Передплатити

Народився хлопчиком. Але мама записала… дівчинкою

Усе через рідкісний діагноз – «гермафродит»


Іван з дружиною Євгенією

Дівчина Іванка вирішила стати… хлопцем Іваном. Її втомило жити у чужому тілі. Аби звільнитись від страшного тягаря, покинула рідну Шепетівку на Хмельниччині та виїхала за кордон. І тепер має дружину та двох прийомних дітей… Яким був шлях до цієї душевної свободи? І чому мама хлопця, який був колись дівчиною, стала для нього ворогом номер один?

Ошатний будиночок Таїсії Парфенюк у місті Шепе­тівці нині майже порожній. Хоч колись повнився любов’ю та дитячим гамірним сміхом. Мама виховала п’ятьох діток, кожно­му старалася дати усе, що мо­гла. А нині почула від тієї дити­ни, яку оберігала найдужче, таке страшне й болюче: «Я тебе нена­виджу…».

— Не буду нічого розповідати, — змахуючи з очей сльозу, твер­до говорить Таїсія Василівна.

Але слово за слово, і жінка йде на відвертість. Її зізнання — вистраждане, а каяття — справ­жнє…

Перший чоловік Таї — з Ше­петівки. Він водій, нині працює на одному з міських маршрутів. Одружилися закохані молодими, сімейне життя починали у квар­тирі Вовиних батьків: молодята в одній кімнаті, господарі — в іншій. Першою на світ з’явилася доне­чка Оля. Як всі нею тішилися! А потім Таїсія завагітніла вдруге.

— Перебіг вагітності був нор­мальний, — згадує жінка. — Але коли я народжувала, відразу від акушерки почула, що дитина «не така». Потім назвали діагноз — «гермафродит». Для мене це був шок…

Було це понад тридцять років тому. Проста жінка не мала жод­ної інформації про особливість своєї крихітки. Це сьогодні усе про таку ваду можна легко зна­йти в Інтернеті. А тоді Таїсія Ва­силівна зіткнулася з невідоміс­тю.

Хто такі гермафродити? Це генетична патологія, за якої лю­дина має ознаки обох статей. З одного боку виглядає наче чо­ловік, а з іншого — жінка. Є різ­ні форми цього дефекту. У Таїсії Василівни народилося дитя з пе­нісом, однак сечовипускальний канал виходив назовні, як у ді­вчинки. Жінка вагалася, як пра­вильно вчинити — записати маля сином чи дочкою? І врешті-решт усім оголосила, що має другу ді­вчинку. Назвала її Маринкою.

Удома про делікатний стан дитини знали лише найрідні­ші. Свекруха завжди намагала­ся допомогти невістці доглянути малечу, коли тій треба було ви­йти на роботу чи поїхати до бать­ків у село. Але коли третя вагіт­ність закінчилася народженням дитини такої ж «непевної» статі, Таю це дуже підкосило. Знову — ті ж зовнішні статеві ознаки! І ще одне мамине рішення: «дівчин­ка». Нарекла третю дочку Іван­кою.

Це Іванка у дитинстві...

Сьогодні жінка картає себе за чимало вчинків, які потім вплинули на долю її Маринки та Іванки. Але тоді не була медично підкована й опинилася зі своїми переживаннями сам на сам. Бо стосунки з чоловіком вкрай по­гіршилися — змушена була по­дати на розлучення. Улюблену роботу в ательє мод покинула й подалася у двірники, аби бути зі своїми донечками весь час по­руч і не дати нікому їх скривди­ти.

— Ми з чоловіком розійшли­ся, як Іванка була у першому кла­сі, Маринка у четвертому, — роз­повідає жінка. — Володя спочатку щось трохи допомагав, а потім я справді залишилася геть сама. Було дуже важко. А ще в школі почалися проблеми.

— Однокласники знали про особливість ваших дівчаток? — запитую у Таїсії Василівни.

— Ні. З самого малечку я навіть у садочок менших двох не відда­вала, щоб не було проблем. Як підросли трохи, стали знати, що як ідеш у туалет, то треба ховати­ся, щоб ніхто не побачив. Усі троє сестричок змалку дуже дружили, тримались одна за одну. За Маринкою взагалі ніколи ніхто нічо­го й не здогадувався. А класна керівничка Іванки щось запідо­зрила. Якось запитала в мене: «Чи є щось таке, що я повинна знати? Якщо воно впливає на те, що дитина втікає зі школи?». І я їй розповіла. Але, до честі педа­гога, ця інформація ніколи й ніде від неї не випливла.

А Іванка справді часто не ро­зуміла, хто вона є. Їй хотілося одягатися у хлопчаче, швидко втягувалася у бійки. Нутро бун­тувало…

Скільки безсонних ночей Тая провела, оплакуючи свою долю, й не злічити. Рвалося серце за дітей, хотілося й самій відчути чиюсь підтримку. У той період життя звело жінку з другим чоловіком — Олексан­дром, який переїхав до неї жити із Рівненщини з села Зелений Гай. Народила йому двох здоро­вих діток — сина і дочку.

— Малих няньчила, старших возила на обстеження, — зга­дує той період свого життя Таїсія Парфенюк. — Може, не так час­то, як треба було, бо ж і далеко, і з немовлятами на руках це зро­бити нелегко. А тут ще й другий чоловік поїхав на заробітки в Ро­сію й не повернувся, кинув мене з п’ятьма дітьми. Але я старала­ся вирішити проблему Марин­ки й Іванки. Ми були не тільки у Хмельницькому, а й у Києві в Ін­ституті ендокринології. Дивила­ся дівчаток жінка-професор. І дала обом скерування на опе­рації.

— Ви розуміли, у чому поля­гає суть оперативного втручання? — запитую.

— Розуміла. Хірург мав забра­ти чоловічі ознаки, щоб обидві були більше схожими на дівча­ток. Зібралися ми до Києва ви­рішувати це питання, коли Іванці було шістнадцять, Марині мало виповнитися дев’ятнадцять. Лі­карі пояснили: якщо яєчка не опускаються в район калитки, то це в майбутньому може спро­вокувати появу ракових пухлин. Я була впевнена, що рятую їхні життя. Під час першої операції хі­рурги мали забрати все «зайве», а під час другої — сформувати жі­ночі статеві органи.

— Але на операцію я повезла лише Іванку, — трохи перевівши подих, далі розповідає Таїсія Ва­силівна. — Та тут вона десь влізла у бійку — мала щелепу вибиту. Ну куди було її везти? Я залишила Маринку вдома з меншими бра­том та сестрою, а сама з Іванкою поїхала у Київ. Тоді взяла на ро­боті наперед три оклади, подру­ги грошима скинулися, хто скіль­ки міг. Хотіла, щоб у доці все було добре.

Додому Іванка повернулася без «дефекту». Тривалий час ще приймала гормональні препара­ти — в надії, що округляться гру­ди й усе тіло набуде більшої жі­ночності. Однак минав час, а її хлопчача фігура не змінювалася. Лише світлі кучері й усмішка ча­рували по-дівочому.

Після закінчення школи Іван­ка подалася на роботу у місто Рівне. Пізніше з подругою по­їхала підкорювати столицю. І саме там вона зрозуміла, що їй подобаються… дівчатка. По-справжньому, по-дорослому. Вона знову звернулася в кліні­ку, пройшла усі обстеження, до­слідили її каріотип (набір хромо­сом). І те, що в дорослому віці почула від лікарів, шокувало: ге­нетично від народження вона — хлопчик!

— То чому ж з мене тоді зро­били «дівчинку»? — це запитання досі не дає спокою Іванці.

Доводи, що якби у 16 їй не ви­далили чоловічі органи, у 21 мо­гла б мати рак, для неї — не аргу­мент. Бо тепер знає — операцію могли зробити інакше, і залиши­ти для неї шанс бути мужчиною. А так сьогодні не має ні чолові­чих, ні жіночих статевих залоз та органів.

А ще з’ясувалося, що таке ж обстеження робили дитині в один місяць. І мама тоді дізнала­ся, що за генетичним складом у неї — син. Але вже були оформ­лені усі документи, й Тая продо­вжувала виховувати дитя як ді­вчинку.

— Коли вона народилася, мені сказали, що в мене — гермафро­дит. І я мала вибрати, як записа­ти: сином чи донькою, — схлипує жінка. — Якби я тоді розуміла, які можуть бути наслідки… Треба не боятися вирішувати таку про­блему в ранньому віці.

Достеменно ніхто не знає, чому природа ро­бить такі вибрики. Причин, за словами лікарів, може бути багато. Отже, така людина може народитися в будь-якій сім’ї! Світова статистика свідчить: не­мовлят з порушенням форму­вання статі щороку народжу­ється до двох відсотків. Не так давно у Львові в одній із клінік прооперували трирічного хлоп­чика, який став дівчинкою… А скільки дорослих людей живе з ознаками двох статей, бо боїть­ся розголосу! Через нерозумін­ня суспільства та неготовність держави визнавати їхні права.

Досі єдиної статистики, скільки в Україні народжується й живе гермафродитів, не існує. А за кожним із них — непроста доля. Так, сестра Іванки з Шепе­тівки не змогла витримати зну­щань — й покінчила зі своїм жит­тям. Зробила це вдома у ванній кімнаті. Немає дня, щоб через це не плакала Тая Парфенюк. Розповідає, що перед трагеді­єю одна знайома назвала Ма­ринку «порожньою балією» — по­сміялася, що та ніколи не зможе народити дітей. Це були останні слова, які почула дівчина…

Також спробу самогубства вчинила й Іванка. Але дівчину врятували. Після фахової кон­сультації медиків Іванка загорі­лася ідеєю і юридично, і фізично змінити свою стать на чоловічу. Але реально зробити це в Укра­їні виявилось нелегко. Тож Іван­на зібрала вдома усі свої фо­тографії, знищила їх і виїхала в Росію.

Тепер Іванна зветься Іваном. Гордиться тим, що має кохану дружину та двох діток. Живе у Єльську. Ваня — так лагідно на­зиває Євгенія Брель свою дру­гу половинку. А її донька та син мамине кохання кличуть не інак­ше як татом. Хоча у паспор­ті 31-річного Івана Парфеню­ка (так представляється він усім — за прізвищем свого вітчима) досі красується: «Іванна Куро­патова…». За документами він і сьогодні — жінка.

Про нинішнє життя Іванни мама знає небагато. Чула, що вона познайомилася з новою подругою з Росії в Інтернеті. І що не приховувала, ким є на­справді. Женя Ваню прийняла. Подружжя має просторий дім. Ремонт у ньому робить Ваня. Дружина хвалиться: мало яка робота йому не під силу. Мов­ляв, з чоловіком їй дуже пощас­тило, і з радістю вийшла б за нього заміж. Але залишається все та ж проблема — його «жіно­чий» паспорт.

З друзів сім’ї лише один чо­ловік знає всю правду про Іва­на-Іванну, але таємницю бере­же. Пара носить обручки, тож ні в кого не виникає зайвих за­питань. Тим часом Ваня шукає можливість офіційно змінити документи та з допомогою опе­рації повернути собі пеніс. Але цим з мамою більше не ділить­ся.

Читайте також: «Він почав мене душити. Зрозуміла, що непритомнію…»