Не дали нещасному замерзнути…
За багато останніх років цей дядько нарешті у теплі, чистоті, ситий і виспаний
Завдяки злагодженим діям сільської влади, працівників поліції і соціального захисту вдалося запобігти трагедії, за крок до якої у ці морозні дні опинився одинокий старенький житель хутора Молохова, що у Саранчуківській територіальній громаді на Тернопільщині. Якби не їхнє вболівання за людину складної долі, при недавніх -18 могло би статися непоправне…
На цьому хуторі, що за чотири кілометри від села Котова, проживає всього семеро осіб. З них не може собі дати ради самотній 76-річний пан Григорій. Колишній працівник залізниці у Тернополі не жив тут — існував. Так сталося, що ніхто з родини з ним давно не спілкується, не турбується про нього. Немічний. Оброслий. У брудному, сякому-такому одязі. Без зубів. Невідомо коли бачив мило. У будинку не палив. Не може врубати дров. Хата захаращена, суцільна антисанітарія. Крамниці поблизу нема, тому нема де щось купити. Сусідка підгодовувала, але коли на місяць пішла до лікарні, пану Григорію стало ще скрутніше.
А все через свій норовистий характер. Попри неодноразові пропозиції сільського старости Котова Володимира Білика і отця Петра, які з харчами часто провідували цього бідолаху, він не хотів перебиратися до геріатричного інтернату, де доглядають за одинокими старенькими. Однак коли у ці дні вдарили сильні морози, війт, переживаючи, щоб не сталася ще більша біда, таки наполіг, щоб цього нещасного чоловіка доправити у притулок. Попросив машину у поліцейських і разом із дільничними офіцерами Іваном Іванівим та Русланом Романюком привезли старенького у Центр надання соціальних послуг, який своїм коштом утримує Саранчуківська сільрада.
— Видно було, що цей небога страшно хотів їсти, — згадує кореспондентові «Високого Замку» день «великого переселення» котівський староста Володимир Білик. — Сусідка принесла цьому знедоленому чоловікові хліба. То він тих два шматки як взяв у руки, так і не випускав їх всю дорогу до інтернату. Працівниці закладу помили, постригли-поголили, переодягли новоприбульця, дали чисту постіль. Але після напівголодного життя боялися перегодувати його (а їсти дають тут чотири рази на день) — щоб не зашкодити його здоров’ю. Вчора, коли я знову провідав його — прихопив зі собою печива, вареної ковбаси — щоб легше було перетравити…
До пана Григорія приїжджають в інтернат священник, дяк, сусіди з Молохова. На новому місці він зустрів давніх знайомих — є з ким наговоритися. Здається, заново народився. Чи погодиться він і далі жити тут? — невідомо: завжди тягнуло до своєї халабуди. Проте місцеві жителі кажуть: всі, хто коли-небудь потрапляв у цей притулок, змінювати місце свого проживання вже не хочуть.
