Котяча сміхотерапія для онкохворого господаря

Не вірять у їхнє благородство, жертовність, дружбу, добру душу. Вважають це чиїмись вигадками, буйною фантазією, домислами журналістів чи письменників задля отримання високих гонорарів. А ви послухайте ось це. Сам був свідком розказаного.

Ігор Валентинович за фахом — енергетик, об­слуговував одну із ві­тчизняних атомних елек­тростанцій. А ще його називають майстром на всі руки: дерево в його ру­ках стає шафою, столом, дверима, підлогою, стіль­ницею, табуреткою. Ро­зуміється на техніці, за­любки порається у полі, плекає сад і квіти. Окрім того, дуже любить тва­рин. Домашні свинки, кури, качки, собаки, коти так прив’язалися до ньо­го, що ходять по п’ятах. Поїдять і норовлять при­моститися десь близько господаря, який для них завжди знайде добре сло­во. У сусідів немає шпаків, а до пана Ігоря вони, вдо­волені тим, що зробив для них хатинки, злітаються — ніби хочуть віддячитися своїми піснеспівами.

Кілька тижнів тому ґаз­да тяжко захворів. Піс­ля обстеження в онколога став сумним: далася взна­ки надлишкова радіація, яку підхопив на колиш­ній роботі. Переживає за своє хазяйство — на кого залишить його, коли ляже в лікарню? Найбільше пе­реживає за собак, які сво­їм грайливим характером останніми роками розбав­ляли його самотність.

Сум, що вселився в Іго­ря Валентиновича, немов­би відчули його улюблен­ці. Стали смирнішими, зайвий раз не потурбують його своїм гавкотом чи ку­куріканням. Коли їдять, не просять добавки. А оце днями…

Домашня Мурка живе на стриху стодоли. Справ­но робить свою котячу справу. Може, і хотіла б полежати на м’якому ди­ванчику у хаті, але в оселю її не пускають Броня з Му­хою — мовляв, як і ми, со­баки, знай своє місце. Але після того, як настрій гос­подаря змінився, перемі­нилася і Мурка. Стала смі­ливішою. Незважаючи на близьку присутність во­роже налаштованих до неї гавкунів, почала тулити­ся до пана Ігоря. Немов­би хотіла зігріти його сво­їм теплом, відволікти від невеселих дум, приглуши­ти біль.

Найбільше здивувала ґазду минулого понеділка. Такого Ігор Валентинович не бачив усі останні шість років, відколи живе на його обійсті. Зранку киця помчала у поля і незаба­ром повернулася звідти із живою мишкою у зубах. Через вхідні двері і кори­дор прошмигнула на кух­ню, де саме пив ліки хазя­їн, муркнула — і поклала свій трофей перед його ногами. Мовляв, подиви­ся, яка я роботяща!

Приголомшена поло­ном мишка оклигала і да­вай повзати туди-сюди по підлозі. Киця лапкою від­сувала її від прочинених дверей і віника, за яким та хотіла сховатися. Перевер­тала, грайливо підкидала. І весь час зиркала на ґаз­ду — чи подобається йому ця забава? А Ігор Валенти­нович не міг стримати сміху від побаченого. Кількахви­линне «кіно» від Мурки його розвеселило. Голосно розсміявся. Вперше за останні кільканадцять днів…

Після сеансу котячої смі­хотерапії подумки подя­кував за позитив і Мурці, і мишці. Першу узяв під пах­ву, погладив, що та аж прогнула спинку, сказав кілька компліментів. А другій під­ставив ящик і дав сховатися між старими газетами. Че­рез кілька хвилин виніс по­лонянку у зарості малини — нехай шукає собі там свою нірку.

До кінця того дня у пана Ігоря був колишній — підне­сений настрій. Забезпечили його ті, про яких несправед­ливо кажуть — німина…