«Дехто думає, якщо купив фотоапарат, то він уже супер-пупер-фотограф...»

Її фотографії — чуттєві і такі близькі кожному. А дивитися, як вона працює, можна до безкінечності... Катерина Птаха — творчий псевдонім моєї співрозмовниці. Птахою вона стала, коли приїхала до Львова. Не з власної волі. У її рідному Луганську почалась війна... Львів має такий талант — розкривати творчих особистостей. І Катерина розкрилася як професійний фотограф. Про те, як схудла і змінила імідж, про улюблену справу і дітей Катерина Птаха розповіла в інтерв’ю “Високому Замку”.

Із фотографом ми познайомились під час фотопроекту про переселенців. Обожнюю роздивлятися її роботи.

- Катерино, я прочитала у соц­мережах твій пост про те, як ти змінилась: “Схудла з 93 кг до 47. Потім взялась за образ — знайшла свій колір волосся, свій стиль. Роблю висновки: перешкоди у наших головах. Людина здатна на неможливе!”. Чому ти вирішила кардинально змінитися?

- 10 років тому я була дуже повна. А чоловік мене постійно ображав, мовляв, я товста, ні на що не здатна. Тоді пішла у тренажерний зал. Там був тренер. Але не мій особистий, він займався з усіма. Я йому сказала, що хочу схуднути і для мене це дуже-дуже важливо! Тренеру це було цікаво, він хотів показати людям, що скинути зайві кілограми — реально. Потім взялася за їжу. Сильно схудла, коли почала підраховувати калорії. Вичитала у статтях, якщо жінка має фізичне навантаження, має з’їдати на день не більш ніж 1800 калорій. Я виписала, скільки калорій у готових стравах. Повісила цей список на холодильник. Наприклад, у 100 грамах борщу — 97 калорій, а у шматку “Наполеона” — 350. Подумала, навіщо їсти усі ці тортики, якщо можна нормально харчуватися і не набирати ваги? Їла переважно рис, гречку. Спочатку було складно за усім цим слідкувати. Але потім втягнулася. Тепер випробовую дієту, яка називається “15 ложок”. Тобто можна їсти все, що хочеш, але не більше, ніж 15 столових ложок на день.

Катя розповідає, потім у неї не було можливості ходити у тренажерний зал. Її сину Владику поставили діагноз — аутизм. Треба було весь час ним займатися. Але “програму” схуднення не вимкнула, займалася бодіфлексом (спеціальна техніка дихання). На все про все — 25 хвилин. Деякі Катині знайомі, які теж худнули, казали, що їм бодіфлекс не підходить, не дає результату. Каті ця техніка підійшла. Крім того, вона пила на день 2,5-3 літри води (півлітра зранку, решту — протягом дня).

У Каті є ще молодша донька — Ірина. Зараз їй 12, Владику — 14. Владик приїхав з мамою до Львова. Донька залишилась з батьком у Луганську. З донькою фотограф спілкується через скайп. Стосунки з чоловіком у неї не склалися. Пара розлучилася. Але Катя таки знайшла себе у професійному житті.

- Я постійно намагалася довести своєму чоловікові, що красива і можу чогось досягнути. Хотіла, щоб він мене ревнував. Хоча він постійно повторював у вічі, що я “нуль”. Після закінчення педагогічного університету (я викладач танців) ніде так і не працювала. Була домогосподаркою. Займалася дітьми. Але одного дня моє життя змінилося. Кажуть, що випадковостей не буває... До нас у реабілітаційний центр, куди я ходила з Владькою, прийшов фотограф. Він запропонував проводити для дітей навчання з фотографування. На ці курси я пішла разом з сином. Хоча ми обоє були далекі від фотографування. Щось поклацали на телефон... А потім я ходила разом з цим фотографом на зйомки, допомагала йому. Хоча грошей мені ця справа не приносила. Це було як хобі. Коли приїхала до Львова, зрозуміла, що треба якось жити і заробляти гроші. Так почала фотографувати. Тож у фотографію мене привів мій син... (усміхається. — Авт.). Владик теж фотографує, але це для нього як віддушина. Хоче — бере фотоапарат, мене іноді фотографує.

- Львів допоміг тобі розкритися як фотографу?

- Ще коли жила у Луганську, мріяла побувати у Львові. Багато читала про місто в Інтернеті. Мені здавалося, що це місто-казка! Ти йдеш вулицею, а навкруги — диво (усміхається. — Авт.).Тож коли з’явилася у Львові, з таких болючих причин, війна, переселенці, подумала: мрії збуваються! Та хто мене знав як фотографа? Ніхто. Мій перший проект, який з’явився у страшенному “депресняку”, — про аутизм — “Птах з одним крилом”. Ми тоді з Владькою жили на Виговського. І я сфотографувала його на кухні. Це була страшна, темна квартира, зі старими вікнами. Це була сповідь дитини з аутизмом, яка хоче розповісти суспільству про себе. Фото я виставила у “Фейсбуці”. Отримала багато хороших відгуків. Потім ці фото надрукували 2 квітня, у Міжнародний день інформування про аутизм. Пізніше я зробила фотоілюстрації до книги однієї волонтерки, яка працює з нестандартною молоддю. Перші мої кроки у фотографії були безкоштовними. Але ці проекти дали можливість познайомитися з людьми, які у перспективі допомогли мені “розкрутитися”.

Катя згадує, як їй давно приснився сон. Вона намагається створити крила і злетіти. Усе відбувається у давні часи. Усі люди, які вбрані у сірий одяг, з неї сміються. А вона продовжує будувати ці велетенські крила... І їй таки вдається їх збудувати і злетіти. Тому коли приїхала до Львова, вирішила взяти собі творчий псевдонім Птаха. Каже, і щось таки у її житті змінилося. З’явилась така легкість, бажання творити і змінювати все навколо…

- Ти все-таки стала успішною, але стосунки з чоловіком у тебе не склалися…

- Знаю, друзі йому розповідали, що я працюю фотографом, як і мріяла.

- У Львові конкуренція між фотографами. Їхні послуги користуються попитом і коштують недешево. Скільки у середньому може заробити початківець?

- Дехто думає, якщо купив фотоапарат, то він уже супер-пупер-фотограф. Ставить шалену ціну на свої послуги. Для мене головне — любити свою професію і отримувати задоволення від роботи. Крім того, у фотографів є сезон, є не сезон. Коли не маю зйомок, творчо розвиваюся. Надихаюся. Колись подумала: чим зможу здивувати Львів? Вирішила, що фототерапія та психологічні портрети — найцікавіші. Це стосується у першу чергу передвесільних та сімейних зйомок, “лав-сторі”. Постановочні кадри, звісно, будуть, але коли пари згадують, до прикладу, своє перше побачення, виходять чуттєві кадри. Запам’яталася пара, яка недавно приходила до мене на зйомку. Прожили разом 10 років. Сказали, що не мають весільних фотографій. Бо тоді не мали можливості їх зробити. На зйомку прийшли як молодята. Коли згадали, що на першому побаченні ловили жаб (нареченій були потрібні жаби на лабораторну роботу), ніяк не могли стримати сміху... Шаленію, коли таємно фотографую людей на якихось зустрічах, презентаціях. Ловлю їхні емоції під час дискусій чи суперечок...