«Моя робота – сидіти і дивитись. Навіть подругам соромно зізнатися...»

Вони мають один вихідний на тиждень. І це... понеділок. Їхнє спілкування з відвідувачами здебільшого зводиться до двох фраз: «руками не чіпати» і «приберіть фотоапарат». Роботу доглядача у музеї вважають найнуднішою з професій. Бо що, здавалося б, може бути цікавим серед мовчазних експонатів і порожніх виставкових залів?.. Зазвичай у музеях працюють пані пенсійного віку. Вони розповіли журналісту “ВЗ”, як, не будучи фахівцем, знати про експонати більше за екскурсоводів.

«Порожнеча гнітить. Хочеться поговорити, а нема з ким...»

Н

аталія Вовчина працює у Львівській галереї мистецтв майже 10 років. Після закінчення хімічного факультету Львівської політехніки до самої пенсії трудилась на заводі «Полонина». Жінці — 62 роки. Хоч зарплата доглядача у галереї мізерна, Наталія Станіславівна не бідкається — має ще пенсію. І внукам ласощів можна прикупити, і собі гардероб оновити. «Мене завжди цікавило малярство, ще від студентських часів, - розповідає жінка. — Але й на думку не спадало, що стільки часу проводитиму серед картин! Працюю у залі сучасного мистецтва, тож відвідувачі сюди заходять вкрай рідко. Порожнеча гнітить. Часом хочеться перекинутись хоча б кількома словами, поділитись чимось, а нема з ким... Зал має добру акустику. Коли здалеку чую чиїсь кроки, одразу радію».

Пані Наталія про художників і їхні картини може розповідати годинами. Навіть попри те, що не читала відповідної літератури. Усі знання — від екскурсоводів, які водять залами галереї мистецтв гостей з різних міст і країн. Часом може й допомогти молодому екскурсоводу, якщо того, бува, підведе пам’ять. «Перевага музейного доглядача у тому, що бачить картину кожного дня. І кожного дня відкриває в ній щось нове, - розмірковує пані Наталія. - Кожне полотно має свої філософські підтексти, вхопити їх побіжно важко. А я маю достатньо часу на те, аби подумати, що цією роботою хотів сказати автор. За всі роки роботи у галереї можу виокремити кількох улюблених художників. Серед них — видатний польський символіст Яцек Мальчевський та його співвітчизник Ян Матейко. Їхні полотна — неперевершені. Гама кольорів і виразність символів вражають...».

«Довго не могла звикнути до музейної тиші»

Поспілкуватись з музейними доглядачами — справа нелегка. Побачивши у руці диктофон (а тим паче, фотоапарат), вони відмовляються будь-що розповідати. У музеях існує негласне правило для доглядача: про експонати розповідати не можна, як не можна і спілкуватись з відвідувачами. Бо таким чином пропадає «хліб» в екскурсовода, послуги якого, ясна річ, оплачуються. Втім, поблукавши коридорами Львівського історичного музею, таки натрапив на говірких доглядачів. 59-річна Ніна Томенко працює у музеї понад три роки. Вона — колишній держслужбовець. «На роботі вказали на двері, як тільки мені стукнуло 55 років, - з сумом пригадує жінка. — Йшла додому зі сльозами, як школяр з «двійкою» у щоденнику. Не була готовою до пенсії, мала бажання і сили працювати. Та й гроші потрібні — за пенсію комунальні послуги ще оплатиш, а за що ж купувати їжу?! В газеті побачила оголошення, що музей шукає доглядачів-пенсіонерів. Я й вхопилась за цей шанс».

Чоловікам, за словами пані Ніни, було б важко працювати музейними доглядачами. Запрошують на роботу жінок — у них і терпіння більше, і спостережливість краща. «Довго не могла звикнути до того, що моя робота — сидіти і дивитись, - продовжує пані Ніна. - Спершу навіть подругам було соромно зізнатись. Після динамічної роботи, яку мала до того, не могла звикнути до музейної тиші. Ходила по залу, вдивлялась у кожен експонат, ходила до інших доглядачів, аби поспілкуватись. Потім звикла. Зараз тиша мені навіть подобається. Музей — ідеальне місце для роздумів, осмислення пережитого».

Особливих обов’язків музейний доглядач не має. «Моя робота - спостерігати за відвіду­вачами, - каже Ніна Томенко. — Стежити, аби експонатів руками не чіпали, не шуміли, не розмовляли по «мобілці» - це ж все-таки музей, храм минувшини! Дякувати Богу, за моєї роботи нічого не крали. Але й моя колега — колишня вчителька пані Василія (працює у музеї 15 років!) - таких фактів не пригадує».

«Львів’яни у музеї не ходять»

Дарії Багрійчук — 64. Добрий десяток років вона віддала Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького. Пані Дарія часто виправляє відвідувачів, які називають її наглядачем. «Наглядачі — у в’язниці, ми ж — доглядачі», - з усмішкою каже жінка. Має вищу технічну освіту, до пенсії працювала інженером. «Я була далекою від мистецтва, на галереї не вистачало часу, - розповідає Дарія Василівна. — А зараз — це все моє життя. Настільки прониклась музеєм, що кожного дня біжу на роботу як на свято. Зараз у нас діє виставка харківських художників, а до того у цьому залі були ікони, портрети видатних церковних діячів. Ось тут (показує на стіну. — О. Д.) був портрет митрополита УГКЦ Михайла Левицького. Така велична, світла постать... Часом здавалось, що люди, зображені на полотнах, живі. Хтось мені моргне, інший усміхнеться — тут анітрохи не сумно!»

Найбільший наплив відвідувачів у суботу і неділю. «Львів’яни у музеї майже не ходять, - каже пані Дарія. — Серед відвідувачів в основному туристи. Найбільше киян. Колись приїжджали гості з Москви, Санкт-Петербурга. Зараз таких майже немає».

Зазначимо, що, окрім доглядачів, музейну спадщину Львова бережуть працівники Державної служби охорони.

Довідка «ВЗ»

Найрезонансніші крадіжки із львівських музеїв

Перший в історії незалежної України збройний напад на музей стався саме у Львові, у травні 1991 року. Пограбували львівський “Арсенал”. До приміщення музею зайшли троє чоловіків. Один із них пройшов до каси і, погрожуючи пістолетом, наказав усім, зокрема охоронцю, лягти на підлогу. У цей час інший злочинець ногою вибив скло у вітрині і вкинув до мішка шість старовинних шабель. Це були найдорожчі експонати, інкрустовані кісткою моржа, коралами і бірюзою.

У 1992 році під “приціл” злочинців потрапила Львівська картинна галерея. З музею викрали роботи Артура Гротґера та Яна Матейка. Охоронці Дмитро Шелест і Ярослав Волчек, захищаючи цінності, загинули. Викрадачів та вбивць не знайшли. У 2010 році кримінальне провадження закрили за терміном давності.

Набула розголосу так звана “архівна справа”. У 2002-2003 роках у Центральному державному історичному архіві Львова було здійснено масове викрадення історичних документів. Серед них - автографи класиків української літератури і науки, пергаментні грамоти XVI—XVIII століть, польські метричні книги XVII століття, документи єврейської громади у Галичині, документи з історії української церкви, матеріали про революцію 1848 року і польське повстання 1863 року, карти й атласи XVIII століття, фотографії часів визвольних змагань українського народу 1918 — 1920 років. За словами фахівців, приблизна вартість частини викраденого - понад 6 мільйонів євро.

У 2004 році під час звірки фондів відділу стародруків та рукописів Національного музею ім. Митрополита А. Шептицького у Львові виявили нестачу п’яти стародруків XVI — XVII ст. Звірка, яку зробили у 2010-му, шокувала — у фондах бракувало 40 кириличних стародруків і рукописів, окремі з яких побачили світ ще наприкінці 1400-х років. Викрадене числиться у поважних українських та навіть європейських каталогах цінних книг. Серед найцінніших експонатів, що зникли, є і книга слов’янського першодрукаря Швайпольта Фіоля. Вартість украденого оцінюється в сотні тисяч (якщо не мільйони) доларів. За час існування Національного музею таку масштабну крадіжку було скоєно вперше.