Школи без перших класів

с. Княжпіль, с. Кропивник, Старо­самбірський р-н, Львівська обл.

За Добромилем, вже майже на кордоні з Польщею, є село Княжпіль, колишнє «княже поле». Звідки не глянь — видно гору Сліпу, або Замкову, на її вершечку поміж оголених дерев прозирають мури замку Гербуртів. За Яна Щасного Гербурта переживали свою золоту добу і розквітлий Добромиль, і ожилі навколишні села. Розвивалися ремесла, працювала друкарня, буяла торгівля. Різні часи пережила ця земля, але саме тепер дітей народжується з кожним роком усе менше… До Європи тут — кілька кілометрів, а враження — що нездоланна прірва.

На маленькій будівлі — табличка «Загальноосвітня середня школа І-ІІ ступенів». У коридорі — відро з краником, напис «кип’ячена вода». На підвіконні — яскраві гарбузи у капелюхах та у намисті з дрібної картоплі, учнівські роботи з уроків праці.

Класи тут позначаються лише цифрами. Жодних там 2-А чи 2-Б, лише «2 клас». А перших цього року — взагалі немає. Прочиняємо двері: у 4-му класі триває урок з двома ученицями, загалом у класі — троє учнів, але одного сьогодні немає. Наталя, що відповідає біля дошки, не дивується запитанню журналіста, чи має вона молодших братів-сестер.

— Маю, — каже дівчинка, — молодшого брата Арсена, йому два роки.

— У мене теж є молодший брат, — хвалиться друга дівчинка, Анна-Марія. — Він цього року пішов у перший клас.

— У перший?

— Не тут, — уточнює дівчинка. — Це мій двоюрідний братик. Він у Харкові живе.

У сусідньому класі, схилившись над зошитами, працюють разом 2-й і 3-й класи — усього вісім учнів. Цих дітей теж запитую, чи мають молодших братів і сестер. Догори підносяться сім рук.

Про майбутніх учнів і поговорити не гріх. У Тані є п’ятирічний брат Володя. У Вероніки на другий рік піде до школи брат Артем. У Іванка є сестричка Оля, їй два з половиною роки. У Владислава — маленький (9 місяців) брат Валентин. І у Владика — брат, йому 9 років. І у Юлі — старша сестричка…

— Наступного року, — каже виконувач обов’язків директора школи Василь Ярославович Довкун, — матимемо чотирьох учнів до 1-го класу. Мій синочок теж піде до школи. Років п’ятнадцять-двадцять тому було до 140 дітей у школі, а тепер маємо 42 учні. Молодь виїжджає, бо роботи нема. А ті, хто залишається, мають одне-двоє дітей. На головній вулиці Княжполя чи не в усіх — по одній дитині… Але школу треба зберегти будь-що. Бо не буде школи, не буде сільради — все, вважай, села нема. Закрити легко, а відновити дуже важко.

На 650 жителів Княжполя — сорок дітей дошкільного віку. Це означає, що школа матиме класи. Свого часу і весіль, і дітей було набагато більше, люди трималися рідних місць, не шукали долі по закордонах. У Добромилі на підприємствах працювали тисячі людей — з міста і з довколишніх сіл. Тепер лише згадують про занедбаний пивзавод з відомим далеко на межами Старосамбірщини добромильським пивом, про зруйнований місцевий деревообробний комбінат, про «Сільмаш», який, серед усього іншого, виробляв і дитячі візочки для малюків…

Тепер більшість шукає заробітку далеко від дому, багато хто від невлаштованості та невпевненості шукає розради у чарці… Пригадують, як колись зважали на кожен клаптик землі, як на гірських схилах були розорані поля, тепер на тих місцинах молодий ліс піднімається. Шкільна проблема міцним вузлом заплетена з усіма іншими проблемами села. Тому й дітей народжується мало, тому й майбутнє непевне.

Школа дає собі раду як може. Грошей нема, за десять років отримали лише три комп’ютери (два з них від благодійників) та кілька стільців. Ремонт роблять своїми силами в обох «корпусах» (насправді — невеликих приміщеннях, яким по сто років). Директор бере до рук інструменти, бо він тут і керівник, і вчитель, і завгосп, за потреби і плитку кладе, і стіни білить, а вчительки йому допомагають. Другий корпус школи — особливий. На стіні табличка: «У цьому будинку в нерівному бою з більшовиками 13.05.1954 року трагічно загинув воїн УПА, уродженець цього села Дмитро Хадай». А в середині школи, на стіні — список княжпільців, які були побратимами Хадая, у трьох з них — таке саме прізвище.

На горище ведуть сходи, двері з грубої бляхи прошиті кулями. Тут, на горищі, загинув Дмитро Хадай, і тут колись буде облаштовано музей.

Біля школи — пам’ятний хрест на честь Дмитра Хадая та його побратимів…

Бруківку навколо викладав директор школи, ремонт у шкільній бібліотеці теж робив власноруч.

Їдемо далі, до села Кропивника. Кропивницька загальноосвітня середня школа І ступеня стоїть на горбочку, за нею — старий сад. Білочка скаче гілками, тримаючи червоне яблуко в зубах. Краса навколо. А дітей — наче в одній сім’ї у добрі часи: шестеро. У 4-му класі п’ятеро, і у 3-му один…

Одне з приміщень облаштоване під їдальню. Тепло. Але стару піч треба було б перебрати, бо чути запах…

Директор школи Іван Йосипович Возняк каже, що наступного року набиратимуть чотирьох учнів, хороший має бути рік. А от далі… — розводить руками. Нема дітей…