«Для Андрія глухих кутів не існує...»

Андрій та Леся Маслюхи живуть на околиці міста. Коли побачила Андрія, усвідомила: людині щодня доводиться долати стільки життєвих перешкод, і робить він це з легкістю, з усмішкою на обличчі. Андрій Маслюх — професійний перекладач. Про роботу, кохану дружину та десятимісячну донечку Анну-Марію Андрій розповів журналісту “ВЗ” за горнятком кави.

В одній з кімнат — Анд­ріїв кабінет. Комп’ютер, на полиці — книжки з його перекладами. Поруч, на дощечці, іконка Лева Скопа... У мене теж є така. Ділюся з господарями її магічними властивостями. “Пане Андрію, як ви стали перекладачем з англійської та італійської? Маєте до іноземних мов хист?”. “Мабуть, так. З дитинства багато читав (мама мені розповіла, що іноді ховала від сина книжки, щоб він не псував очі. — Авт.). Я себе не уявляю без книжок. Коли вчився у школі, особливої любові до англійської не мав. Одного разу навіть “трояка” схопив (усміхається. — Авт.), що, в принципі, було для мене рідкістю. А потім мої родичі з Америки передплатили для мене журнал National Geographic (англійською). Я дуже любив географію, сидів за мапами, обкладався атласами. Це був шалений стимул для вивчення англійської. Списував величезні зошити словами. Треба було їх якось вчити”.

Рішення вступати у Франковий вуз на англійську філологію прийшло само собою. Допомагала мама. Пані Оксана покинула роботу, возила сина в “універ” (у нього — церебральний параліч, післяпологова травма). Андрій навчався заочно. Коли хлопець змужнів, уже сам давав собі раду. “Викладачі побачили, що маю хист до мов, і почали підштовхувати, — розповідає Андрій. — Зокрема, викладачка латини. Ми з нею навіть трохи поколегували. Мені було цікаво вчитися. На другому курсі вивчали готську мову (обов’язковий курс для філологів-германістів). Це мертва мова, але вивчивши її основу, розумієш, як побудована англійська, німецька, шведська”.

В університеті Андрій багато перекладав з англійської на українську. Оповідання Конана Дойля про Шерлока Холмса — перші його переклади. “Тепер трохи смішно їх читати, — каже він. — Я був зовсім “зелений”... Хлопець також займався репетиторством. Вже після закінчення університету два роки навчався у Центрі італійської мови і культури при ЛНУ ім. Франка. Коли запитую, яка мова є його улюбленою — англійська чи італійська, з усмішкою відповідає: “Іспанська!”. Хотів би вивчити також румунську. Добротної румунської літератури є багато, а в українському перекладі її майже немає.

“Щоб вивчити будь-яку мову, треба мати стимул, — веде далі Андрій. — Стимул часом пробуджує схильність, яка захована десь у глибинах. У мене були учні — дуже здібні, які хотіли вивчити мову, з ними легко працювалося. Дехто в розмовній мові переплюнув мене вже тоді... А були тлумки, яким товчи не товчи — їм хоч би що! Визначити, хоче дитина вчитися чи просто відбуває номер, бо батьки сказали вчити англійську, можна часом відразу, часом — за три-чотири заняття”.

Згодом була робота для видавництва “Свічадо”. Там Андрій переклав багато “високої” літератури. До речі, починав працювати ще на... друкарській машинці. Каже, перекладач мусить постійно вчитися, бо університет — це лише база, у житті цих знань недостатньо. “Ви користуєтесь комп’ютерними програмами під час перекладів?”. “Ні. Роблю художній переклад, а не технічний. Електронними словниками, звісно, користуюся. Ними весь комп’ютер забитий. Кожну книжку треба пережити. Наприклад, коли перекладав “Сходження на гору Кармель” св. Йоана від Хреста (“Свічадо”, 2012), в мене було відчуття, що піднімаюся на ту гору разом із автором. Перекладав ще “Космічну трилогію” К. С. Льюїса, це філософська фантастика, де описується політ на інші планети. Пірнаєш з головою в ту оповідь і, таке враження, сам летиш туди разом із героями” (усміхається. — Авт.).

Андрій показує передостанню свою роботу: “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті (Видавництво Старого Лева, 2015). У книзі йдеться про стосунки хлопчика і дідуся. “Спочатку помирає бабця, потім дідусь. Не буду переповідати всі сюжетні лінії, скажу лише, що авторка надзвичайно глибоко описує те, як хлопчик переживає смерть своїх рідних. Але закінчується книга дуже оптимістично”. “Може, самі почнете писати книжки?” — питаю. “Мені цікавіше перекладати. Письменників є багато — нехай пишуть! За сімдесят з гаком років радянської влади накопичилося стільки неперекладеного... Книжок у світі дедалі більше, тож українській літературі є що доганяти. Головне, щоб були видавництва, які це видаватимуть”.

Також Андрій Маслюх працює в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Перекладає англійською історію львівських кам’яниць (працює над проектом “Інтерактивний Львів”). Коли розпитую про його захворювання, як долає фізичні труднощі, каже: “В дитинстві я багато лікувався, їздив з батьками у санаторії... Мені складно це пояснити, але я ніколи не вважав себе дуже хворим. Ніколи не акцентував на цьому. Зрештою, це не було визначальним у моєму житті...”. “Якщо закриті двері, лізь у вікно, — додає він. — Шукай обхідні шляхи. Варіантів — безліч. Коли Бог посилає якісь випробування, то посилає й сили, щоб їх подолати. У цьому я упевнений”.

Коли говоримо про футбол, дізнаюся, що Андрій є вболівальником “Карпат”. З 1995 року до 2004-го мало який матч пропустив на стадіоні “Україна”. А якось поїхав до Києва на фінал Кубка України. Це окрема сторінка з його біографії...

Дружина Леся приносить нам каву з яблучним пирогом. Донечка Анна-Марія їздить по кімнаті у ходунках... Запитую, де подружжя познайомилось. “Ось тут у садочку, за хатою, — усміхається дружина. — Нас познайомили спільні друзі. Коли побачила Андрія, була вражена, як цей хлопчина дає собі раду”. Леся навчалася у музичному училищі ім. С. Людкевича (грає на домрі, співає у хорі). Жінка родом з Перемишлян. Згодом вступила до Українського католицького університету. Навчалася у Франції у школі відомого священика Даніеля Анжа. Закінчила курси екскурсоводів. Була волонтером у Польщі... “Я могла залишитися за кордоном, — каже вона. — Але мене весь час тягнуло до Львова. Якось мала проблеми з візою, поїздка до Польщі відклалася. Поки робила документи, ще раз зустрілася з Андрієм. Разом пішли на каву... Потім я поїхала до Польщі. Всім розказувала про Андрійка, який перекладає книжки. Чотири роки тому ми одружилися”.

У Лесі загострився поліартрит. Їй важко було ходити. Однак після народження донечки хвороба відступила... “Я маю таку здатність — заганяти себе у глухий кут. Для Андрійка глухих кутів не існує...” (усміхається жінка. — Авт.).

...Батьки Андрія пригощають мене яблуками з власного саду. Андрій часто працює у тому садочку, у дерев’яній альтанці. Надворі пахне осіннє листя...