Храм, що єднає серця понад хмарами

Церковцю, що стоїть високо на горі, на тлі величного Казбеку, добре видно звідусіль у цих місцях. Хеві, так називається ця частина Грузії. Високогірний храм видно з Військово-Грузинської дороги, з селища Степанцмінда (більше відоме за назвою Казбегі), від села Гергеті, яке насправді є частиною селища. І з гірського хребта, що за річкою Чхері, і згори, з перевалу, що веде на Гергетський льодовик. Цей храм тут — як надійний орієнтир, щоб не заблукати у горах. Коли дивишся на церкву знизу, видається, що потрібно не менш як півдня, аби дістатися тої маленької крапки на горі. Насправді ж дорогу до храму може подолати кожен, і то доволі швидко, було б бажання — треба лише зробити перші кроки, а далі ноги самі понесуть вгору.

…Наше сходження починається з вузьких вуличок села Гергеті. Тут за низькими парканами з каменю, на обійстях, що пам’ятають, мабуть, ще позаминуле століття, мружаться на осонні сиві старці, відповідаючи на наше вітання: ґамарджоба! А жінки у чорному доять корів або плетуть на дротах…

Нас обганяють, обдаючи пилюкою, автомобілі. Переважно — старенькі «Ниви», вони ревуть моторами, чіпляють днищами нерівності ґрунтівки та буксують на узбіччі. Місцеві водії заробляють на ледачих туристах або тих, хто не в змозі подолати ці п’ять кілометрів вгору. Беруть від 25 до 40 ларі з екіпажу (три ларі — два долари).

Йдемо вгору попри сільський цвинтар, попри березові гайочки. По дорозі до церкви усі зупиняються напитися води з джерела, а до самої церкви заходять у певному одязі. На лавці чекають пошиті у монастирі спідниці, схожі на запаски з довгими шнурками. На будь-який розмір, для жінок та чоловіків (якщо вони у шортах). На головах жінок має бути хустина. Їх тут теж достатньо для тих, хто не має чим покрити голову. Це храм православний, тут такі порядки.

Високогірний Храм Пресвятої Трійці відомий далеко за межами Грузії. Називається він Гергетіс Цмінда Самеба. У ХІV столітті його побудували на висоті майже 2 200 метрів. Тут у 1796 році, під час набігу персів на Тбілісі, ховали християнську святиню — хрест святої Ніни. Тепер сюди приїжджають звідусіль лише заради того, аби переступити поріг церкви, помолитися біля її давніх ікон, або заходять попросити благословення дорогою на льодовик та метеостанцію, на вершину Казбека, що височить неподалік на рівні понад п’ять тисяч метрів, майже постійно вкритий білими хмарами.

Храм приваблює й тих, хто саме тут хоче взяти шлюб. Нещодавно це зробили українські танцівники Дмитро Дикусар та Олена Шоптенко. А під час нашої подорожі на Кавказ перед вівтарем цього храму стали до вінця мої друзі, Ірина та Олександр. Такою була їхня мрія відтоді, як вони побачили в Інтернеті фото кам’яної церкви на тлі засніженого Казбеку. Я і монах з монастиря при церкві були свідками.

...Ієромонах Василій розмовляє з Іриною та Олександром, а тоді запрошує у храм. Під час церемонії горять свічки, пахне ладаном, корони на головах Ірини та Олександра тьмяно поблискують. Незнайома мова звучить як шурхіт вітру та гірської води. Рефрен — одну-єдину фразу, що її раз у раз повторював помічник ієромонаха, — я пам’ятаю і зараз.