«Моя дівчинка» пішла до ангелів, яких малювала тут, на Землі...

Мабуть, я була однією з останніх серед журналістів, кому відома львівська художниця Тетяна Думан погодилася дати інтерв’ю. Вона призначила зустріч у своїй улюбленій кав’ярні. Я прийшла трохи раніше і зі страхом чекала, що зараз відчиняться двері, і увійде почорніла від хвороби й згорьована молода жінка. Однак переді мною постала Таня зі щасливою, навіть трохи дитячою усмішкою. За секунду Тетяна розклала на столі маленькі іконки і запропонувала вибрати ту, яка мені сподобається. «Хочу вам подарувати один образок, — сказала Тетяна. — Нехай вас оберігає Богородиця і оминають хвороби».

Таня розповідала про на­вчання, про те, чому ста­ла художницею, і про свого коханого чоловіка — іко­нописця Левка Скопа. Про велику різницю у віці, якої, зда­ється, між ними навіть не відчувається. І про Майдан, який пройшли разом, і про волонтерську діяльність, бо Таня з чоловіком були у зоні АТО «своїми». І жодного сло­ва, навіть натяку не було на те, що вона — смертельно хвора.

Хотіла її похвалити, бо зна­ла, що вони з Левком прода­вали картини, а на вируче­ні кошти купили тепловізор на фронт, а не нову шубу чи, скажімо, путівку у теплі краї. Але Таня, щиро усміхнувшись, відповіла: «Коли починають мене хвалити, мені стає нія­ково. Насправді так не є, бо до придбання тепловізора долучилося багато художни­ків. Усі акції, які ми організо­вували, ми не самі робили, а було задіяно багато волонте­рів і, звісно, художників з усі­єї України. Це їм за все треба дякувати, бо без їхньої до­помоги у нас нічого б не ви­йшло. Одна людина нічо­го не зробить. Левко завжди каже, що війна і Майдан пода­рували нам родину. Усі люди, з якими ми працювали, во­лонтерили, стали не просто нашими друзями, а членами родини. Коли у мене стала­ся біда, багато людей кинули­ся мені на допомогу. Знаєте, я ж не заслуговую такої уваги і турботи, я така собі егоїстич­на натура. Але якби ви тільки знали, скільки людей відгук­нулося! І фінансово, і добрим словом підтримали, і мо­литвою. Може, це буде див­но звучати, але я зараз щас­ливіша, ніж була до хвороби. Я не знала, що у мене така потужна підтримка. Тішуся, що Бог дав мені такий шлях, який мені щось нове відкри­ває, дає можливість перео­смислити багато речей».

І нова волонтерська роди­на, друзі, художники, артисти, усі щедрі люди разом з Тетя­ною боролися за її здоров’я і за життя. Артисти давали бла­годійні концерти, художники продавали картини… Виру­чені кошти йшли на операції і хіміотерапії. І поруч з нею постійно був її коханий Лев­ко. Якщо їхати за кордон — то тільки разом, якщо лікуватися в Україні, він також щосекунди поруч. Таня «уповала на Божу волю».

«У мене діагноз — гірший з гірших. У кожної онкології є різні способи боротьби з нею. А у моєму випадку більшість ліків не діють у цій боротьбі. Бо ця пухлина дуже жорсто­ка. Як казали польські онко­логи, це дуже злюче новоут­ворення. А я їм відповідала: „А я така сама злюча“ (сміється. — Г. Я.). Я з ними трохи спе­речалася, бо вони мені не до­зволяли виходити на вулицю. Моє перше враження піс­ля того, як я почула діагноз? Усвідомлення цього всього прийшло згодом. Шоку від­разу не було. Бачила, як реа­гують жінки, коли дізнаються страшний діагноз. Впадають у відчай. Не можуть погодити­ся, чому онкологія, чому саме у неї. Таким жінкам треба до­помагати добрим словом, але не жаліти».

Після нашої зустрічі на Таню чекала ще одна опера­ція. Вона боролася. Але «злю­че новоутворення» перемо­гло у цій нерівній боротьбі. Коли побачила сьогодні вран­ці пост Василини (рідна се­стра Тетяни. — Г. Я.) про те, що о 4.30 ранку 29 жовтня серденько Тетяни зупинило­ся, я закам’яніла. Поклала перед собою іконку, яку Таня мені подарувала при нашій зустрічі…

Світла «моя дівчинка», як її називав Левко Скоп, пішла до ангелів, яких малювала тут, на Землі…