Хюґе по-українськи

Уявіть, надворі періщить холодний осінній дощ, а вам не потрібно йти на роботу — можна згорнутися калачиком і подрімати ще з годинку під теплим покривалом. В ідеалі — обійнявши пса/кота/дітей/кохану дружину. На думку директора Інституту дослідження щастя (Копенгаген, Данія), автора бестселера «Маленька книга хюґе. Як добре жити по-данськи» Міка Вікінга, саме такі миті і роблять нас щасливими, а не «круті» посади та кругленькі суми на банківських рахунках. У той час, як у цілому світі «сплять і бачать», як би то більше заробити, скандинави мізкують, як би то мати більше вільного часу, який можна провести у колі друзів та рідних, на лоні природи або на самоті, вбравши теплі вовняні шкарпетки, наповнивши улюблене порцелянове горнятко ароматним какао, запаливши свічки і всівшись у м’яке крісло з цікавою книгою у руках. Відчуття, яке нас огортає у такі безтурботні моменти, данці називають «хюґе». Перекласти його іншими мовами неможливо, але бути щасливими хочеться всім. Тож у різних країнах почали з’являтися адаптовані до національних особливостей версії цієї книги. У Польщі — «Jakos to bedzie — Szczecie po polsku» («Якось воно буде — щастя по-польськи»). В Україні — «Секрети українського щастя, або хюґе по-українськи».

«Українці забули, як це — бути щасливими. Ба­чать щастя у тому, що їм нав’язують ззовні, — ма­теріальному достатку», — каже письменниця із Тернополя Ірина Мацко (на фото), яка завітала до Львова із презентацією своєї книги-до­слідження. Спробувати розгадати секре­ти українського щастя пані Ірина виріши­ла після зустрічі з данцем Міком Вікінгом на Книжковому арсеналі у Києві.

Як засвідчило «Глобальне досліджен­ня щастя і політичних поглядів», яке охо­пило вибіркою майже 52% населення світу, матеріальний добробут як запору­ка щастя ніде не стоїть на першому місці. Може, це й видасться парадоксом, але у тих країнах, де матеріальний добробут є високим, люди не обов’язково почува­ються щасливими, і навпаки.

40% опитаних українців зізналися, що воліли б народитися в іншій країні, і це — рекордна кількість. Серед опитаних аме­риканців та фінів не знайшлося жодного респондента, який би жалкував, що йому довелося з’явитися на світ у США чи Фін­ляндії. Серед китайців таких — лише 14%. Серед росіян та індусів — 12%.

«Чекаємо допомоги ззовні — що хтось прийде і зробить нас щасливим. Але щастя лише на 10% залежить від зовніш­ніх обставин. Не вміємо радіти момен­там, збирати щастя по крихтах, бачити його у дрібницях», — констатує авторка «Секретів українського щастя».

Для українців найважливіше, аби діти були щасливими. За цей пункт у рейтин­гу факторів щастя проголосували 32% респондентів (рекордна кількість) і тільки 20% зазначили, що для них важливо са­мим бути щасливими. «З одного боку, це добре, бо до безтями любимо наших ді­тей. З іншого, це показує зневіру у тому, що нам колись буде добре, що ми може­мо бути щасливими», — зауважує Ірина Мацко.

Водночас, як показало масштабне опитування, у країнах, які розвиваються, люди дивляться на своє майбутнє більш оптимістично, ніж у розвинутих, де люди всім задоволені, не планують емігрувати, але на запитання, яким бачать майбутнє своїх дітей, — не знають, що відповісти. Розвинуті країни зіткнулися з новими ви­кликами, і їхні громадяни ще не знають до кінця, як на них реагувати.

Звідки можна черпати радість від життя?

Родина. «Заради чого україн­ці завжди важко працювали? Зара­ди близьких, — наголошує дослідниця українського щастя. — Українці дони­ні зберігають тісні родинні зв’язки, а не так, як у країнах Західної Євро­пи чи США — діти виросли, пішли окре­мо жити і з батьками контактують лише по великих святах. Для нас важливо підтримувати зв’язок з дядьками, тіт­ками, племінниками і племінницями, двоюрідними і троюрідними братами-сестрами. Ми згуртовані. Якщо в одно­го згоріла хата — то вся родина береть­ся її відбудовувати. Намагаємося часто бачитися із друзями/подругами, з яки­ми ділимося наболілим. Нам від цього стає легше. Немає такого: дім-робота, робота-дім і все, як у розвинутих краї­нах, коли через брак часу та великі від­стані неможливо підтримувати міцні і теплі стосунки».

Місця, де нам може бути добре. На мапі України таких місць є багато — не треба їхати за тридев’ять земель і витра­чати купу грошей. Можна навіть не їхати — можна пішки зайти.

Подарунки тим, кого любимо. «Коли питала людей, у чому секрет їхньо­го щастя, люди відмахувалися: „Та яке там щастя — грошей би побільше! Ні на що не вистачає“. А якщо забрати гроші? — риторично запитує пані Ірина. — Коли примушуємо інших всміхнутися, почува­ємося більш щасливими. Подарунок не обов’язково купувати — його можна зро­бити своїми руками. Наприклад, приго­тувавши смачну вечерю».

Традиції. Навіть якщо людина не над­то віруюча, коли співає/слухає колядки чи святить паску у церкві, відчуває спо­кій: «Так робила моя бабуся — і я так ро­блю».

Коди предків. «Починаючи із вишив­ки, де кожен візерунок має особливе, по­таємне значення, та оберегів, які носимо на шиї, вірячи, наприклад, що наша до­рога буде доброю, до казок, де закладені наші цінності, моральні поняття, на яких виховувалися попередні покоління, і на­родних прикмет, в які до сьогодні продо­вжуємо вірити», — каже авторка «Секре­тів українського щастя».

Народна пісня — тужлива, весела і на­віть сороміцька.

Оселя, обійстя, вишиті рушники, розмальована піч, чепурна хатка, квіти під вікнами, пес у буді, кіт, що ліниво дрі­має на підвіконні, село чи місто, ціла кра­їна — там, де нам добре, спокійно.

Традиційна українська кухня — борщ, вареники, інші страви, які до впо­доби іноземцям і без яких не уявляють свого життя українці.

Мрії та спогади — поїхати до бабусі на село, переглянути старі фотографії…

Подорожі. У радянські часи люди жили наче у клітці. «Тепер цілий світ — наш дім, — каже пані Ірина. — Подивіться на нашу молодь, яка багато подорожує, вчить мови, спілкується з людьми інших національностей. Молоді люди вибира­ють подорожі, а не накопичення майна. Краще подадуться з рюкзаками підкорю­вати гори, ніж куплять модну брендову річ. Як казав покійний Кузьма (Скрябін): «Яка різниця, скільки років твоїм кедам, якщо ти у них гуляєш по Парижу».

«Теплі, затишні, смачні колоритні слова, від самого звучання яких стає добре: коцик, пляцок, зіронька, орелі (гойдалки, які навівають нам спогади про дитинство), ненька, смаколики. Але коли холодно, то й шкарпетки будуть „хюж­ним“ словом», — жартує авторка книги.

Спільні сімейні традиції: коли разом сідаємо до вечері, виїздимо за місто, раз на місяць йдемо у кіно… «Наша сім’я має таку традицію: коли холодно, падає дощ, купуємо у супермаркеті багато поп-корну, готуємо його швиденько у мікрохвильов­ці, вмикаємо по Youtube цікавий фільм, сі­даємо рядочком і насолоджуємося пере­глядом. Коли діти були ще маленькі, то вивішували на дверях оголошення «Кі­носеанс розпочнеться о такій-то годи­ні. Квитки можна купити там-то. Проси­мо вчасно займати свої місця», — ділиться особистим досвідом пережиття щасли­вих моментів пані Ірина.

Авторка «Хюге по-українськи» пропонує протягом 21 дня фіксу­вати на папері моменти, які зро­били вас щасливими (прогулянка з собакою, кава з подругою, пере­гляд хорошого фільму тощо). Час від часу перечитуйте ці записи. Це гарантовано змусить вас усміхну­тися. А рівно через три тижні у вас виробиться звичка помічати щас­ливі миті. І коли якийсь пан або пані, проводячи на вулиці опиту­вання, запитають вас, чи почува­єтеся ви щасливим/-ою, ми вже знаємо, яку відповідь ви дасте…

Фото з приватного архіву Ірини Мацко та ANSA