«Усе тіло у Беста було у дірках. Зуби – вибиті...»

Олег Говоруха не вперше рятує життя бультер’єрам. Аріса він фактично витягнув з того світу… Перший господар залишив собаку у київському притулку. Інші — прив’язували на ланцюг та морили голодом… Аріс прожив у Олега три роки і, на жаль, помер. Тепер чоловік опікується двома іншими бультер’єрами — Бестом та Атою. Їхня історія життя не менш вражаюча.

Ми зустрілися з паном Олегом та його двома домашніми улю­бленцями у Парку ім. І. Франка, на спеціальному майданчику, де вигулю­ють собак. З першого погляду Бест та Ата справляють враження веселих домашніх улюбленців. Поки ми розмовляємо, обоє із захопленням бавляться гілочками… Завдяки небайдужості пана Олега твари­ни вчаться радіти життю…

«Бесту — три роки, — розповідає пан Олег про те, як тигровий бультер’єр по­трапив до нього. — Я його викупив у горе-власників у… Дагестані. Подолав майже 7 тисяч кілометрів — туди і назад! Зна­йомі написали, що бультер’єра три роки пропонують обміняти на гуму через сайт OLX. Я побачив фото. Собака сидів у кліт­ці, в горах. Тоді я знайшов знайомих, які живуть у цих краях. І сказав, що хочу за­брати Беста до себе. У нього був жалю­гідний вигляд. Я надіслав їм гроші на хар­чування, аби вони його відгодували. Бо собака не витримав би перельоту. А та­кож гроші на документи, чип. Треба було зробити щеплення, інакше через кордон його б не пропустили».

Дорога у Дагестан була непростою. Зі Львова до Києва потягом. Звідти до Мо­скви автобусом. З Москви у Дагестан лі­таком… «Бест зустрів мене з мискою у зубах, — згадує пан Олег. — Усе тіло у ньо­го було у дірках (сліди від укусів). Зуби — вибиті… Ці власники і двох слів зв’язати не могли. Якщо б вони не надіялися виру­чити за собаку гроші, вони давно б його прикопали…».

Бест до нас не підходить. Бавиться з кущиком… Він — собака, який гуляє сам собою…

«Через три місяці я взяв Ату, — веде далі пан Олег. — Точніше, Джесіку. Але її ім’я я вирішив змінити. У Ати на голові була пухлина розміром з кулак. Вона по­гано чує і бачить… Жила під Жовквою у жалюгідних умовах. Її запхали у клітку, де вона мала народжувати цуценят. Приму­дрилися зробити так, що до двох років вона народила двічі. Хоча до року собак, як правило, не зводять. Це заборонено з фізіологічних міркувань. Коли я за нею приїхав, вона була настільки брудною і виснаженою, що не могла навіть ходити. Я її ледь відмив від болота та сечі. Там, де спала, там і ходила у туалет…».

Якщо Бест мав хоч якесь спілкування, то Ата постійно перебувала сама у клітці. А тепер вона хоч і погано бачить та чує, проте залюбки бавиться зі мною… Точні­ше, вчиться це робити.

«Собаки цієї породи — найбільш не­щасні, — робить висновки пан Олег. — Їх заводять, аби на них заробити. Крім того, через свою специфічну зовнішність вони лякають людей… Нещодавно на Кі­ровоградщині правоохоронці застрели­ли бультер’єра, який зірвався з повідка та зчепився на вулиці з іншим домашнім псом… Так, господар винен, що собака утік. Але ж не вбивати за це пса! З цією породою спрацьовує стереотип: страш­на собака, її треба знищити. Попри свій грізний вигляд, ці собаки дуже хороші компаньйони. Вони активні і веселі».

Найбільше коштів, зі слів Олега Гово­рухи, йде на лікування потерпілих тва­рин. Аті зробили операцію на очах. Бест мав проблеми зі шлунком. «Якби я їх не забрав, вони обоє були б вже не жильці, — каже пан Олег. — Бест, мабуть, ще одну зиму у тих горах не пережив би».

Ата намагається забрати у Беста гі­лочку. Той лише гарчить…

«Ні Ати, ні Беста на цьому світі не мало б бути. Ці собаки виведені без жод­них документів та дозволів (Порода не є елітною, відтак для виставок не підхо­дить. — Авт.). — Має бути закон, який би забороняв без ліцензії розведення собак будь-якої породи. У нас є Закон про жор­стоке ставлення до тварин, але довести цей факт не так просто. Тому у більшос­ті випадків тварини залишаються неза­хищеними».