«Від нестачі їжі коні гризли стайню»

Через російські обстріли прикордонних регіонів України клуб верхової їзди «Щаслива підкова» переїхав із Харкова до села Троянова на Житомирщині. Керівник клубу Анна Шульга у жовтні минулого року перевезла сюди своїх коней і облаштувала затишну стайню. Сьогодні кінний клуб харків'янки налічує 24 гривастих. Окрім своїх коней, жінка прилаштувала у Троянові скакунів із Бахмута й Одеси, яких покинули господарі, коли втікали за кордон від війни.

На переїзд Анна з чоловіком та трьома дітьми зважилася через постійні обстріли Харкова. Чо­ловік Анни вивозив із «гарячих» точок прифронтової зони також інших коней. Загалом врятували дві сотні тварин. Ро­дина почала життя на новому місці. Ор­ганізовує для дітей з родин переселен­ців навчання їзди верхи, волонтерить, працює на перемогу.

Анні 35 років, за фахом — економіст соціокультурної сфери. Красива, струн­ка, спортивна… З першого погляду ска­жеш, що жінка — професійна вершниця, одягнена як жокейка. Анна Шульга каже, що коні для неї - це стиль життя та тва­рини, дані їй самою долею. На цьому не заробляє великих грошей, але на життя, як стверджує, вистачає. Без коней Анна не уявляє свого життя, для неї вони як діти. Знає про коней усе: в якому вони настрої, коли хворіють, у кого депресія і хто з коней страждає через нерозділене кохання… Виявляється, коні теж можуть ревнувати, коли суперники зазіхають на кобилу, яка сподобалася.

«Перше слово, яке я вимовила в ди­тинстві, було не „мама“ чи „тато“, а „кінь“, — розповіла Анна Шульга. — Бать­ки одразу запідозрили, що це не випад­ково. Коли почала добре говорити, то просила в батьків не кота, не собаку, а коня. Батьки жартома мені відповіли, що виросту й куплю собі коня сама. Так і сталося. Я з конями з 15-річного віку, коли пішла в Харкові навчатися в кін­ну школу, їздила на змагання. Першого коня самотужки придбала 2008 року. Це був п’ятирічний жеребець, з яким плану­вала виступати на змаганнях».

Анна Шульга каже, жити у Харкові й розвивати кінний клуб стало неможли­во. «Дорогою неподалік нашого кінного клубу їздила військова техніка рашис­тів, — розповіла Анна. — Коли був прорив до Харкова, ми бачили російських сол­датів. Їх застрелили з автоматів наші за­хисники, хлопці з Тероборони. Мій чо­ловік із сусідніми чоловіками бігали зі зброєю в руках і виловлювали ворогів по під'їздах будинків. На 21-ий день ві­йни ракета влучила в одну з багатопо­верхівок, що поблизу нашої стайні. Ра­кета зайшла у третій поверх будинку, а вийшла через перший. Два під'їзди бу­динку пішли в нікуди… Друга ракета впала на нашу територію, на щастя, не вибухнула. Тоді сказала чоловіку, що це, мабуть, знак, що треба забирати коней і їхати в безпечне місце.

Спершу наші коні довіряли нам, ми зберігали спокій, вони теж. Потім їм не сподобався новий графік життя. Тва­рини звикли щодня гуляти. Але нам доводилося їх закривати, бо з 15-ї уже була комендантська година. Світла в стайні не можна було вмикати. Згодом ми не могли закупити корми для гри­вастих. Якщо раніше сімнадцять коней їли по одному тюку соломи в день, то згодом порція врізалася більш ніж на половину. Тварини голодували, поча­ли нервувати і гризти стайню… На об­стріли рашистів коні реагували депре­сією".

Запитую, як перевозили коней на Житомирщину. «У спеціальній коне­візці, де поміщаються шість тварин, — каже жінка. — За одну ходку перевозили вісьмох коней. Двох везли у спеціаль­ному причепі до коневізки. Спершу по­везли тварин у різні області, аби швид­ко вивезти з небезпечної зони, яку щодня обстрілювали, — Дніпропетров­ську, Полтавську. У Троянові на Жито­мирщині зупинилися через те, що тут хороша стайня і територія для коней, а також у селі є школа та садочок. Голо­вне — тут безпечно для тварин. Мені ця місцевість сподобалася з першого по­гляду».

Аби вижити на новому місці, родині довелося продати кількох старих коней. За ці гроші облаштували кошару та при­дбали корми. З ними також допомагали волонтери.

Серед планів на майбутнє - організу­вати літній табір для дітей-переселен­ців, аби вони відірвалися від ґаджетів і зміцнили спину верховою їздою. А ще коні допомагають позбутися негативних думок про війну, налаштуватися на по­зитив… Олена Шульга як зіницю ока бе­реже п’ятьох кобил елітних порід, щоб вони в майбутньому народили нове по­томство.

«Кобили в нас хороші, але з харак­тером, — каже Анна. — Як і всі жінки, де­сять разів на день змінюють настрій. З конями простіше: треба працювати — працюємо, прийшли годувати — сла­ва Богу… Бережемо наших кобил. Бо за кілька років, як буде повертатися в Укра­їні кінне спортивне життя, то потрібні бу­дуть хороші коні».