«Ми й не знали, що біля Львова є така перлина!»

Коли їдемо за кордон, зазвичай захоплюємося пам’ятками архітектури великих міст і маленьких сіл. При цьому часто не можемо гідно оцінити того, що маємо на рідній землі, «під носом». Через брак грошей та часто через звичайну недбалість чимало пам’яток архітектури опинилися у жалюгідному стані. Щоб привернути увагу до унікальної спадщини — костелу Матері Божої Ченстоховської у селі Демні Миколаївського району, минулими вихідними відбувся показ вистави Pentecost Першого театру, який святкує 100-літній ювілей. Ідея та організація театральної вистави у костелі належить авторці проєкту «Під зорею Пінзеля» Івоні Лобан.

— Проєкт «Під зорею Пінзеля» заснований для того, щоб при­вертати широку увагу до видат­ного скульптора Іоана-Георгія Пінзеля і до порятунку храму Усіх святих у селі Годовиці, який нази­вають українським Нотр-Дамом де Парі. 1974 року там було втра­чено дах, фрески Олександра Ровінського опинилися просто неба. Цей храм — пам’ятка наці­онального значення, однак має дуже трагічну долю. У Демні ми показали виставау Pentecost, прем’єра якої відбулася торік на Зелені свята. Подарував нам це свято Перший український те­атр, який цьогоріч святкує свій 100-літній ювілей. Цей театр — єдиний у світі, який виграв відра­зу два гранти Британської ради з виставою Pentecost і виставою «Аліса». Це перший театр у Євро­пі, який було створено для дітей та юнацтва.

Вистава за п’єсою британ­ського драматурга Девіда Ед­гара символічно переплітаєть­ся із місцем її показу. Назва Pentecost у перекладі означає П’ятдесятниця, більш відома в Україні як Зелені свята або День Святої Трійці. Події твору відбу­ваються у закинутій балканській церкві, вони тісно переплітають­ся зі злободенними питаннями сучасності — збереження спад­щини, кітчева культура, бороть­ба за владу, політичні перипе­тії, трагічні долі біженців, а також неспроможність сучасних людей чути одне одного. Pentecost по­казує те, що сьогодні відбуваєть­ся у Годовиці. Через брак комуні­кацій важко дійти спільної згоди — начебто усім храм у Годовиці й потрібний, але він і далі занепа­дає. Спочатку виставу мали пока­зати у Годовиці на День Незалеж­ності, однак за тиждень до показу влада села через коронавірус не дала згоди.

— Ми були у розпачі, — каже Івона Лобан. — Кошти на прове­дення виділені, актори готові, а у місці проведення нам відмовили. І в обласному департаменті куль­тури нам запропонували провес­ти захід у Демні. Ми й не знали, що біля Львова є така перлина! І вийшло навіть на краще. Довіда­лися, що у лісі поблизу Демні по­хований граф Скарбек, який по­будував перший у Східній Європі величезний театр, який сьогод­ні носить ім’я Марії Заньковець­кої. Мало хто знає, що саме граф Скарбек створив першу пенсійну реформу у 1846 році для акторів, режисерів і співаків. А ще поруч від Демні, у селі Заклад, збудував притулок для сиріт. У Заклад при­їжджали світові знаменитості, се­ред яких Сара Бернар…

Екскурсія, яку влаштувала гос­тям заходу місцева влада, розпо­чалася з лісу, де похований Ста­ніслав Скарбек. Кладовище, де спочиває граф, тогочасні акто­ри і режисери, у дуже занедба­ному стані. Гробівець Скарбе­ка — зруйнований. Дах впав 2009 року, і там почали рости дерева. Могили акторів і режисерів також зруйновані, ті, що вціліли, — по­росли мохом.

За словами жителя села Заклад Ігоря Соснила, гра­фа Скарбека у 1848 році похова­ли на Личакові. І лише 1888 року, коли вже був збудований сиро­тинець, за заповітом Скарбека, його перевезли у цю усипальни­цю. Увесь свій маєток граф за­повів сиротинцеві. А це близько 30 тисяч гектарів землі — 28 сіл і три містечка. Для себе і свого спадкоємця залишив одну кімна­ту у Закладі і одну кімнату у теа­трі. Останки добродійника поко­їлися у гробівці до 1939 року, аж поки не прийшли «визволителі». Палац і каплицю розграбували. 250 хлопців і 150 дівчат, а також 60 стареньких осіб, які там до­живали свого віку, вигнали на ву­лицю. Що не встигли у 1939 році розграбувати, у 1945-му догра­бували шукачі золота.

— Вони сподівалися, — каже Ігор Соснило, — якщо похований граф, то можна знайти скарби. Не розуміли, що тут в основному поховані бідні люди. Уже тепер «наші вандали» познімали чугун­ні ковані решітки.

До розмови долучився спів­робітник об’єднаної громади Михайло Цихуляк.

— Ми взялися за розчищен­ня цвинтаря, — каже пан Михай­ло. — За підтримки товариства «Магурич» вдалося залучити ко­шти польського міністерства на відновлення кладовища. Од­нак через пандемію волонтери і скульптори не мають можли­вості розпочати тут повністю ро­боти. Довелося залучити власні сили. У селі Демня є скульптори, які погодилися розпочати робо­ту з відновлення надгробків. Але спочатку на благодійних засадах розчищаємо від кущів цвинтар.

— Кажете, що все зможете відновити. А чи знаєте, хто був похований на тому чи іншому місці? Кому належать ці над­гробки?

— У нас збереглися фотогра­фії. В основному тут похова­ні люди, які обслуговували дитя­чий притулок у Закладі. Знаємо, що тут похований і полковник війська польського, є ветерани польської війни. На деяких пли­тах добре видно написи. Поль­ські колеги також погодилися нам допомогти.

А далі ми поїхали в унікаль­не село Демню, згадки про яке датуються ще 1453 роком. Дем­ня славиться своїми майстра­ми з різьби каменю, багато з них утворили вже цілі династії. Як, наприклад, родина Дзиндрів. Один з членів цієї родини — ві­домий україно-американський митець Михайло Дзиндра.

Село багате на поклади вап­няку, який добре піддається об­робці. Кам’яні вироби демнян­ських майстрів, а це переважно надгробки, можна зустріти не лише в Галичині. Для селян це не лише ремесло, яке переда­ється з покоління у покоління, а й заробіток. У Демні кам’яні фі­гури можна побачити по всьо­му селу, а старий цвинтар на­гадує музей просто неба. Коли падає дощ, скульптури на цвин­тарі темніють наче згорьовані матері. А коли світить сонце, це — музей.

Замовляти тут пам’ятники приїжджають з усієї України, а особливо Галичини. Демнянські самоуки іноді виготовляють ра­ритетні скульптури, причому ро­блять їх «на око», без будь-яких попередніх креслень чи гіпсо­вих форм. Здалеку складається враження, що різьблений хрест не з каменю, а з дерева.

Кам’яні фігури, здебільшо­го святих, у селі можна побачи­ти біля хат, а біля старої церк­ви Святого Миколая збережено унікальну композицію — фраг­мент Хресної дороги — «Упадок Ісуса».

Є у Демні і пам’ятник Кобза­реві на повний зріст, зроблений зі суцільного каменю. Кажуть, такий є тільки у Києві, у Канаді і у Демні.

Вражає красою, а водночас гнітить людською байдужістю занедбаний костел Матері Бо­жої Ченстоховської. Його звели у 1913 році з блоків пісковика, хоча у той час більшість споруд будували з цегли. У радянські часи тут, як і в більшості храмів, був склад, потім спортзал міс­цевої школи. А у 90-х роках кос­тел став нікому не потрібний. Тож коли Івоні Лобан запропону­вали іншу локацію для вистави, вона зраділа. Бо тепер і до кос­телу Матері Божої Ченстохов­ської вдалося привернути ува­гу. Можливо, здійсниться тепер мрія демнянців, і у костелі об­лаштують музей скульптур дем­нянських умільців.