Вистава, що не нав’язує співчуття, а поступово його викликає

Пригадуєте, трохи більше року тому режисерка Вероніка Літкевич на сцені «Стрих» зробила справжнє революцію — для постановки вистави за твором Кузьми Скрябіна «Я, Побєда» і Берлін" на четвертий поверх театру імені Марії Заньковецької притягнули справжнісіньку «Побєду», яку викупили і привезли з Волині. Вистава стала «хітярою» сезону — квитки не неї були розкуплені на кілька місяців наперед!

«Високий Замок» писав, що «Я, „Побєда“ і Берлін» заслужено здобула перемогу Всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА» як «Краща драматична вистава камерної сцени» та нагороду за «Найкращу роботу актора» — її отримав Ярослав Дерпак за роль Кузьми.

13−14 січня на сцені «Стрих» Національного театру імені Марії Заньковецької усі місця маленького глядацького залу були заповнені - шанувальники якісного театрального продукту прийшли на прем'єру вистави «Неіснуючі» молодої талановитої режисерки Вероніки Літкевич за п'єсою Наталки Ворожбит, що вперше поставлена на українській сцені.

Це історія про три покоління жінок однієї родини, які переживають війну далеко від дому. Опинившись у чужій «глянцевій» західноєвропейській квартирі, вони ніби завмерли між минулим і невизначеним майбутнім, проте вперто тримаються за життя, любов і гумор, та намагаються знайти місце, де зможуть знову бути собою.

Пʼєсу «Неіснуючі» (Non-existent) Наталка Ворожбит написала на замовлення театру в Ессені, Німеччина (Essen Aalto Theater) ще у 2023 році, а світова прем'єра відбулася 24 лютого 2024 року. Невдовзі вистава за цим твором йшла в театрі міста Майнц.

І от, нарешті, п'єсу побачив львівський глядач. За словами Наталки Ворожбит, попри те, що вона писала цю п'єсу за кордоном, відчувала «всю гаму емоцій, яку відчували мої персонажі».

«Неіснуючі» — не з тих вистав, що прагнуть сподобатися одразу. Вона вимагає уваги й внутрішньої роботи, залишає після себе тишу, яку хочеться зберегти ще на кілька хвилин. Це театр роздуму й співпереживання, який нагадує: інколи найважливіше — помітити тих, кого звикли не бачити.

Те, що зникає, говорить голосніше за присутнє. Саме з таким відчуттям виходиш після прем'єри вистави «Неіснуючі» — роботи, яка не прагне прямої відповіді, зате наполегливо ставить запитання.

Акторські діалоги вибудувані на тонких психологічних нюансах. Персонажі ніби весь час перебувають на межі — між бажанням бути почутими й приреченістю на мовчання. У цій крихкості — головна сила вистави. Вона не нав’язує співчуття, а поступово його викликає, змушуючи глядача впізнавати у «неіснуючих» знайомі риси — власні або чужі.

Сценічний простір працює як метафора: він водночас конкретний і умовний, легко трансформується, підкреслюючи відчуття нестабільності світу, в якому живуть герої. Світлові рішення та звукове оформлення не супроводжують дію, а вступають з нею в діалог, інколи навіть сперечаються, загострюючи драматургічну напругу. Вистава має чимало кінематографічних знахідок, наче підкреслюючи абсурдність та відстороненість «легких сцен на фоні війни» (саме так визначено жанр п'єси й вистави). Глядачі почули живий музичний супровід бенду, побачили онлайн-трансляцію наживо з іншого приміщення театру, а також чимало записаних заздалегідь відеофрагментів «як у кіно».

«Неіснуючі» — вистава, що не зникає разом із оплесками, а продовжує існувати в глядачеві значно довше.