«Почувалася не нянею, а старшою сестрою»

Львів’янка Мар’яна Теслюк спробувала себе у ролі au-pair (“опер” - гість закордонної родини, на якого покладають певну частину обов’язків у сім’ї). В Україні “опер” переважно класифікують як робота нянею, домашнім помічником. На рік сім’єю Мар’яни стало немолоде німецьке подружжя та їхня десятирічна дитина із містечка, що неподалік Мюнхена.

«До Німеччини як “опер” поїхала у жовтні 2014 року, пробула там рік, - розповіла “ВЗ” Мар’яна Теслюк. - Це максимальний термін. Мінімальний — три місяці. Мешкала у родини з міста Хогенварт, що в Баварії. Перед поїздкою відвідувала курси німецької мови, її вивчала з нуля. Могла трохи читати, починала розуміти усну мову, але, загалом, моя німецька була поганою. Чому вирішила стати “опер”? Писала диплом на економічному факультеті, закінчувала Львівський національний університет імені Івана Франка, а перспектив роботи за спеціальністю не було. Вирішила вивчити щось кардинально нове. Чому б не німецьку у Німеччині?

Закордонну сім’ю мені шукало спеціалізоване агентство. Пошуки тривали близько двох місяців. За цей час через скайп поспілкувалася з кількома родинами. Офіційно “опер” може стати людина від 18 до 27 років. Я на час поїздки мала 22 роки. У Німеччину можна їхати лише раз. Якщо хочеш спробувати ще, німецькомовні варіанти варто шукати в Австрії чи Швейцарії. Збір та оформлення документів зайняли близько двох місяців (розгляд візи може тривати 4-8 тижнів). Також у

Києві потрібно було скласти невеликий усний іспит. Екзаменатори мали переконатися, що твій рівень володіння мовою достатній, аби порозумітися на елементарному рівні».

Мар’яна розповіла, що дуже задоволена гостинністю та дружелюбністю німецької родини. Подружжя (обом за п’ятдесят) і їхня десятирічна дитина стали для дівчини справжнісінькою сім’єю. “У родині почувалася не нянею, а старшою сестрою, - веде далі Мар’яна. - Не було такого: “Приїхала звідкись, іди-но, працюй!”. Ми їздили разом у музеї, на свята, дні народження. Крім того, родина дозволяла мені подорожувати тоді, коли я це хотіла робити. Фактично кожних вихідних не залишалася вдома, а кудись їздила. Одного разу навіть відпустили мене у десятиденну подорож Європою. А якось Альфонс (так звати голову сімейства) встав з першими півнями, щоб відвезти мене автівкою на поїзд, що вирушав о шостій ранку... Коли через рік у мене завершився контракт, я і моя підопічна плакали. Загалом, у мої обов’язки входило вставати зранку з дитиною (6.45 — 6.00), підігріти їй молоко (вона не снідала, і це вважалося нормальним), простежити, щоб вмилася та почистила зуби, зачесалася, одяглася. Після сніданку, коли дитина йшла до школи, мені потрібно було мінімально прибрати, потім — приготувати обід на усіх, а після нього — прибрати зі столу. Час від часу щось вчила з дитиною, коли мама сімейства була зайнята (вона працювала вдома). Такого, щоб я мила вікна-підлогу, — не було. Свою функцію у цій родині я б охарактеризувала як помічниці. Але це індивідуально. Все залежить від того, на яку сім’ю натрапиш”.

За рік перебування у німецькій родині Мар’яна з’їздила до рідного Львова двічі — на Різдвяні свята та у серпні (загалом двадцять днів). За рік рівень володіння німецькою у Мар’яни суттєво зріс. Їхала туди, не маючи і базового, а тепер може вільно говорити, читати і писати. “Пам’ятаю, як тільки приїхала “опер”, постійно говорила “Jа”, - каже Мар’яна. - Не розуміла, що говорять, а відповідала “Ja”. (сміється. - Авт.). Що стосується мовного бар’єру, то найважче було з дитиною. Вона хотіла, щоб я з нею постійно розмовляла, спілкувалася, комунікувала. Раз мене попросили начитати дитині диктант. На курсах німецької у Львові мене вчили - як пишеться, так і читається. Під час диктанту так і робила. А німці насправді “з’їдають”, “згладжують” чимало закінчень. Дитина під столом плакала від сміху, казала: “Не можу писати, так смішно ти читаєш”. А я плакала від образи, що інакше читати не вмію. Місяць минув, перш ніж більш-менш нормально почала говорити і читати. А місяців за п’ять повністю здолала мовний бар’єр. Тоді зловила себе на думці, що говорю і подумки не перекладаю слова”.

Зарплату “опер” не платять, зате вони отримують гроші на дрібні витрати (проживання, харчування — за кошт приймаючої сім’ї). Розмір кишенькових Мар’яни був стандартний — 260 євро щомісяця. Левову частку цих грошей дівчина витрачала на подорожі. Ще 20 щомісячних євро Мар’яні виділяли на проїзд. “Він у Німеччині дорогий, - стверджує дівчина. - З мого міста до Мюнхена (відстань зовсім невелика) поїзд коштував 10 євро в один бік. Можна було придбати собі “байєрн тікет” (на всю територію Баварії, а також австрійський Зальцбург). Такий квиток спільно можуть придбати від двох до п’яти людей. Його вартість на день, якщо купувати на двох, становить 26 євро. Їздити можеш в усіх напрямках, які охоплює квиток. Це суттєва економія.

Якщо вчитися у Мюнхені і винаймати квартиру, то найдешевша коштує 600 євро на місяць. За такі гроші можна орендувати однокімнатну квартирку на околиці міста. Йогурти у супермаркеті 15 центів, сир “Філадельфія” — 2 євро, борошно, цукор — 32-35 центів за кілограм. А середньостатистичний німець заробляє близько двох тисяч євро. От і маєте порівняння з українськими двома тисячами гривень зарплати та тим, що за них можна купити”.

За словами Мар’яни, до пунктуальності німці ставляться по-різному. До прикладу, у домівці, де вона мешкала, усі годинники були заведені на 15 хвилин вперед, бо хазяйка мала звичку спізнюватися. Лише в Німеччині Мар’яна користувалася в автівці паском безпеки на задньому сидінні. Німці за цим пильно стежать. “У Баварії жінки себе дуже доглядають, - розповіла Мар’яна. - А коли була в Берліні, звернула увагу на те, що молоді люди у таких светрах у центрі міста гуляють, що мій дідусь одягає, коли по господарству треба поратися. Щодо чистоти, то, до прикладу, Мюнхен дуже прибраний. Там важко знайти якесь сміття. Але після масових фестивалів люди залишають гори непотребу, які спеціальні служби одразу ж прибирають”.