«Ти мала би знати, що я не люблю відбивних. Треба було принести котлету!»

Професія секретарки (або, по-сучасному, офіс-менеджера) у суспільному сприйнятті «обросла» певними стереотипами. Вважається, наприклад, що чоловіки-начальники беруть на роботу лише довгоногих красунь, аби крутити з ними «шури- мури». Що секретарка здебільшого малює нігті на робочому столі або розкладає пасьянс на комп’ютері. А між цими заняттями підносить директорові каву-чай, при цьому кокетливо роблячи «вісімку» стегнами. За що довгонога блондинка отримує зарплату, вдвічі вищу від літньої жіночки у бухгалтерії… Насправді ця думка, сформована під впливом анекдотів і романтичних комедій, має мало спільного із реальністю…

Переконатися у цьому мені випала нагода, коли пішла на заочну форму на­вчання і взялася за пошуки ро­боти. Після кількаденної біга­нини по співбесідах знайшла непоганий, як на мене, варі­ант. Офіс — за 20 хвилин ходи від мого дому, робота не дуже «на­пряжна» (як мені спочатку зда­лося), приємний жіночий ко­лектив та ще й бос — жінка. Усе це, за моїми прогнозами, мало компенсовувати невисоку зарп­лату — 5500 грн. Як же я помиля­лася!

Хоча у перші дні все було просто ідеально. У мої поса­дові обов’язки входило таке: моніторинг звичайної та елек­тронної пошти, рух доставки по­силок до клієнтів та надсилання їм SMS-сповіщень, відстежу­вання днів народження праців­ників, замовляння в офіс ланчів, канцтоварів, побутової хімії, від­повіді на вхідні дзвінки, надси­лання листів, банківські оплати за накладними, робота з кадро­вими документами, а ще — ви­конання доручень від співро­бітників та керівника. Зі своїми обов’язками я справлялася за 15 хвилин і весь інший час про­сто гортала стрічку новин у фей­сбуці. Але, як виявилося, така «халява» була тому, що у ті дні всі працівники поїхали на торго­ву виставку і офіс був майже по­рожній. А начальниця, для моєї адаптації, ще жодних доручень мені не давала.

Та коли розпочалися звичай­ні робочі будні, мені стало не­переливки. Усім усе терміно­во було потрібно! Із глибоким розчаруванням переконалася у правдивості слів: «Ніхто не помі­тить, що ви зробили, але усі по­мітять, чого ви не зробили». За­була замовити туалетний папір — «Ну як ти так?». Не поклала у коробку скатертини для стенду на виставці — «Це просто ката­строфа!». Не так зрозуміла ме­сидж начальниці — «Як можна бути такою неуважною?!». Ніх­то й не помічав того, що, окрім простого передруковування до­говору, я редагувала у ньому масу помилок. Що поміж скла­данням продукції на виставку мені доводилося наводити по­рядки на складі та в офісних ме­блях.

Часом «форс-мажори» і за­вдання виникали наче нізвід­ки. Якось одного спокійного п’ятничного дня в офісі зчинив­ся справжній «кіпіш». Вияви­лось, що у ділового партнера нашого керівника того дня був день народження, і хоч усі пода­рунки були готові, відповідаль­ний за це працівник забув за­горнути їх у подарунковий папір! Звісно, я мала «розрулити» си­туацію за півгодини до приходу начальниці. Я погнала на фірму, яка робила упаковки для пода­рунків, старалася, вибирала на свій смак, але начальниця зали­шилась незадоволеною оформ­ленням коробки: «Не той рівень декорування. Тобі варто було їхати в інше місце!»

Бувають дні, коли я в офісі лише до обіду, а потім виконую особисті доручення начальни­ці. Купую подарунки для партне­рів по бізнесу або родичам ди­ректора. Забираю дорогий одяг з комісійних магазинів чи з хім­чистки. Віддаю у ремонт речі на­чальниці, замовляю столики у ресторанах для ділового обіду. Заношу або забираю папери з установ, проплачую квитанції у банках. І ще безліч доручень ке­рівника чи різних відділів офісу в різних куточках міста.

Я почувалася у ролі Ендріан з фільму «Диявол носить Пра­да». Заспокоювала себе, мов­ляв, багато ходити пішки ко­рисно для здоров’я (хоча коли були заметілі та дощі, дору­чень ніхто не відміняв). Про туф­лі на шпильках довелося забути і завжди тримати парасольку в рюкзаку. Довелося переконати­ся, що моя начальниця — «осо­ба без статі», з авторитарним стилем керівництва та нотка­ми чорного гумору. Якось вона дала мені завдання купити їй новий діловий щоденник. Я ку­пила щоденник як для людини зі статусом: темно-зелена палі­турка, стриманий стиль і безліч граф для записів. Та, як вияви­лось, я не вгадала. Через кіль­ка днів вона заявила, що купила собі новий — ніжно-блакитний, у м’якій обкладинці. Ще й написа­ла мені: «Варто було б проявити оригінальність…».

Або одного вечора началь­ниця увірвалася в офіс голодна як вовк. Я пішла купити їй обід у ближньому кафетерії. Замість «дякую» отримала невдоволен­ня: «Ти мала би знати, що я не люблю відбивних, треба було принести котлету!».

Коли я купувала квитки для її чоловіка на закордонну кон­ференцію, зіткнулась із пробле­мою, що у певні дні літаки по­трібної авіалінії не літають до Львова, лише до Києва. На що начальниця мені відписала: «Ти мала би знати, що мій чоловік щоп’ятниці їздить у Київ і йому буде дуже комфортно поверну­тись із конференції саме до сто­лиці!».

Моя начальниця не сприй­має відмов — ні від співробіт­ників, ні від клієнтів, ні від май­бутніх партнерів, ні від Всесвіту. Я мушу знайти брендовий іта­лійський рюкзак із натураль­ної шкіри за 6 тисяч гривень, при тому, що всюди він коштує 12 тисяч. Мало не змінити роз­клад руху літаків, поїздів, авто­бусів та вплинути на транспорт­ну завантаженість на дорогах, аби кур’єр приїхав швидше. Ро­зігнати чергу в банку, аби щось терміново проплатити, бо курс долара змінюється щохвилини. Мені доводилося бути агентом під прикриттям, телепатом, гіп­нотизером і чародійкою в одній особі…

Начальниця вважає цілком доцільним написати мені пові­домлення про завдання на за­втра (сьогодні) близько опівно­чі, подзвонити зранку у вихідний день, надзвонювати під час обі­дньої перерви. Якщо я не під­няла слухавку з першого разу, отримую SMS-обурення: «Чому ти не береш слухавку? Чому не читаєш Вайбер?». А я тоді була у вбиральні… Можете собі на хвильку уявити, що було, коли я, за «законом підлості», забула вдома телефон? Кінець світу!