Передплатити Підтримати

«Ще за життя Марії пообіцяла їй, що не покину її донечку»

Найменша мама світу Марія Українець відійшла у засвіти. Опікункою її доньки Вероніки буде засновниця Благодійного фонду «Здійснити мрію» Уляна Флишко


Вероніка звикає до нових умов життя у помешканні Уляни Флишко. Фото Уляни Флишко

У своєму житті я зустрічала лише двох жінок, яких можу назвати святими. Це Оксана Дадак із Буська, що на Львівщині, яка усиновлює діток з вадами розвитку і здоров’я (іноді дуже складними) та ставить їх на ноги. І засновниця Благодійного фонду «Здійснити мрію» Уляна Флишко, яка опікується дітьми у сиротинцях і самотніми старенькими у будинках для людей похилого віку. Журналістка «ВЗ» не раз їздила з Уляною та її командою у найвіддаленіші села з гуманітарною допомогою, бачила, як чекають Уляну нужденні… Саме Уляна до останнього подиху опікувалася найменшою мамою у світі Марією Українець, яка відійшла у засвіти 25 вересня.

Десять років тому ця історія ско­лихнула не лише Україну. Жінка- карлик зі зростом 99 сантиметрів народила здорову дівчинку вагою 2 кг 850 г і зростом 49 см. «Високий Замок» першим написав про найменшу у світі маму — Марійку Українець з Червонограда.

Наперекір місцевим медикам, які вмовляли й переконували її позбути­ся плоду, Марія довела, що виносити і народити можна і за такого маленько­го зросту! Вероніці 17 січня минуло 10 років.

Марічка була другою дитиною у сім’ї пана Василя і пані Ганни. Перший син Андрій народився 39 років тому з нор­мальною вагою — 3600 грамів, але був дуже маленького зросту — лише 42 см. Акушерка, як тільки взяла на руки ди­тинку, сказала, що хлопчик буде кар­ликом. Через три роки пані Ганна нава­жилася на ще одну дитину. Народилася Марічка — і знову та сама ситуація.

Марічка мріяла мати нормальну сім’ю, народити дітей. Її мрія здійсни­лася. Одного разу по телевізору на екрані побачила рухомий рядок з номе­рами телефонів хлопців і дівчат, які хо­чуть познайомитися. Вибрала номер. Зателефонувала. Олег, зріст якого був 187 см, спочатку закохався у її голос. Могли проговорити цілу ніч…

Олег жив з братом Володимиром у селі Корості, що на Рівненщині. Про батьків не хотів говорити. Виховував­ся у дитячому будинку. Він також мріяв про сім’ю, дітей, теплий і затишний дім. І коли познайомився з Марією, зрозу­мів, що ця дівчина — саме та, яку він шу­кав.

Коли народилася Вероніка, щас­тю не було меж. Головне, що дитина — здорова, буде нормального зросту, бо взяла татові гени. А потім нещастя на цю родину посипалися одне за одним. Спочатку у засвіти відійшла мама, а у липні 2019 року загинув чоловік Маріч­ки Олег. Залишилася жінка зі старень­ким батьком, рідним братом-інвалідом і єдиною розрадою у її скорботному житті — донечкою Веронічкою.

Торік у липні від онкології помер пан Василь. Здавалось би, на усіх цих не­щастях чорна життєва дорога Марічки Українець мала б закінчитися, але нова біда постукала у двері. Торік у Марічки виявили онкологію.

Марія опинилася на роздоріжжі — як жити далі? Грошей на лікування немає. А бідна Вероніка не мала змоги вчити­ся дистанційно, бо вдома не було від­повідних телефона чи ноутбука. На до­помогу прийшла засновниця і керівник Благодійного фонду «Здійснити мрію» Уляна Флишко.

Прикипіла серцем Уляна до десяти­річної Вероніки. І ще за життя пообіця­ла Марії, що не покине її дитину. Слова дотримала: Вероніка вже у Львові.

— Саме у цей час дитина адапто­вується, — відповіла мені Уляна, коли я їй зателефонувала вранці. — Веро­нічка показує своєму дядькові Володі (рідний брат покійного батька Вероні­ки. — Г. Я.) кожен куточок свого нового житла. Щойно у Веронічки закінчився урок в онлайн-режимі, бо вона ще на­разі учениця середньої школи № 4 міс­та Червонограда. Ми поїхали до Льво­ва ще у неділю, але у вівторок вже знову були там. Я оформляла документи на опікунство.

— Дитина хотіла до вас їхати?

— Мене тішить, що у Веронічки є до­віра до мене. Бо якщо я їй щось обіцяю, обов’язково виконую. За увесь час, коли Марія хворіла, дитина звикла до мене, знає, що я дотримую слова, і ві­рить мені. Для мене це дуже важливо. Коли у вівторок приїхала на засідання опікунської ради у Червоноград, зустрі­ла на шляху до школи незнайому жінку: «Я хочу усиновити Вероніку», — сказала незнайомка. Для мене це стало громом серед ясного неба. Дитина звикла до мене за цих пів року. Та й Марії я дала слово…

— Як Вероніка вас називає?

— Уляна. Спочатку вона називала мене «тьотя Уляна», але я попросила її називати мене просто Уляною.

— То ви оформили документи на опікунство?

— Оформляю. Лише після навчання приблизно через місяць отримаю по­вний пакет. Але є вже найважливіший документ — згода Веронічки. Дитина у вівторок написала відповідну заяву про те, що вона погоджується, аби я була її опікуном. Згідно з цим документом, я маю можливість перевести Вероніч­ку до Львова. Шукаю найближчу від мого будинку школу. Хочу, щоб дівчин­ка сама прийняла рішення, у якій шко­лі захоче вчитися, бо вона — розумна дитина. Вона звикла, що вдома, попри свій юний вік, приймала відповідаль­ні рішення. Я, звісно, буду їй радити, але рішення — за нею. У мене зараз пи­тання номер один — відкрити їй рахунок «юніор», щоб вона мала накопичування до 18 років. Наразі є багато зголошень — люди хочуть допомогти їй фінансово, але ще немає відкритого рахунку.

— Коли вона їхала з Червоногра­да до вас, хто допомагав їй збира­ти речі?

— Вона не взяла багато речей. Хочу оновити їй гардероб.

— У будинку, де жила Марія Украї­нець, залишився її старший брат Ан­дрій — з вадами фізичного і розумо­вого розвитку…

— Маріїну частку будинку успадкує Веронічка. Опікуном Андрія є Володи­мир — рідний брат покійного Маріїно­го чоловіка. Щоб Андрієві не завдава­ти ще однієї травми, не віддавати його в інтернат, Володимир і надалі залиша­ється його опікуном. Володі треба від­дати належне — він добра і чесна лю­дина. На ньому трималося все — Марія, яку він перевертав, годував, Веронічка, яку водив і забирав зі школи, і Андрій.

— За чиї кошти ховали Марію?

— Я поховала Марію за власний кошт. Я знала про Марію Українець, яка, по­при вмовляння лікарів, десять років тому зважилася на народження дитини. А на Благовіщення цього року я чомусь згадала про Марію. Це було як Боже провидіння. Почала шукати номер її те­лефону. Тоді й довідалася про все, що трапилося з Марією. І від квітня я нею опікувалася.

Уляна Флишко особисто возила Ма­рію до Києва на онкопроцедури в На­ціональний інститут раку. Ціна життя була надзвичайно високою — 120 тисяч гривень за одну процедуру. Але Уля­ні вдалося зібрати такі кошти на карт­ку хворої Марічки. Після першої «хімії» через три тижні зробили другу. Марія ожила, раділа кожній хвилині і віри­ла у те, що переможе хворобу. На тре­тю процедуру Уляна Флишко знову по­везла Марію до Києва. Обидві вірили, що перемогли цю непереможну хворо­бу. Попереду на них чекала четверта процедура. І добрі люди накидали на оздоровлення Марічки Українець вже 100 тисяч гривень…

Є в Уляни мрія — бути для дівчинки не лише опікуном, а й стати її матір’ю. Але це може вирішити тільки сама Ве­ронічка.

Читайте також: Подружжя з Буська усиновлює хворих дітей