Вільні від світу у Созані

Кореспондент «Високого Замку» побувала у тому «чужому світі», який нашого світу не сприймає. Цей інтернат у Созані нечасто бачить гостей. І не тому, що там нема кого провідувати, а через те, що не кожен наважиться переступити поріг цього будинку. Нині у приміщенні, що колись служило панськими маєтками, дружно уживаються 160 чоловіків. І на перший погляд може видатися, що живуть, як усі. Старші чогось навчають молодших, товаришують і сваряться, у саду на горбочку влаштовують перекури після роботи біля господарки, ходять до церкви і навіть співають у хорі… Одне слово, усе як у людей. Але так сприймається лише на відстані, з якої не видно деталей. Тільки зблизька починаєш розуміти, що в цій історії щось не так…

А «не так» криється у тому, що майже в кожного із тих 160 чоловіків є рідні, але з ними вони жити не можуть. Бо кожен із нинішніх мешканців інтернату — хтось швидше, а хтось пізніше, — почув власний діагноз: розумова неповносправність. Але так хворобу називають лише ті, кому не доводилося близько спілкуватися із ними. Ті ж, хто з дня у день опікуються такими людьми, називають їх не інакше, як «вільні від світу». Директор інтернату Євгенія Сарахман і її колеги, як ніхто інший, знають: неважливо, скільки років їхньому підопічному — це 20-річний юнак чи старенький дідусь — всі вони, як малі діти. Так само, як малеча, потребують часом сторонньої фізичної допомоги, часом підказки у, здавалося б, елементарному, так само, як маленькі, ці чоловіки щиро показують свої емоції. Вони не вміють обманювати: коли їм весело — сміються, коли гірко на душі — плачуть. Вони живуть у власному світі, бо наш їх не вміє сприйняти. Вони творять свою ідеальну общину, яка, однак, відгород­жена від іншого високим парканом з колодкою на воротах, і під постійним наглядом медсестер…

Тут, в інтернаті, їх слухають і розуміють, їм дозволяють займатися тим, що вони люблять. Їм дозволяють бути собою. 73-річний «старожил» інтернату, для якого Созань став рідним ще в 70-х, дідусь Андрій і дня не може без роботи. В колективі кажуть, що весь час він проводить у підсобному господарстві, а коли йому не дати якоїсь роботи, — ображає­ться. Чого не скажеш про молодь — більшості юнаків, запевняють медсестри, лиш би полежати без діла. Але, разом з тим, працівниці називають майстром на всі руки 36-річного Андрія, вишита ікона якого висить при вході до інтернату. Інший підопічний знайшов себе в прислуговуванні священику та у хорі при церкві Св. Анни, яку звели на подвір’ї за власний кошт працівники закладу. Ще інші люблять виступати на святах, які тут організовують. От навіть у день інваліда мешканці влаштували свято для себе і гостей. Були тут і вірші, і пісні, і подячне слово. А на завершення хтось із чоловіків кілька разів гучно прокричав «Слава Україні!». Після того свята поцікавилися у директора, чи важко з підопічними підготувати такий концерт. У відповідь почули неочікуване: вони самі хочуть виступати, спробуй не дати комусь виступити на імпровізованій сцені — одразу будуть сльози…

За роки роботи у Созанському інтернаті колектив уже добре вивчив смаки і характер кожного свого підопічного. Медсестри знають, що від кого чекати. Чи важко жінкам тут працювати? Безперечно. Хоч кажуть, не стільки важко фізично, скільки психологічно. Бо спробуй щодня дивитися в очі людям і розгублено добирати слова, щоб якось пояснити, чому до сина, який тут живе, не приїжджає мама, чому брат не дзвонить вже третій місяць, хоч обіцяв, чому на свята їх ніхто не забирає додому, хоч теж обіцяли, чому, коли їм найгірше, на допомогу приходять хоч добрі, але чужі люди…

Не знаю, коли знову наважуся переступити поріг Созанського інтернату. Напевно, боюся знову зустрітися поглядом із тим чоловіком, який стояв при виході з приміщення із мобільним у руках. Він сказав лише кілька слів: «Скажіть моєму братові, нехай до мене подзвонить. Він обіцяв»… Я просто не знаю, як виконати це примітивне прохання…