«Мама віддала мені свою печінку...»

Того дня Юля Пилипенко, студентка першого курсу Дніпропетровського університету економіки та права, мала складати іспит з вищої математики. Зранку прокинулася, підвелася з ліжка, підійшла до дзеркала. За ніч змінилася так, що ледве себе впізнала. Усе тіло було жовтого кольору! “От і моя черга настала”, — подумала...

Втратила брата, коли їй було сім років. 17-річний юнак помер від хвороби Вільсона-Коновалова — рідкісного спадкового захворювання. Через мутацію у генах у крові хворих зменшується кількість специфічного білка, який зв’язує мідь і переносить її по організму. Надлишок міді спочатку ніяк не проявляється. Але з часом печінка вже не здатна справлятися з колосальним навантаженням — інтоксикуються всі органи. Саме це і трапилося з братом Юлі. Хлопця лікували у Голландії. Але не врятували...

Після страшної втрати сім’я ще довго приходила до тями. Ніхто й подумати не міг, що через 10 років Юлі поставлять такий же діагноз. Але не відразу, а коли хвороба перейде в агресивну стадію, залишивши дів­чині мізерні шанси на виживання.

“Обійшла з десяток місцевих лікарів. Одні “заспокоювали”, що це — вірусний гепатит. Інші наполягали — вийшов з ладу жовчний міхур. Крапки над “і” розставили ізраїльські лікарі: необхідна негайна трансплантація печінки. Без пересадки, казали, проживу від сили 48 годин”, — розповідає Юля.

Врятував Юлю давній знайомий. “Він лежав в одній палаті з моїм братом, — розповіла “по секрету” “ВЗ”. — Так і познайомилися. Геннадій — бізнесмен. Коли дізнався, що моє життя висить на волосині, переказав на моє лікування... близько півмільйона доларів”.

Самопочуття Юлі невпинно погіршувалося. Дівчина перебувала у стані прекоми. Ізраїльські медики порадили близьким готуватися до найгіршого. Ті кинулися обдзвонювати провідні клініки світу. Однак ніхто не поспішав приймати безнадійну пацієнтку. Назустріч пішли німецькі лікарі.

До Німеччини Юлю доправили літаком, на підвісному ліжку, під крапельницею. Тамтешні ескулапи підтвердили: треба робити пересадку. Мама Юлі прий­няла блискавичне рішення — донором стане вона. Коли підписувала документи, була впевнена: після операції її поховають, адже не зможе жити без печінки. Зате дочка житиме!

Прокинувшись після наркозу, жінка схопила медсестру за руку: “Що з Юлею? Чому мене не прооперували?”. Та заспокоїла: “У вас забрали 65% печінки і пересадили дочці”.

Після пережитого Юля ще довго не могла оговтатися. Чому це трапилося з нею? Хворих з таким діагнозом — один на мільйон! До хвороби дівчина професійно зай­малася спортом. Мала багато друзів. Та й від кавалерів відбою не було. “Був у мене особливо тяжкий період у житті. Спонтанно купила квиток на літак до Парижа. Полетіла туди зустрічати Новий рік. Одна-однісінька. У Новорічну ніч гуляла Єлисейськими Полями. Навколо мене були люди. Багато людей — 350 тисяч. Але ще ніколи у житті не почувалася такою самотньою”, — розповідає Юля.

Повернувшись додому, сіла писати “Лист Парижу”. Написане надіслала рецензентам. Ті похвалили і запропонували дівчині написати цілу книгу про пережите. За місяць з-під пера Юлі вийшла автобіографічна сповідь “Рижик”. Книгу надрукувало харківське видавництво “Фоліо”.

“Головна ідея моєї книги — живи одним днем! Так і роблю”, — зізнається дівчина.

Через чотири роки після пересадки Юля здійснила давню мрію — стала чемпіонкою світу з великого тенісу! Про змагання, які проводяться серед спортсменів з трансплантованими органами, дізналася випадково. До Бангкока летіла з жагою перемоги. Додому поверталася з двома найвищими нагородами, завойованими в одиночному та парному розрядах.

Загадковий рятівник Юлі також мало не загинув. Після важкого вогнепального поранення його “склали по частинах” у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні, а потім переправили літаком на лікування за кордон. Те, що він вижив, лікарі називають “дивом”. А Юля впевнена: вижив, бо не кинув її напризволяще...