Судинна пухлина руйнує дитяче життя

Важка недуга сковує тіло юної лучанки, учениці сьомого класу НВК «Гімназія № 14 імені Василя Сухомлинського» Ангеліни Яценюк. У неї на нижній кінцівці діагностували судинну пухлину. Аби поставити донечку на ноги, батьки продали все, що мали, навіть житло. Але не допомогло. У березні на дівчинку чекає чергова операція.

Ангеліна — молодша до­нечка у родині Ольги та Миколи Яценюків. Змал­ку росла здоровою. Єдине, час­то до дитини чіплялися всілякі алергії. Коли ж дитина готува­лася йти в перший клас, під час медогляду в неї виявили неспо­дівану болячку.

— Ми записалися на прийом до ортопеда-травматолога. А він, оглянувши ніжки, одразу на­сторожив: «У дитини є пухлин­ний утвір». Коли я це почула, здалося, що земля втікає з-під ніг, — пригадує пані Ольга.

Дівчинку поклали на опера­цію в дитячу обласну лікарню. Та, на жаль, одразу правиль­ний діагноз волинським меди­кам встановити не вдалося. Тож тільки дитина почала оговтува­тися від пережитого, забува­ти лікарняні жахіття, як пухлина знову дала про себе знати.

— Ніжка почала збільшува­тися, боліти. І ми пішли до сво­го хірурга. Тоді він, глянувши на гульку, порадив звернути­ся в онколікарню. Сказав, що в дитини може бути рак, — ледве стримуючи емоції, розповідає мама. — В онкодиспансер нас не поклали, бо «ще замалі». Пора­дили щотри місяці робити УЗД, спостерігати. Коли ріст пухли­ни пришвидшився, ми поїха­ли у Київ. Тоді Ангелінці нарешті встановили точний діагноз — су­динна мальформація — і на ліку­вання скерували в ОХМАТДИТ. Пам’ятаю слова хірурга після операції: «Я не Господь Бог, не даю гарантії, що ще десь немає аномальних судин, але у цьо­му місці ми видалили все». Я зі­тхнула з полегшенням. А через рік знову здригнулася — пухли­на почала рости у тому ж місці.

Ольга знайшла хірурга, який спеціалізується на вроджених мальформаціях. Це — Лариса Чернуха, провідний спеціаліст Інституту хірургії та трансплан­тології імені Шалімова.

Минулого літа Яценюки були змушені продати квартиру і пе­реселитися в стару хатину без зручностей на околиці міста. Ін­шого вибору не мали — це була ціна доньчиного здоров’я, її жит­тя. Дівчинку до поїзда на ру­ках ніс тато. З перону столично­го вокзалу до таксі Ангелінку по черзі передавали з рук у руки ви­падкові перехожі. А в коридор ін­ституту заносив таксист. Адже батьки не мали змоги їхати з донькою до Києва удвох… Май­же п’ять годин чекань, п’ять го­дин молитов. І почула від лікаря: «Все пройшло вдало».

— Але попереду в нас ще одна операція, — каже мама. — Аби аномальні судини не роз­росталися, нам запропонували провести так зване склерозу­вання судин. Це коли під за­гальним наркозом вводиться препарат, що зробить суди­ни твердими. Хворі судини не зможуть змінюватися, поки ліки діятимуть, — рік, два чи на­віть п’ять. А донечка буде весь цей час нормально жити. Та біда, що препарат цей доро­гий, а у нас закінчилися кошти. Одна ампула — 9 тисяч гри­вень, а їх треба чотири. Плюс наркоз, антибіотики, оплата інших медикаментів, перебу­вання у медзакладі… Нам по­трібні спеціальні панчохи, кож­на з яких коштує у межах двох тисяч — а їх слід мати чотири (щоб були змінні). Коли поду­маю, в яку все разом це може вилитися суму, опускаються руки… Без чужої допомоги нам не обійтися.

Тел. мами: 050−378−93−25.

Волинська область