До найближчого магазину — 40 км, тому на зиму... сушать сухарі

Про острівзаповідник в Азовському морі раніше знали хіба що люди з Херсонщини чи Запоріжжя. У радянські часи острів Бірючий був закритий для простих смертних — там були мисливські угіддя Хрущова. Та й уже за часів незалежної України острів, який належить до Азово-Сиваського національного парку, любили президенти, тому й називають його часто президентським.

Саме на Бірючому зустрічались Кучма та Путін, аби “утрясти” конфлікт щодо острова Тузли. Кучма тоді зміг відстояти належність Тузли до території України.

Досі острів перебуває в підпорядкуванні Державного управління справами, а не Міністерства екології. Адже що там сотні рідкісних тварин, які живуть на цій природоохоронній території, — головне, що тут є президентська дача..

Утім, навіть сьогодні потрапити на острів не так легко. Кореспонденту “ВЗ” вдалось це лише з третьої спроби.

Одного року, відпочиваючи на Херсонщині, не знайшли, хто організовує екскурсії на о. Бірючий. Років зо два тому уже запланували поїздку, але почався шторм, тому організатори не ризикнули везти туристів. І ось цього разу нарешті вдалося дістатися острова, хоч і не без пригод.

Катером з Генічеська до Бірючого — хвилин сорок. Почався вітер, тож хвилі так заливали, що на острів ми дісталися мокрі як хлющі. Початок травня для такого душу — надто холодний...

Можна дістатись на острів з боку Федотової коси і автівкою. Щоправда, лише у літній період — взимку вода заливає вузьку частину коси, і дістатись до острова можна лише човном.

Острів — ідеальне місце відпочинку для тих, хто цінує дику природу, а не “все включено”.

Свого часу на Бірючий завезли благородних оленів, ланей, куланів, муфлонів. І їм тут сподобалось — їсти є що, хижаків немає. Тож тепер їх тут так багато, що стада перебігають просто перед екскурсійним «уазиком». Така у них забава — бігати з боку у бік перед авто. Адже ми для цих тварин така ж екзотика, як і вони для нас. Найдопитливіші олені — вони можуть навіть заглядати у вікна.

“Ми залишили на ніч відчинене вікно, зранку спросоння дивлюсь — в кімнаті якісь роги. Перелякався. А виявилось, що то олень просунув голову всередину, аби подивитись на нас”, — розповів херсонець Михайло, який щороку намагається вирватись бодай на вихідні на Бірючий.

Тут є кілька будиночків, у яких можна переночувати (щоправда, краще погодити перебування з керівництвом парку, все ж природоохоронна територія). Оскільки територія напівдика, туристів мало, то пляж і море тут чистенькі. Пісочок такий дрібний, що на ньому утворюються хвильки від вітру (на важкому піску з громадських пляжів таких візерунків не побачите). Єдиний мінус — харчування. Продукти доведеться везти зі собою.

“Магазин тут є?” — питаю у дівчини, що живе на острові (таких робінзонів тут майже три десятки — єгері, працівники парку, дільничний та одна пенсіонерка). “Є, — каже. — Кілометрів за сорок”.

Колись тут був свій магазин і навіть школа, але вони закрились — дітей нема. “Тут живуть і сім’ї, але коли з’являються діти, то всі намагаються переїхати на материк. Що тут дитині робити? Я, наприклад, буваю вдома десь раз на місяць”, — каже дівчина.

Тут і справді можуть вижити лише закохані в природу. Усі всіх знають, ввечері на каву чи пиво не сходиш — нікуди, мобільний зв’язок є лише від одного оператора. Та найгірше, коли починається сезон штормів, — остров’яни залишаються відрізаними від усього світу. Тому мусять запасатись продуктами. Хліб печуть самі. А якщо залишається “магазинний”, то його акуратно ріжуть кубиками і сушать. Ми також куштували такі “домашні” сухарики — смачно. Колись на острові було кілька рибацьких поселень, але всі їх змило під час сильних штормів