«Коли вперше торкнулася дзвона, заплакала...»

Уже рік, як це стало їхньою духовною потребою – щодня підніматися на 65 метрів над рівнем Львова, на вежу-дзвіницю латинського Катедрального собору Св. Марії. Щоб, подолавши декілька сотень сходинок, часом у повній темряві, нарешті вийти до світла, де пробуджувати “місту й світові” голос трьох дзвонів. Передзвін Катедри лунає над містом Лева щодня о шостій вечора та об 11.15 ранку щонеділі.

Хто ці дзвонарі?

Волонтери, учасники однойменного громад­ського об’єднання. Серед них – професор, актор, колишній міліціонер, інженер-теплотехнік, пенсіонер, фото­граф і голова ГО “Дзвонарі” Петро Попо­вич. Що об’єднує цих абсолютно різних людей? Мабуть, якесь підсвідоме праг­нення піднятися вгору, стати ближче до Бога, просвітлити душу… А ще – бажан­ня відродити і популяризувати приза­буте у Львові мистецтво “живого” дзво­нарства. Катедра – один із небагатьох храмів міста, де ще не перейшли на фо­нограму.

Коли я дізналася, що мій приятель, театральний актор Юрій Глущук волон­терить дзвонарем, одразу напросила­ся на “екскурсію” на дзвіницю Катедри. І ось наша невеличка команда – Юрій, його дружина Алла, теж театральна ак­триса, фотограф Сашко, хореограф На­таля – готові піднятися на дзвіницю.

Юрій бере у реставраторів в’язанку великих, майже бутафорських ключів. Прокрадаємося навшпиньки через го­ловну наву храму, де якраз іде служба. Двері до вежі – за турнікетами, в кінці нави. Ключ повільно повертається у щі­лині таких же «бутафорських” величез­них кованих дверей. Перед нами тем­рява, в якій треба намацати вимикач. Після декількох спроб це нарешті вда­ється, і починається наше сходження на «Голгофу»... Після кількох перепочин­ків долаємо декілька сотень дерев’яних і кам’яних сходинок. “Взяли” остан­ній рубіж – дерев’яну драбину – і ви­лазимо на майданчик дзвіниці. Тут між дерев’яними балками, під стелею і «живуть” три дзвони.

Посередині – найбільший, важить кілька тонн. Він єдиний, до якого можна дістати рукою. Два інші – дуже високо, вони управляються товстими мотузка­ми. Історія цих дзвонів губиться у глиби­ні віків. Відомо, що під час великої львів­ської пожежі 1527 року, коли згоріло все готичне місто, постраждала і вежа Кате­дри, а дзвони поплавилися. Відбудува­ли храм за сприяння тодішнього архіє­пископа Бернарда Вільчека. Відлили і нові дзвони. На честь архієпископа один зі дзвонів отримав назву “Бернардин”.

...Юрій Глущук відкриває високі за­гратовані вікна, і одразу стає світліше. Через відчинені вікна голос дзвонів має почути цілий Львів. Помічаю у кутку... дві труни. Старі й запилюжені, але багато вбрані, стоять одна на одній. “Це для пу­тіна”, – жартує Сашко.

Обов’язкова традиція дзвонарів – помолитися перед тим, як дзвонити. Можна загадати собі, за кого будеш дзвонити. І помолитися після того, як подзвонив. Юрко, як “диригент ансамб­лю”, нагадує «ролі», які має виконати кожен із дзвонарів. Сашко кремезний, тому має завдання розколисати язик найбільшого дзвона. Це робота не з лег­ких. Алла працюватиме на найменшому дзвоні. Юрко показує Наталі, як смика­ти за мотузки середнього дзвона. Сам Юрко працюватиме на великому і се­редньому дзвонах.

Час від часу дзвонар поглядає на го­динник – треба дочекатися, поки на Ра­туші трубачі заграють гімн Львова. Уже шоста, а трубачі ніби затримуються. Та нарешті гімн лунає, а за цей час Саш­ко починає розгойдувати язик велико­го дзвона. Саме з “Бернардина” почи­нається катедральний передзвін, який триває п’ять хвилин…

… Потім, уже зійшовши з дзвіниці, починаємо обмінюватися враженнями. Усі в ейфорії... «Мистецтво передзвону я опанувала швидко, майже на другий раз, – розповідає Алла. – А перший раз плакала – так на мене вплинула ця ат­мосфера. Хлопці мене заспокоювали”.

“Через тиждень після того, як поча­лася війна, ми розпочали акцію з вимо­гою закрити небо над Україною – щове­чора дзвонити о шостій, – розповідає Юрій. – Закликали інші церкви нас під­тримати. Для мене дзвонарство поча­лося десь рік тому. Мій колега, який тут вже давно дзвонить, запропонував до­лучитися. Спочатку мені було важко за­биратися нагору – ноги боліли. А потім пішло, сподобалося. На жаль, нещо­давно помер один наш дзвонар, Іван. Він був музикантом і вперше запропо­нував партитуру для дзвонів. Коли го­лоси різних дзвонів чергуються між со­бою. Бо раніше ми просто смикали за мотузки. Минулої неділі в пам’ять Іва­на дзвонили... Ходила сюди дзвони­ти старша жінка, власниця магазинів церковного краму. Тепер захворіла і вже не ходить… До речі, у цьому храмі є ще четвертий дзвін, без «язика». Він висить у верхній вежі, це ще десь ме­трів 50 нагору. Щоб туди залізти, тре­ба мати спорядження як в альпініста, страховку. Я туди не лазив, хлопці ла­зили. Мабуть, у часи минулої війни цей дзвін розстріляли. Бо там балки пострі­ляні кулями, видно, відбили і “язик”. Де “язик” дівся – невідомо. Ми домовили­ся із ливарнею у Жешуві, щоб вони від­лили цей “язик”. Тоді спеціалісти при­єднають його до дзвона. Про це буде вже шоста серія фільму “Дзвіниця”, який створило наше об’єднання”.