Теща-рятівниця знайшла зятя, який провалився у 50-метровий колодязь

Коли Лариса Карпівна Горпинюк із села Остріїв донедавна Млинівськаго району Рівненщини чує, як тещі розповідають анекдоти чи злі жарти про своїх зятів, гордо каже: «А мій не такий!». Прийшов їй на поміч у трудну хвилину, як втратила чоловіка. Не забуває стежки до тещі й тепер — ніколи не відмовляє у допомозі. Не раз у думках дякувала Богові, що дочці послав саме такого чоловіка. І не знаходила собі місця, як нещодавно той… зник.

Анатолій Фик — майстровита людина. У нього лад і вдома, і у господарці. Багато чого вміє ро­бити своїми руками. От попсувалися у вилах держаки — вирішив піти до лісу по ліщину, щоб їх замінити. Ще хотів підла­годити й інший реманент, бо ж уже мав готові документи на виїзд на заробітки до Польщі. Не хотів залишати на потім дрібні неполадки.

— Зараз того всього не накупишся, ціни божевільні, — каже. — Думаю, сходжу в ліс, наріжу палі й зроблю держаки сам, невелике діло.

Узяв ножа, мобільний телефон і ви­рушив з дому. Від хати у селі Добрятин, де живе, до лісу — кілометрів п’ять. Ніби й недалеко. Та дорогу напередодні геть перемело. Аби не лізти через кучугури, Анатолій став триматися краю поля, де снігу було трохи менше.

Після обіду, нарізавши гарних гілок, вже повертався додому. Каже, морозець тримався градусів з десять, але сонечко так лагідно лоскотало обличчя своїм про­мінням. Ще встиг помилуватися, яка на­вколо краса… Аж раптом під ногами сніг провалився і зникло над головою небо.

Полетів у глибоченне провалля. Як виявилося, під но­гами опинився старий колодязь. Колись на тому місці стояли хати. Пізніше господарі їх зрівняли із землею, а на яму наклали гілля. Вітер замів те ломаччя снігом, захо­вавши від людського ока. І Анатолій пастки не помітив…

Майже 50 метрів пролетів за кілька секунд. Це висота 16-поверхового будинку! І приземлився на ноги. Першою була думка: «Живий». Усі інші, каже, від себе відганяв. У ту мить добре розумів, що це можуть бути останні хвили­ни його життя. Не дозволив собі зациклюватися на цьому.

— Мені дуже забило дихалку, — розповідає. — Я став, віддихався, тоді присів на хвилин десять. Бачу — всюди крейда. Ну, думаю, зроблю ножем собі східці і трохи ви­беруся нагору, а там і телефон сигнал зловить. Але коли дійшов десь до середини, почалися бетонні круги. Не міг вже вдовбати ножем, і довелося злізти.

Молився Богові і чекав. До вечора, потім цілу ніч… Аби не змерзнути, кожні двадцять хвилин робив зарядку: ру­ками махав, пальцями на ногах рухав. Зумисне не давав собі заснути, аби не відключитися і не піддатися холоду. І таки через добу почув навколо ями людські кроки! По­чав кричати.

— Такого ніколи не було, щоб тато на ніч не вернувся, — розповідає дочка Іванна.

Вона була вдома сама, адже мама-швачка працює у Рівному і приїжджає додому лише на вихідні. Коли зро­зуміла, що він затримується, стала йому дзвонити. Але зв’язку з батьком вже не було. Дівчина підняла на ноги все село! Прочесали Добрятин та значну територію на­вколо. Однак сліду Анатолія не знайшли.

— Я всю ніч молилася до Матінки Божої, щоб зберегла мені зятя, — згадує теща Лариса. — І зранку теж пішла його шукати.

Остріїв від Добрятина недалеко, але для літньої жін­ки кожен кілометр — то відстань. Ще й у засніжену пору. Йшла людськими стежками, лізла через кучугури — усе, щоб врятувати зятя. Аж раптом помітила одинокі чоловічі сліди. У душі затеплилась надія.

— Хоча мені страшно було йти самій, — каже. — Із собою покликала сина. Ми йшли по тих слідах вглиб. Я так при­томилася, що не годна була й кроку ступити. Аж тут син кричить: «Є!». Що я вже плакала з радості!

За лічені хвилини до злощасного колодязя з’їхалося кількадесят селян з лісником. Стали в’язати віжки від ко­ней, щоб підняти з дна Анатолія. 30-метрової мотузки за­бракло — звили усі п’ятдесят. І лиш тоді чоловік зміг вхо­питися.

— Тягнули мене так швидко, що я вилетів з колодязя, — усміхається Анатолій. — Я такий радий був, не переда­ти. Не хотів навіть на сани сідати, аби тільки ногами йти.

Та хлопці вмовили і таки відвезли чоловіка до «швид­кої», яка вже чатувала у сусідньому селі. Оглянули, по­міряли тиск і температуру — особливих відхилень не ви­явили. Пропонували відвезти в лікарню, та Анатолій відмовився.

— Та я добре почувався. Але за два дні все-таки вирі­шив пройти в лікарні обстеження, бо ж вже у березні мав на кілька місяців їхати у Польщу. І виявили дві тріщини у хребті. Лікуюсь, — зітхає.

А потім додає:

— Якби міг ходити, гарного подарунка тещі справив би. Бо не лишила мене на погибель, а вірила, що знайде.

А Лариса Карпівна тільки усміхається:

— Найліпший мені подарунок — що зять живий!