«Втратив руку і ногу, але не втратив нареченої...»

Інший на його місці нарікав би на долю, та цей чоловік — не з таких. Замість того, щоб побиватися, що залишився без руки та ноги, 28-річний Вадим Мазніченко з Очакова, що на Миколаївщині, готується до весілля!

Його майбутня дружина Яна — на сім років молодша. Познайомилися два роки тому. “Така вже традиція у нас з друзями склалася — щороку 2 серпня відзначаємо день Повітряно-десантних військ. Тоді ця дата припала на вівторок. Вирішили перенести святкування на п’ятницю. Подалися на базу відпочинку аж у Черкаську область, у село Віграєв. Зайшли у місцевий бар. Там я і побачив Яну. Покохав її з першого погляду”, — зізнається Вадим.

Молоді люди обмінялися телефонами. Після того бачилися ще кілька разів. Вадим, який на той час працював у Києві, приїздив до обраниці у її рідне село Деренківець. А через півроку після доленосної зустрічі у сільському барі чоловік перебрався жити до своєї коханої.

“З’явився на порозі з речами і заявив: “Буду жити з тобою!” — згадує Яна. А я йому: “Ну то живи”. Дівчина не тільки поселила Вадима у своєму домі, а ще й... прописала! “І як рідні на це відреагували?” — питаю. “Нормально”, — відказує Вадим.

Коли “зелені чоловічки” окупували Крим, чоловік втратив спокій. Чекав, коли прийде повістка. І не тому, що не хотів йти на війну. Навпаки, морально себе до цього готував. У травні Вадима викликали у Корсунь-Шевченківський райвійськкомат на медогляд. Чоловіка визнали придатним для несення військової служби. “Коли чекати повістки?” — запитав у воєнкома. “Не переживай, викличемо, коли буде щось серйозне”, — заспокоїв той. Повістка прийшла через тиждень.

“Ми якраз гуляли, коли зателефонували з дому, щоб повідомити, що Вадима забирають до війська. Про що йдеться, збагнула лише наступного дня, коли його проводжали”, — Яна вже не намагається стримати сліз.

“Спочатку мене перекинули на кордон з Придністров’ям. І лише 4 вересня відправили у зону АТО. Яна телефонувала щодня. Коли чула у слухавці постріли, лякалася, тож старався з нею спілкуватися лише у періоди затишшя. Найважчий бій був під селом Петровським, що на Донеччині. Спочатку там було більш-менш спокійно, бо стояла 72-а бригада з важким озброєнням — сепаратисти боялись до нас потикатися. А потім залишилася тільки наша рота — без “бехів”, танків. Здали нас місцеві. Руку і ногу втратив у бою під селом Старогнатівкою, куди ми відступили

30 вересня”, — згадує Вадим.

2 жовтня чоловіка доправили в Одеський військовий госпіталь, в реанімаційне відділення у вкрай важкому стані. Це тепер він може жартувати, будувати плани на майбутнє. А тоді лікарям довелося докласти великих зусиль, щоб його врятувати.

“Поки був у лікарні, Яна допомагала мені помитись, поголитись, поїсти — сам ще не навчився давати собі раду. З госпіталя виписався. Зараз — у батьків. Волонтери обіцяли, що допоможуть дістати німецькі протези, тож наразі чекаю. Поставлю протези — розпишуся з Яною. А там і весілля відгуляємо. Не хочу сидіти за столом як засватаний — хочу потанцювати, у конкурсах участь взяти”.

До війни Вадим робив покрівлі для складів. “Тупцював по дощечках 20-30 см завширшки на висоті 10-20 м. Тепер планую братися за науку, — каже. — Одна норвезько-українська фірма взялася безкоштовно навчати військових, що брали участь у зоні АТО, а нині через отримані поранення не мають змоги працювати у тій сфері, що й раніше”.