«Досить хиріти, гайда вандрувати!»

У дитинстві дивувалась, чому як дідо каже “дзиґарок, дзиґар” — то це годинник, а як “дзиґари” — то це вже сигарети. Від дідової Коломийщини до Долинщини не так уже й далеко, тому й у селі Старому Мізуні почула звичні для вуха слова: крухке печиво, ґаздиня, писок, файно і навіть “адий на маєш!” — он воно як! Мова має добру пам’ять, надто якщо її носії живуть у віддалених селах...

Місцева говірка зафіксована у “Мізунському говірнику”, що зберігається у Старомізунській сільській бібліо­теці. Занурилася я у читання з цікавістю та усмішкою, бо майже усі слова мені знайомі. Мої бабуня й дідо теж так казали: “плюсна” (“плюца”) на легені, “крижі” на поперек, “варґи” на губи. І “байка!” у сенсі “дурниця” — не варто, мовляв, на це зважати. І шмату до посуду моя бабуся називала “митка”, а дошку до прання — “миглівниця”.

Однак є й такі слова, значення яких були мені невідомі. “Досить хиріти, гайда вандрувати!” — знає­те, що це таке? “Досить спати, гайда по гостях!”.

“Гвавтати, гойкати” — кричати. “Піпчити” — курити. “Мигла” — велика купа. “Свадьба” — сватання, “горячини” — похорон...

А от ще назви предметів побуту: “ригіль” — засув до дверей, “кливець” — молоток, “подря” — горище, “прічі” — ліжко, “чіфка” — дровітня... Розкошування для того, хто кохається у мові.

“Мізунський говірник” зібрала невтомна й вигадлива заві­дуюча сільською бібліотекою Ольга Гладич разом із молодшою товаришкою, бібліотекаркою Наталкою Мельник. Свого часу Ольга була у Старому Мізуні чужинкою зі сходу України, з міста Єнакієвого. До дівчини, що вийшла заміж за місцевого хлопця, уважно приглядалися, не поспішали приймати за свою. Нині Ольга давно вже своя. Майже тридцять років працює у сільській бібліотеці. За допомогою місцевих краєзнавців та небайдужих мізунців створили у селі музей історії Старого Мізуня.

У бібліотеці, що більше схожа на затишну оселю, книжкові господині проводять цікаві зустрічі. Музей села “живе” за стіною в Будинку культури, під одним дахом із сільською радою. Директор Будинку культури Наталія Сащак знайшла спонсорів, щоб відремонтувати приміщення під музей, брала активну участь у збиранні експонатів. Тепер тут є меблі, предмети побуту, одяг, записи спогадів мізунців... Ольга Гладич віддала сюди весільний одяг своєї свекрухи — вишиту сорочку, запаску, камізельку. На музейній стіні — яскравий коловорот з жіночих хусток, на куфрі (скрині) — старовинні тарелі, полумиски, глечики... Люди, дізнавшись про створення музею, віддавали те, чим користувалися їхні діди-прадіди. Хоча були й такі, що попалили старовину як непотріб.

Ольга розповідає про знаних вихідців зі села — композитора, диригента та хореографа Василя Верховинця (школа носить його ім’я); про провідника ОУН Івана Клима; про відому кіноактрису Наталію Наум та інших земляків. Багато матеріалів вдалося зібрати з історії Української Повстанської Армії. Активісти записують спогади старших людей, звичаї та обряди, пісні, оповідки... Зав­бібліотекою записала чимало матеріалів з історії УПА — дещо з книжок, дещо з Інтернету, дещо від людей. Фото також шукала в односельців.

Нині в селі життя нелегке. Але з народженням кожної дитини міцніє впевненість у майбутньому Старого Мізуня. На три тисячі жителів 500 дітей — майже три сотні у школі, півсотні у дитячому садочку, решта ще малі, вдома. Бібліотека влаштовує книжкові міні-вистави за участі школярів, намагається залучити дітей до читання. В селі помітно працюють волонтери. На їхньому рахунку чимало добрих справ. Своїх, старомізунських, учасників АТО (їх 18-ть) — одягали, споряджали усім селом. Нині чимало сільчан роз’їхалися по світах на заробітки, працюють у Європі і у протилежному напрямку, в Росії...

Є, однак, і чимало ґаздів, що дають собі раду й вдома. Тримають пасіки, дехто має вівці в горах, хтось займається дерево­обробкою, але загалом із роботою дуже сутужно. Попри нелегкі часи, знаходять, однак, можливості й для радості. Того дня я бачила на центральній вулиці села старшокласників, які несли до школи театральні костюми. Ввечері мав відбутися Осінній бал з особливою концертною програмою, наприкінці якого — вибір шкільних Короля і Королеви.

Фото автора та Оксани ПРОХОРЕЦЬ.

Долинський р-н, Івано-Франківська обл.