«Коли йшла Ангелінку народжувати, продала образ з бісеру за 120 євро…»

Побачила в Інтернеті повідомлення від керівниці благодійної організації «Батальйон фей» Лесі Борсук про те, що дружина загиблого військового Володимира Швайки потребує допомоги. Мати Марія Ракус залишилася сама з дев’ятьма доньками (!). Найменшій донечці лише сім місяців… «Володимир Швайка два роки воював на Донбасі у складі добровольчого 8-го батальйону „Аратта“, де пережив інфаркт. Повернувшись додому, 11 січня чоловік помер», — йшлося у повідомленні. Це відома на Львівщині багатодітна родина. Нещодавно незнайомий чоловік подарував їм великий будинок. Благодійник дізнався, що родина мешкає у селі Куровичах Золочівського району, в однокімнатній квартирі площею 22 кв.м. Чому меценат обрав саме цю багатодітну сім’ю? Чи зробили вже ремонт у новому будинку? Журналіст «ВЗ» побувала в гостях у 40-річної Марії Ракус.

Наразі родина живе у старому бу­динку, що на вул. Колгоспній (де­комунізація у це село ще не добра­лася). Кімнату у цьому будинку сільська рада дала їм в оренду шість років тому. Тут не було води, світла, газу. Усе дове­лося проводити з нуля.

На дорогу до мене вибігла 9-річна Улянка. Заходжу у невеличкий коридор­чик. Зліва — кухонька. У мисці — рис, ка­пуста, мама готує голубці. У приміщенні холоднувато. У кімнаті як у квітнику! «Я — Божена», — зустрічає мене одна з доньок Марії. З мамою живуть сім дівчат, старші живуть окремо.

— Найстаршій Христині — 23, — роз­повідає про родину багатодітна мама. Тримає на руках наймолодшу донечку. — Вона одружена, я маю вже онука, йому 4 рочки! Іванці — 21, вона вчиться на пе­дагогічному у Бродівській академії. Насті — 14, Мар’яні — 12, Уляні — 9, Марті — 8, Софії — 6 років, Божені — 4 рочки, Анге­лінці — 7 місяців. Дві старші доньки — від мого першого чоловіка. Він помер. Йшов з роботи, йому стало погано. При роз­тині сказали, серце. З двома дітьми за­лишилася сама. Мій другий чоловік, Во­лодимир Швайка, був на двадцять років від мене старшим. Ми познайомилися у Львові через спільних знайомих. Жили у цивільному шлюбі.

— Ви завжди хотіли мати так багато дітей? — допитуюсь.

— Хотіли з чоловіком мати спільну дитину. Народилася Настя. Про Мар’яну дізнала­ся вдень, а ввечері вже почула рухи. З Уляною кажу: «Якщо зна­йшла для чотирьох ложку каші, то і для п’ятої знайду!».

Коли жінка народила восьму дитину і знову завагітніла, пи­тання аборту не стояло.

— Я всіх дітей народила сама, крім Ангеліни. З Ангеліною у мене вже матка не витримува­ла. Уляна вдома народилася (вагою 4 кілограми). «Швидка» приїхала, але не встигла забра­ти. Чоловік приймав пологи. Два дні не міг відійти (усміха­ється. — Авт.). Всі дівчата здо­рові, симпатичні. Я люблю ді­тей. Хоча не раз буває — так виведуть…

— Хто найбільш нечемний? — звертаюся до дівчат.

— «Марта!» — вигукують гур­том. Марта може з хлопцями побитися, може штани порва­ти в школі, — каже мама. — Може урок зірвати. Коли їй було чоти­ри роки, вона залізла під трак­тор і там сиділа три години. Дивилася, як ми її шукаємо… Хуліганка! Усі дерева — її. Дехто каже: «О, то багато варити! О, то багато прати!». Найважче їх пси­хологічно всіх витримати. Ті по­билися, та плаче, та кричить: «Ти її пожаліла, ти мене не любиш». І починається…

Пані Марія розповідає, піс­ля народження старших дівчат працювала барменом у кафе, у салоні з гральними автоматами. Чоловік — будівельник.

— У 2016 році чоловік пої­хав на схід (йому було 58 років). Мені не сказав, — згадує Марія. — Потім подзвонив, зізнався, я не повірила. Повірила лише, коли надіслав фото з Маріупо­ля на березі моря. Приїжджав у відпустку на тиждень-два. Як зі­рвав хребет, то був два місяці вдома. Рвався назад. Знав, що я дам собі раду.

— Дехто вважає, що ба­гато дітей — це ненормаль­но. Батьки мають думати, чи зможуть поставити їх на ноги…

— Якщо хтось думає, що я стою з простягнутою рукою, той помиляється. Я до 40 років на­віть на обліку у соціальних служ­бах не стояла. Діти розвинуті, доглянуті. Старша донька сама вступила на державну форму на­вчання (Нас перебиває Божен­ка і розповідає вірша про миш­ку — маму, мишку — тата. — Авт.). Чоловік приїхав зі сходу з ін­фарктом. Шість років тому йому поставили два штучні клапани на серці. Лікар сказав, що клапани адаптувалися до організму. Зі­брав майже усі документи, щоб нарешті оформити інвалідність. На свята поїхав до брата на Бро­дівщину. Але не доїхав… Лікарі сказали, що у нього стався тре­тій інфаркт, розірвалося серце. Моментальна смерть. 1/3 серця не працювала.

— Був строгим батьком?

— Дозволяв дітям вилізти собі на шию. Настя: «Тату, намалюй малюнок». Він до другої ночі ма­лює. Бо Насті лінь малювати… Марта принесла зі школи оди­ницю. Він не сварить доньку, а каже: «Марто, що то за учень без одиниці?!».

— Розкажіть про історію з будинком.

— Коли я народила дев’яту доньку, до мене зателефонува­ла львівська журналістка і по­просила дати інтерв’ю. У газеті вийшла стаття під назвою: «Баб­ський батальйон доброволь­ця Ракуса». Той меценат прочи­тав про нас у газеті. Журналістка наголосила, що родина живе на 22 кв.м. Через тиждень отри­мую повідомлення: «Добрий день, Маріє. Я з Вижнян, з ва­ших країв. Можу вам допомог­ти. Чи можна під’їхати?». Через два дні приїхав. Такий респекта­бельний, на джипі, привіз малій памперси, суміш. Ми поговори­ли. Він запитав, чи є у нас ванна. Кажу: «Ванна є, але, щоб її вста­новити, бракує грошей». Питає: «А де у вас тут сільська рада?». Я йому показую, а він каже: «Тут кардинально треба все міняти!». І їде…

У сільській раді чоловік сказав, що хоче купити для багатодіт­ної родини будинок (це було 23 серпня, багатодітна мама добре той день пам’ятає). Разом з Марі­єю оглянув у селі усі будинки, які продавалися. Зупинився на най­більшому — 100 кв.м.

— Ця хата, яку він купив, була удвічі дорожчою, ніж інші, — каже Марія. — Секретарка сільської ради мене питає: «Де ти його взяла?». Кажу: «Він сам приї­хав!». Через два дні привіз за­вдаток. У мене було відчуття, що це жарт. Після цього у районі та­кий шухер піднявся…

— Люди вам заздрили?

— Страшно! Ця історія з будин­ком досі не вляглася. Коли ми оформили документи, Сергій пи­тає: «Коли хочете вселитися?». Думала, зробимо санітарний ре­монт і вселимося. Він каже: «Я допоможу зробити туалет і ван­ну, щоб дівчатка мали де поми­тися» (У старій хаті туалет родина облаштувала у стайні, а милися у мисках. — Авт.). Він опалення зробив, поміняв вікна…

— Люди допитуються, хто він такий?

— Були версії, що я остан­ню малу від нього народила… (Люди вигадували версію за версією, доходило до абсурду. — Авт.). Я, до речі, навіть чоло­вікові нічого не розповідала. Ду­мала, навіщо говорити, якщо це може бути неправдою. Не хотіла розчаруватися. Коли чоловік ді­знався, він був на сході, зрадів. Ми планували, що він кухню зро­бить. (Софія нас перебиває і по­казує, що у неї молочний зуб ви­пав. — Авт.).

— Ви його не питали, чи він ще комусь так допомагає?

— Коли ми підписали до­кументи, я тільки запитала, яким він бізнесом займається? Cказав, що має за кордоном ресторанний бізнес.

— То ви повірили у диво?

— У селі було стільки розмов, і секретарка сільради, щоб за­спокоїти громаду, написала у «Фейсбуці» пост (Про благодій­ника, який подарував багатодіт­ній родині будинок. — Авт.). Був один коментар, що нібито він за­лагоджує свою провину… Сер­гій вчився з моїм першим чо­ловіком в одному класі. Він не знав, що мій перший чоловік по­мер. Коли ми розмовляли у хаті, розповів, що з ним вчився Да­нило Ракус. Згадував: «Він мені магнітофон розібрав, я потім за той магнітофон добре дістав від мами».

— Після публікації ваше життя кардинально зміни­лося. Чому боялися давати інтерв’ю?

— У мене за стіною живе 70-річний сусід, який сидів у тюрмі за педофілію. Йому дали три роки за розбещення внучки. Коли вийшов, почав чіплятися до моїх дітей. Уляні намагався залізти в труси… Демонстру­вав перед дітьми своє «причан­далля». Настя навіть відео зня­ла. Ми занесли відео до поліції, але там не реагували. Я написа­ла декілька заяв, але їх у поліції не реєстрували. Я підняла кіпіш, запросила телебачення. Спра­ва набула широкого розголосу. Вона добрі три роки тягнеться… Ми проводили експертизу. До­вели, що діти говорять правду…

— За які гроші ви зараз жи­вете?

— Отримую «дитячі гроші». Чоловік служив у доброволь­чому батальйоні, зарплати не мав. Два роки життя віддав державі! Допомагають волон­тери. Вони не знали, що Воло­дя багатодітний батько. Коли готували подарунки до Мико­лая, кажуть до чоловіка: «Ну, Дєд (так його називали побра­тими), у тебе малих дітей не­має». А він: «Чому немає? Ану, беріть папір, ручку, записуй­те». Він перерахував усіх дітей, а той волонтер питає: «Це вже з внуками?». А він: «Ні, то ми ді­тей записали. А тепер будемо записувати внуків». Цілий ба­тальйон стояв дибки…

Коли я йшла Ангелінку наро­джувати, продала свій образ з бісеру «Свята вечеря» за 120 євро. Стояло питання про кеса­рів. За кесарів я не платила, але за ліки треба було заплатити по­над 4 тисячі грн. У житті розра­ховую сама на себе!

Йдемо з Марією до нового будинку. За старшу у хаті — На­стя. 6-річна Софійка підбігає до мене і дає на прощання цьом. По дорозі розпитую, скільки літрів борщу жінка варить на сім’ю?

— Небагато — 8 літрів! — каже. — Голубців готую два баняки по 5 літрів. Так, щоб було хоча б на два дні. У сезон роблю 300 ба­нок закруток. Помідори, бакла­жани, кручу все, що крутиться (усміхається. — Авт.). У підва­лі — тонна бульби, яку сама ви­ростила.

Навпроти будинку — церква. Заходимо у двір. Навколо бу­динку сад. Є літня кухня. Гос­подиня каже, планує, коли діти підростуть, завести велике гос­подарство.

— Тут жила бездітна пара, — каже Марія, коли заходимо все­редину будинку. — Це буде моя кімната і трьох молодших до­ньок. Поруч — кімната для чоти­рьох старших доньок (Кімнату у старій хаті Марія планує зали­шити старшій доньці. — Авт.). Всередині тепленько і пахне свіжим ремонтом. Це — кухня і їдальня. Велика веранда. Ду­маю, десь за два тижні вселимо­ся (усміхається щаслива госпо­диня. — Авт.).

Усі фото авторки