«Мали бути три мами, для кожної донечки – своя…»

Ця зворушлива історія розпочалася далеко від нас — за океаном, у США. А продовження отримала завдяки майстрині з Вараша Рівненської області Ірині Ладюк. Вона створила маму маленьким сиріткам, які вже двічі втрачали неньку, — і рідну, і названу. Завдяки цій відомій лялькарці тепер кожна з них має «свою» маму, яка може і обійняти, і схилитися над ліжечком, як ангел-охоронець…

Коли нарешті завагітніла, дізналася, що хвора на рак

Джеймс завжди мріяв про велику сім’ю — про домашній затишок та дитячий сміх, що лунатиме навколо нього з дружиною. Яким гарним у них з ко­ханою було весілля! Та мрії про діток невдовзі по­чали розбиватися об реальність. Бо минали роки, а Господь малечею їх все не обдаровував.

Через багато літ сімейного життя пара зважи­лася стати батьками для чужих дітей. І невдовзі у їхньому домі з’явилися дві чудові донечки — Емма та Елла. Маленьким красуням — одна світловолоса, інша чорнява — було вже по п’ять рочків, та назва­них батьків вони швидко почали називати «татом» і «мамою». Світлини того часу засвідчують: сім’я була дуже щасливою! Здавалося, що більш радіс­ного моменту в житті годі чекати. Та він невдовзі на­став: кохана зізналася Джеймсу, що вона… вагітна.

Однак ті зимові свята, попри неймовірну новину, видалися сумними. Адже під час чергового огляду у лікаря у жінки виявили рак. Їй пропонували пере­рвати вагітність і думати про себе. Та вона виріши­ла боротися за своє дитя.

Відтоді серед нових світлин почали з’являтися особливі. З них, ніби на зло долі, усміхалася жінка з животиком, але… без волосся. Хімія робила свою справу, а мама — свою: вона не давала вбити життя, що народилося під серцем.

Відмовилися від усіх інших подарунків

Маленька Дженні ще змогла пригорнутися до маминих гру­дей, відчути тепло її вуст, ритм люблячого серця та жар соло­них сліз. А потім неньки не ста­ло… І залишився Джеймс сам з трьома сиротами на руках. Крихітці не мусив ще нічого по­яснювати, а з Еммою та Еллою порозумітися було непросто, адже маму вони втратили уже вдруге.

— Джеймс з тих чоловіків, що не бояться труднощів, — роз­повідає Ірина Ладюк. — І він чу­довий батько. Стільки часу він присвячує своїм донечкам — далеко не кожна мама на таку самопожертву здатна.

А звів її з цим американцем лист, що надійшов на електро­нну скриньку. Джеймс попро­сив пані Ірину… створити його донечкам маму.

— Він написав: «Я запитав у дітей, що вони хочуть на Різд­во. І вони відповіли, що їм не треба ніяких подарунків, тіль­ки маму. Ви мені допоможе­те?» Хіба можна було не пого­дитися.

Ірина Ладюк — майстриня з ім’ям. Її авторські портрет­ні ляльки є у приватних ко­лекціях по всьому світу. Вона виготовляла різні замовлен­ня — школяркам-подружкам, які дорожать своєю дружбою (максимально схожим відтво­рює не лише обличчя, а й одяг), жінці-модниці і дамі, яка колек­ціонує ельфів. У кожної робо­ти — своя історія. Але таке зво­рушливе завдання, яке ставив перед майстринею Джеймс, бралася виконувати вперше.

— Це мали бути три мами, для кожної донечки — своя. Аби дівчинка могла обійняти її, по­садити біля свого ліжечка. Я запитала у Джеймса, чи мо­жуть вони трішки відрізнятися, адже не роблю копії. Він від­повів: «У мене троє дівчаток. Вони теж різні. То не страшно, як і ляльки-мами у них будуть відрізнятися».

Обидві бабусі були кравчинями

Джеймс надіслав лялькар­ці серію весільних знімків. Пані Ірина вловила не лише емоції, що переповнювали наречену у цей день, а й особливості її вбрання. І розробила три мо­делі. Коли «мами» були готові, сфотографувала і відправила знімок татові дівчаток. Той був у захваті! І хоча пошта не всти­гла доставити ляльки до Різд­ва, яке святкують в Америці 25 грудня, їх принесли у дім си­ріток якраз на Новий рік. Іри­на бачила на відео щасливі об­личчя Емми та Елли, коли вони розгортали пакунки і вигуку­вали: «Мама!». І на її очах від розчулення з’явилися сльози. А до крихітної Дженні тато сам притулив «її неньку».

— Коли я отримую такі від­повіді, це для мене найкраща оцінка. Хочеться ще і ще тво­рити, — зізнається Ірина Ла­дюк.

До речі, обидві її бабусі були кравчинями, одна навіть об­шивала колись кілька сіл! Сама Ірина теж колись моделювала одяг. І хоч вивчилась на еконо­міста, у цій сфері себе не зна­йшла. Зате талант проявився у творчості! Її ляльки — непо­вторні, оригінальні, дивовиж­ні! І вони «живі». Бо ще один авторський винахід — створен­ня лялькам «суглобів» з камін­ня. Тож вони справді танцюють ніжками і обіймаються.

Пані Ірина тримає зв’язок з американською родиною. Ра­діє успіхам дівчаток, із захо­пленням спостерігає за тією турботою і любов’ю, яку ви­промінює до своїх донечок тато. Він усьому намагається дати раду. І не втрачає надії, що таки мама — справжня, до­бра, щира — ще з’явиться у їх­ньому житті.

Фото авторки

Рівненська область.