Людмила Калабуха: «Якщо вам є чим пишатися, розповідайте про це людям!» (відео)

Спогади про важку голодну юність, коли сім’я залишилась без засобів до існування, а єдиною людиною, яка могла заробити гроші на харчування та лікування хворої мами, була 18-річна студентка. Як навчилася комунікувати з людьми, заробляти гроші й тепер вчить заробляти інших? Про це — у відвертому інтерв’ю з відомою бізнес-тренеркою, блогеркою, письменницею (автором двох популярних книжок — «Почніть говорити «Ні» та «Коли говорити «Так») Людмилою Калабухою.

— Усі ми родом з дитинства. Яким було ваше дитинство?

— У мене було щасливе дитинство, я росла в сім’ї артистів, артистичних натур. Моя мама була театральним критиком. Вона перша відкрила світу Богдана Ступ­ку. Він був другом нашого дому…

— Чому ви не стали актрисою?

— Я виросла за лаштунками театрів. Бачила, яка це складна робота, як руй­нуються сім’ї, як багато вкладається у це здоров’я. Це були 90-ті роки. Повний ко­лапс у країні. Вистав не ставлять, у те­атри не ходять… Батьки опинилися без роботи. Ми — у фінансовій ямі. Я щасли­ва за людей, які виросли у достатку, які мали що їсти. Ми у 90-ті роки харчували­ся одними кабачками з городу. При тому, що ми, міські жителі, особливо не вміли їх вирощувати. У нас на дачі, крім кабачків, нічого й не росло. Уявіть собі, ми йшли зі Львова 17 кілометрів пішки до Липників, де у нас був город, бо не мали грошей на автобус. А потім тачками 17 кіломе­трів везли кабачки до Львова. І кілька ро­ків харчувалися виключно ними. Зі старих речей своїх батьків, зі старих костюмів тата я шила собі спідниці, костюми. Єди­на проблема — взуття. Мала «старі кішки» з дерматину. У них була тріснута підошва. То я пакет на ногу вбирала, щоб не промо­кали ноги. Коли приходила у гості, бігла в туалет і знімала пакет, щоб люди не бачи­ли. І так ходила кілька років під акомпане­мент води, що хлюпала, у «старих кішках».

Тож єдиною людиною, яка завдяки сво­їй молодості й ентузіазму могла принести хоч якісь гроші додому, була я. На жод­ну роботу мене не брали. Точніше, брали, але не платили. Я працювала на телеба­ченні, мені пообіцяли зарплату 25 дола­рів. На 90-ті роки це були шалені гроші. А заплатили 4 долари. Кажу, не можу жити за чотири долари, бо я єдина годувальни­ця у сім’ї, а мені відповідають: «У нас мі­ліція без зарплати. Вас по телевізору на халяву показують, а ви за це ще грошей хочете!?». Так закінчилась моя кар’єра те­лезірки — щоб початись через 20 років як визнаного експерта, почесного амбаса­дора WED ООН в Україні з розвитку жіно­чого підприємництва. Тобто у бізнес-про­дажі я прийшла від біди.

Як усе починалося? Моя подруга ро­била «фенічки» з бісеру (прикраси на руку чи на шию. — Авт.). І каже: «Вчишся на фі­лологічному факультеті, там купа дівок, продавай їм». Мені здавалося, комусь щось продавати — це така ганьба. Але ін­шого варіанта щось заробити не було. Я блідла, червоніла, але «фенічки» пішли. Після того, як кожна студентка з мого фа­культету купила по «фенічці», зрозуміла, що треба, як би я зараз сказала, масшта­бувати бізнес. І я вийшла на вулиці Львова та заходила у кожні двері — в аптеки, рес­торани, банки, державні установи — і про­понувала свої «фенічки». Мене виганяли, казали, що «тут вам не базар», я плака­ла… Ситуація погіршилася тим, що моя мама захворіла на рак. Я мала за будь-яку ціну приносити додому гроші, щоб купу­вати ліки, їжу, вітаміни. Саме з тих часів я зрозуміла, що твоєї біди ніхто не купить, що не можна розповідати людям про свої невдачі. У всіх купа своїх проблем. Люди не хочуть з вашими товарами, з вашими послугами тягнути вашу біду чи ваші про­блеми у своє життя. Треба транслюва­ти виключно позитив. Ніхто не хоче мати справу з невдахами.

— Як стали бізнес-тренером?

— Бачила, що мої друзі, ділові партне­ри, клієнти робили помилки під час пере­говорів. І я, з досвідом «бувалого ходока» (а я навчилася домовлятися з будь-ким), казала їм, що помиляються, що треба ро­бити по-іншому. Вони дякували, але ро­били по-своєму. Не розуміла, чому мене не слухають, я ж діло кажу. І збагнула, що люди не цінують моїх порад, бо вони за них не заплатили. Так я створила консал­тинговий бізнес і стала першим україно­мовним бізнес-консультантом в Інтерне­ті. І тепер мої книги про продажі, про те, як переконати найскладнішого клієнта, як у кризу продавати без копійки реклами бестселери по всіх книгарнях України. Я — найкращий бізнес-блогер України 2019.

— Я ловлю себе на думці: так гово­рити про себе — скромно?

— Це правда. Усіх закликаю, якщо вам є чим пишатися, розповідайте про це лю­дям. Ми є жертвами хибного виховання. Нам казали, що не можна себе хвалити, тебе мають похвалити інші. Що хороший товар реклами не потребує — люди самі оцінять і всім розкажуть, який чудовий продукт ви продаєте. Це не так. Люди до вас прийдуть, тільки якщо будете макси­мально піарити свої досягнення, свої по­слуги, свої товари!

Я повністю розбиваю ті постулати, яки­ми зомбували наших батьків. Треба жити в сучасних умовах, і якщо вам є чим хва­литися, треба розмахувати прапором і розповідати людям, яка історія за вами стоїть.

— У вас були якісь дитячі комплек­си?

— Була дуже сором’язливою. Коли у школі відправляли крейду позичити в ка­бінеті завуча, я кілька разів мала проре­петирувати це, на словах збивалася. Що зробила моя мудра мама? Вона керува­ла юнацьким театром. І почала залучати мене до вистав. Я грала тільки негативних героїв, якщо мені давали роль позитив­ної героїні, вона перетворювалася на не­гативну. Мама казала: «У тебе унікальний талант — негативний шарм. Я бачила тіль­ки двох людей, які мають сценічний нега­тивний шарм — ти і Богдан Ступка». Тому багато людей до мене, крім роздратуван­ня, нічого не відчуває. Я їм «заяскрава», мене забагато, говорю речі, які не подо­баються… Я вмію заявити про себе, пи­шаюся своїми досягненнями, часом над­то агресивно подаю інформацію.

Одна дама з Одеси написала мені: «Людмило, вже сама обкладинка від­штовхнула мене від того, щоб не те що читати, а взяти у руки вашу книгу». Запи­тую її, чому? Відповідає: «Як ви посміли поставити на обкладинку своє фото? Ви що, Гілларі Клінтон?». Відписую їй: «Гар­на жінка ще жодної обкладинки не зіпсу­вала». Потім поговорила з подругою, а вона каже: «Знаєш, чому ти дратуєш лю­дей? Вони би хотіли собі дозволити все, що ти робиш, а не можуть. І не можуть це пробачити».

Тільки ми самі творці своїх обмежень. Розкажу історію, з якої починається моя друга книга «Коли говорити «Так». Ізра­їль. 2018 рік. Площа перед Храмом Гробу Господнього. Італійське телебачення зні­має репортаж. 800 років ключ від голов­ної святині християнства зберігається у двох мусульманських родинах. Вони на­зиваються хранителями. І щодня по чер­зі кожен з них цим величезним середньо­вічним ключем відчиняє двері головного храму християнства. Телебачення закін­чило знімати репортаж, і я вирішила по­просити потримати цей ключ у руках. Підійшла одна з величезного натовпу. Море думок проносилося у моїй голові: хто я така? Як смію це хотіти? Як багато людей заслуговують на це більше ніж я? У мене недосконала англійська, раптом мене на очах багатьох людей проженуть? Але наважилась спробувати. І хранитель люб’язно сказав: «Будь ласка, тримайте. Можете зробити фото». Просто спробуй­те і побачите, що найзаповітніший ключ опиниться у ваших руках… До речі, я пер­ша дала свій телефон своєму чоловікові. Думаю, хороший хлопець, треба брати.

— Розкажіть, як це було.

— Ми познайомилися у стоматологіч­ному кабінеті. Мій майбутній чоловік ска­зав: «Я військовий, часто їжджу у відря­дження, у мене немає часу зустрічатися. Або одружуємось, або ні». Я прийшла до­дому — це був сьомий день нашого зна­йомства, плачу… Мама питає: «Ви посва­рилися?». «Ні, — кажу, — я заміж виходжу». І на 21-й день знайомства ми одружи­лись.

— Ваша голодна юність якось від­билася на дорослому житті, мала якісь наслідки?

— Розповідаю страшну історію з важ­ких 90-их. Запрошує мене хлопець на по­бачення. Була компанія. Дім — багатий, і на столі лежить кавун. Я кавуна не їла кілька років. Спочатку з’їла червону час­тину, потім світло-червону, потім блідо-червону, потім рожеву… За столом за­панувала агресивна тиша. Всі дивились, як я з’їдаю до зеленої шкірки цей кавун. Хлопцеві стало соромно за мене. Каже: «Що ти так його виїдаєш, я тобі ще врі­жу скибку». Зрозуміло, він мені більше не телефонував. Звідки у мене мотивація? Не хочу повернутися у ті часи, коли ми їли кабачки, і я ганьбилася так, що хлоп­ці мене більше не запрошували на поба­чення. Як каже один друг — це блокадні звички. Я пам’ятаю, звідки вийшла, і буду робити все, щоб туди не повернутися.

— А зараз буває, що ви самі собі не подобаєтесь?

— Тоді змінюю своє життя. Не можу сказати, що я собі не подобаюсь, але мені не подобаються обставини, в яких опиняюся. Наприклад, сиджу і думаю, що я тут роблю, я не хочу бути серед цих людей. І змінюю товариство. Ніколи не пізно це зробити! У мене є друзі — нау­ковці, працювали в університеті. Він кан­дидат наук, вона асистент. Вони вирі­шили, що на зарплату, яку їм платять, прожити неможливо. І вирішили звіль­нитися у нікуди. Пішли вчитися на про­грамістів. Вивчилися і зараз працюють програмістами. Мандрують по світу, за­робляють, квартиру свою купили.

— Багато людей, особливо молоді дівчатка, дивляться на себе в дзерка­ло і собі не подобаються. Що б ви по­радили, як себе полюбити?

— Ніколи ні з ким себе не порівнюйте! Ні зовнішньо, ні розумом, ні здобутками. По-перше, все можна виправити. Напри­клад, за останні три місяці я схудла на 8 кг. В один момент вирішила, що буду худнути. По-друге, завжди порівнюйте себе з собою у минулому. Мене також інколи накриває, що мені вже 45 років, а чого я досягла у житті? Цукерберг, на­приклад, молодший за мене, але набага­то успішніший. Але коли порівнюю себе з собою п’ять років тому, 10 років тому, то все набагато привабливіше виглядає. Зрештою, три місяці тому, коли я важи­ла на вісім кг більше… Найкращий спосіб себе полюбити — не порівнювати себе з іншими, тільки з собою. І якщо щось не подобається, є всі можливості, навіть за мінімальних грошей, це виправити. І ста­ти тим, ким хочете бути.

— Коли заробили перші солідні гро­ші, що собі купили за них?

— Ми жили 14 з половиною років з батьками. При тому, що у мене найкра­щі у світі батьки, царство їм небесне, ті, хто живе разом з батьками, мене зрозу­міють. Це найважчий період нашого жит­тя. Як тільки ми почали заробляти, я ска­зала: «Нам треба купити власне житло». Почали на нього відкладати з десяти до­ларів. Потім їх було 14, потім 20. І одно­го разу чоловік каже: «Ми працюємо, як ті коні, давай купимо відеоплеєр». Він тоді 50 доларів коштував. Я кажу: «Ми, зви­чайно, можемо взяти з тієї купки 50 до­ларів, але квартиру купимо на 50 доларів пізніше. Ти готовий ще жити з батька­ми?». Він каже: «Не будемо купувати ві­деоплеєр». За кілька років ми зібрали на трикімнатну квартиру у центрі міста з єв­роремонтом.

А ще ми почали мандрувати. І я розу­мію, що насправді вкладали гроші у най­головніше — в емоції. Це те, що ніколи не знеціниться, ніхто не забере.

— А щось для себе, коханої, ви ку­пували, себе балували?

— Для мене було великим викликом, що треба, виявляється, бути не лише ро­зумною, бізнесовою, а й вкладати гроші у свою обкладинку. І я почала змінюва­ти імідж. Як це сталося. Якось телефо­нує мені одна жінка, їй треба було в біз­несі підтягнути якісь моменти. Каже мені, що почала дивитися мої відео на Ютубі і більше ніж 10 секунд не витримала. При тому, що я, на її думку, говорила корис­ні речі. Але… Жахливо виглядаю. Вона — стиліст. Пройшлася по мені з ніг до го­лови: не така зачіска, не така помада, не такі стрілки, не такі кольори…

Вона сказала тоді: «80% твоєї вартос­ті на ринку — твій зовнішній вигляд». У той самий день я зібрала валізу і поїхала до неї у Київ на недешеву консультацію — 10 тисяч гривень коштувала.

Вийшла від неї іншою людиною. І уя­віть собі мій жах, коли, мандруючи Бра­зилією, із соцмереж дізнаюся, що її вбив чоловік. Через сім днів після розлучення завдав їй понад сорок ударів ножицями.

— Ваше найяскравіше «Ні» у житті?

— Виступаю на одній дуже пафосній конференції. Там було двоє спікерів — я і молодий хлопець. І після конференції організатори дають мені пакунок. Від­криваю, а там — дороге віскі. Сфоткала, відіслала чоловікові. Він каже: «На нор­мальну конференцію поїхала, вже запро­шую колег на віскі». І тут до мене підхо­дять організатори і кажуть: «Віддайте цей подарунок. Ми переплутали. Для вас — шампанське і цукерки, а віскі — для хлопця». Кажу: «Я не можу віддати цей подарунок. Я його вже сфоткала, чолові­кові фото відіслала, піару собі наробила, балів у нього заробила. Як я буду в його очах виглядати? Я не віддам вам віскі». Запитую, чи хлопець знає, що йому зби­рались подарувати віскі? Виявилось, ще не знає. Кажу, він тільки одружився, тож зі шампанським і цукерками влаштують з жінкою романтичне побачення. Написа­ла пост у соцмережі і запитала людей: «А ви би віддали віскі чи ні?». Не уявляєте, скільки було коментарів. Люди розділи­лися на два табори. Одні писали: «Вони вас так принизили, та я би їм віддала, по­вернулась, пішла, і ноги моєї там не було б»… А деякі писали: «Людмило, це такий стервозний вчинок з вашого боку. Невже ви самі ніколи не помилялись?». Я кажу: «От навчіться говорити «Ні». Як реагува­ти на ситуацію, в якій ви опиняєтесь, за­лежить виключно від вас. Або ми хочемо бути ображеними, а позиція жертви дуже зручна — всі погані, мене, хорошу, обра­зили, або ви з усмішкою, з креативом об­стоюєте свої кордони.