигреня, ще два роки ноги й руки були у шрамах»

— Усе життя тримаю вдома тварин. За цей час через мої руки пройшов добрий зоопарк. Кого тільки не було! Кози, вівці, баран, куниці, їжаки, сови… Була навіть олениця, жила у цирку. Живемо у звичайному багатоквартирному будинку, зараз у нас є коти, собаки й папуги. Коти всі підібрані з підвалів, скалічені. Собачок брали в ЛКП «Лев». Усі чисті, вимиті, доглянуті, запаху від них немає. Сусідам не заважають. Як приходжу з роботи, одразу починаю займатися тваринами. Маю залізне правило: спочатку нагодуй тварину, а потім їж сама.

Свого часу я вигодувала навіть тигра! Коли тільки почала працювати у цирку, у Львові гастролювали народні артисти Людмила і Володимир Шевченки. В їхньої тигриці саме народилися тигренята. Але тигри навіть у стаціонарних зоопарках не вигодовують малюків. А тим більше — в цирку, який весь час на колесах. Хоча сам факт, що вони народжуються, свідчить про добрий за ними догляд.

З двох тигренят одне одразу померло, інше ледь клигало. Я попросила Людмилу дати мені його вигодувати. Вона сказала, що він все одно помре, ви тільки переживати будете. Але все ж таки віддали мені тигреня. Воно було таке маленьке, що на долоні поміщалося. Мені вдалося його виростити. Назвала його Фафік. Годувала дитячим харчуванням. Тоді дитяче харчування було суворо за довідками і мені дали таку довідку на Фафіка. Були курйозні моменти, коли я в гастрономі мусила витягти тигреня з-за пазухи й показати продавцю, щоб дав дитяче харчування. Виріс дуже гарний, ласкавий тигр, муркав, лащився… Сусіди навіть не знали, що у мене вдома є тигр.

Моя мама тоді ще була жива, дуже допомогла. Я їй кажу: «Мамо, я взяла тигра додому». Вона: «Ну, ти вже зовсім з глузду з'їхала! Собаки, кішки, птахи вдома, ще й тигр!». Мама зранку о пів на восьму приходить до мене, а я вже біжу на роботу в зооветінститут, по дорозі треба сина завести у школу. Мама: «Ну, де там той тигр?». А він такий малесенький, лежить у коробочці з-під взуття. Мама: «Це тигр?!». Я кажу: «Мамо, я його братиму зі собою на роботу». І засовую пляшечки з дитячим харчуванням і сосками за пазуху. Мама аж образилася: «А я що, нежива? Я тебе, твого сина, всіх твоїх собак, усіх котів вигодувала, то я вже тигра не вигодую?!». І з того дня мама пів року щоранку приїжджала до мене, я йшла на роботу, а вона залишалася з тигреням — годувала, підтирала…

Але не можна хижу тварину тримати в хаті. Звірі - це не жарти. Вони не хочуть нас з'їсти чи подряпати, але тварина якщо злякається, то покалічити може. Коли Фафіку було місяця півтора, у нього були такі кігті, як фаланга мого пальця. Зубки були молочні, але теж довгі. Одного разу треба було йому зробити клізму, бо мав закреп. Я в цирку слонам клізму роблю — хіба мені складно тигреняті зробити клізму? Я кажу: «Мамо, тримай його». Він муркає, задоволений, що дві «мами» біля нього. Ну зовсім як дитина. Почала я робити клізму, і… ми навіть не зрозуміли, що сталося, — за секунду усі стіни були в крові. Нашій. Це він так злякався, бо не зрозумів, що з ним роблять. Інстинктивно впав на спину і чотирма лапами з кігтями вчепився у нас з мамою. Потім здивовано подивився на нас, ніби питав: «А ви не бачили, хто мені в попу лазив?». І далі продовжував муркати до нас.

Я після того, як його віддала Шевченкам, ще два роки ходила у чорних колготках і на довгий рукав. Бо всі ноги й руки були у шрамах. Ходиш по квартирі, він за диван сховався, потім вискочив і - хап за ноги. І побіг задоволений — я тебе впіймав! Це він так грався.

Коли я його годувала з соски, клала на коліна складений у п’ять шарів махровий рушник, саджала його на коліна і починала годувати. А він топтався по ногах, мурчав, запускав кігті. Але не зі зла, а з великої любові. Хоча й сидів на рушнику, кігті все одно діставали до моїх ніг. Коли йшла на роботу, то колготки вдягала вже біля ліфта. Бо вдома він їх одразу подере. Ми були дуже небагаті люди, а колготки коштували недешево. Але коли любиш тваринку, все їй пробачаєш…

Фафік у мене в квартирі прожив до п’яти місяців. Виріс великий, треба було вже його віддавати. Ми з сином полетіли з ним літаком до ленінграда, де якраз гастролювали Людмила і Володимир. Заходимо в салон літака — Фафік у мене лежить на плечі. Я пасажирам кажу: він ручний, але ви тільки руки до нього не простягайте.

Я віддала їм тигреня, вони такі були щасливі! Вони взагалі були по-хорошому схиблені на тваринах. Забрали його в готель, він спав з ними у ліжку. Бо це було вперше, коли тигреня, що народилося у їхніх звірів, вижило. Вони назвали його Сафар. І він 18 років прожив, для тигра це дуже багато.
Виходив на арену разом з усіма, але… нічого не робив. Єдиний з усіх тигрів ніколи не сидів на тумбі. Не хотів і все. Шевченки вирішили його не примушувати, хоча могли. Його номер був такий: Людмила його за хвіст тягала, вуса на палець накручувала, верхи на ньому їздила, обіймала-цілувала його, він її облизував. Людмила розповідала, що він не раз їй життя врятував. Траплялися на арені бійки між хижаками, і була загроза для дресирувальника, то вона одразу ховалася за Сафара, бо він до неї нікого не підпускав. «Я для нього — божество. Він загризе за мене будь-кого», — казала Людмила.

Дресирувальники ніколи не повертаються до хижаків спиною. Але до Сафара Володимир міг стояти спиною. Володю він слухав, хоча той на нього жодного разу не крикнув. Він міг намотувати його вуса на палець, знаючи, що тигр ніколи не вкусить. Шевченки ніколи не виявляли до Сафара жодного насилля й агресії. І тигру ніколи не приходило в голову, що він має право відплатити чимось поганим.
Але далеко не кожному тигру можна палець в рот засунути і верхи сісти покататися. Циркові тварини вважають дресирувальника своїм лідером, але час від часу виказують непокору, ніби перевіряють: може, ти вже старий-хворий, може, тепер я буду лідером? Тому дресирувальник на арені періодично ляскає хлистом. Звичайно, він не тварину б'є, він так дає знак тварині, що він головний.

Через кілька років я проїздом була у Києві. І ми з Людмилою пішли у київський цирк, де тоді був Сафар. Згадає мене чи ні? Дивлюся — найбільший і найгарніший тигр з усіх — мій Фафік! Не знаю, впізнав він чи ні, але він так муркав, так терся об сітку! Звичайно, що впізнав!

Найбільш небезпечна тварина в цирку — мавпа

— Мене іноді питають, чи не боюся входити в клітку зі шприцом. Тварина — це не є жарт. Признає тільки свого дресирувальника, решта людей для неї - не авторитети. Ніхто не примусить мене зайти до клітки з тигром чи левом один на один робити укол. Від мене тоді нічого б не залишилося, навіть шприца.

Коні спокійні, то їм можна зробити укол. Якщо якась болюча маніпуляція, то кінь може смикнутися. Дресирувальник тримає коня за вуздечку, але ноги йому не зафіксуєш. Якщо кінь вдарить ногами швидше, ніж я встигну відскочити, — то вже мої проблеми. Але я швидко бігаю, стрибаю і все роблю дуже швидко.

Ведмеді - страшні тварини, вони не передбачувані. У ведмедя часто міняється настрій. Як має поганий настрій, може ні з того ні з сього кинутися на дресирувальника.

Але найстрашніша звірина в цирку — мавпа. Мають чотири руки (бо ноги — це другі руки мавпи, тільки ще міцніші і з пальцями). Коли мавпа нападає на людину, вона чіпляється за одяг і кусає, а пальцями так щипає, що вириває шматки м’яса. Її неможливо відірвати від себе.

У мене був такий перший неприємний досвід з мавпами. Буду пам’ятати все життя. Я тільки прийшла на роботу в цирк, не мала досвіду. Заходжу в мавпятник з пачкою печива, хотіла пригостити. А там — макак у клітці, Яша. Побачив мене, зрадів, показує, щоб я підійшла до нього. Доглядальник якраз вийшов по воду. Я даю Яші печиво, а він в одну секунду вчепився мені в руку і втягнув її в клітку. Клики величезні, силища така… Мало бракувало, щоб він у руку вчепився зубами. На моє щастя, якраз забіг доглядальник. Кричить «Яша!!!». Той кинув руку. Думаєте, він хотів того печива? Та ні, просто прийшла свіжа людина, чому б її не куснути? Для нього то забава. Боже, як той доглядальник кричав на мене!

Дресирувальник попросив: «Лікарю, покажіть мені свої руки»

— Був випадок — приїхав до нас на гастролі дресирувальник із верблюдами. Їхали залізницею у вагоні, і у верблюдиці почався гон. Самець верблюда зі злості вкусив мале верблюденя. Так сильно, що мало голову не відкусив. Я як побачила… Мене вже нічим не здивуєш, але то було щось… Причому малий їхав декілька днів у такому стані, почалося нагноєння. Коли вони приїхали, ми його навіть в операційну не заводили, бо він великий, на стіл не покладеш. Просто у стайні в проході помили, поклали, накрили і почали в польових умовах пришивати голову на місце. Дресирувальник казав, що нічого з того не буде. Але не можна тварині не дати шанс. І нам вдалося витягти його. Верблюденя було в нас місяць, кололи антибіотики, і воно від нас поїхало в нормальному стані.

Гастролював у нас якось такий цікавий дресирувальник. Перш ніж я підійшла до його тварин, він попросив: «Лікарю, покажіть мені свої руки». Я була ще молода, гарна, знітилася й кажу: «Я вам покажу, але руки в мене не показові - без манікюру». Бо як робити маніпуляції з тваринами з довгими нігтями? Я показала руки, він був задоволений: «Якби ви витягли руку з манікюром, я би вас до своїх тварин не підпустив». Як лікарю мені було це приємно, а як жінці - не дуже.