Одружуватися не можна. Закохатися – можуть...

Римо-католицькі cвященники цілком і повністю присвячують себе своїй місії. Вони не мають особистого життя, вільного часу, а власні потреби відсувають на задній план. Як молоді чоловіки відважуються на такий подвиг та про їхню нелегку працю, дізнавалася кореспондент “ВЗ”.

Отець Микола прийняв духовний сан декілька років тому. Зараз він — диякон, а через рік його висвятять на священика. Молодий чоловік прийняв рішення присвятити себе Богу та вступити до духовної семінарії у 27 років, коли мав дві вищі освіти, кар’єру, непоганий заробіток...

У старших класах Микола мріяв стати адвокатом, потім серйозно захопився спортом. У Відні здобув сільськогосподарську, а потім — педагогічну освіти. Повернувшись на батьківщину, працював у відділі наукового забезпечення в одній з приватних фірм. Але чим далі — тим частіше не давала спокою думка про те, щоб стати на шлях священства. Хлопець ходив до церкви, читав духовні книги, брав участь у реколекціях (тобто семінарах). Відчував покликання, яке порівнює з ніжним, делікатним голосом, що пропонував йому служити Богу. Щоправда, зізнається, що прийняти рішення було важко. Не уявляв себе у сутані.

До цього часу Микола зустрічався з дів­чиною. Вона теж була католичкою, тож спокійно сприйняла вибір хлопця. Інший священик, отець В’ячеслав, розповідав, що до того, як відчув покликання, мав серйозні стосунки з коханою, й коли повідомив про своє рішення, юнка пролила чимало сліз, адже римо-католицькі пастори приймають целібат і не можуть одружуватися. Вибір ще одного молодого душпастиря став трагедією для багатьох дівчат. Він був найгарнішим юнаком у рідному селі та, незважаючи на величезний вибір закоханих красунь, обрав служіння Господу.

Упродовж перших шести років навчання у семінарії хлопці мають шанс звернути з обраного шляху. Отець Микола зазначає, що священик — звичайна людина, тому теж може закохатися. Гірше, якщо це станеться після висвячення на диякона, яке відбувається на сьомому курсі. Рідко, але трапляється, коли духовні пастори не знаходять сил керувати своїми почуттями. Були навіть випадки, коли у них з’являлися “плоди кохання”... Сьогодні тривають дискусії щодо того, аби скасувати целібат. Однак він потрібен для того, щоб священик міг остаточно присвятити себе людям. Католицькі пастори намагаються уподібнюватися до Христа, який не мав сім’ї та весь час опікувався паствою. Отець В’ячеслав додає, що місія римо-католицького священика не залишає можливості одружуватися ще й тому, що доводиться часто переїжджати з місця на місце. Особливо це стосується вікаріїв: кожні два-три роки їх переводять на іншу парафію або скеровують на навчання.

Найчастіше священики мешкають у будинках при церкві. Це зручно, оскільки у будь-який момент може зателефонувати хтось із вірних, якщо потрібно висповідатися або отримати духовну настанову. Щодня доводиться проводити месу, тож краще бути поряд із храмом.

Багато часу займає підготовка до меси, адже у проповіді потрібно дати правильні настанови. Священик повинен багато читати, щоб розуміти сучасну людину: для цього доводиться орієнтуватися у політиці, психологічних проблемах, вікових та родинних особливостях. Потрібно бути у курсі всіх новин.

Приблизно за тридцять хвилин до меси священик сидить у конфесіоналі (сповідальні). Сповідати парафіян — нелегка справа: особливо, коли їх багато. Люди немов виплескують на отця весь негатив. Окрім розгрішення, вірним слід давати слушні поради. Деякі гріхи — наприклад, аборт, мають право відпускати лише визначені священики. Трапляються й особливі випадки, коли парафіяни зізнаються у кримінальних злочинах — наприклад, у вбивстві. Отець Михайло наголошує, що такий гріх людина має відшкодувати у духовному або матеріальному сенсі, натомість жоден священик не може вимагати, аби грішник ішов здаватися міліції. Що б не скоїла людина, існує таємниця сповіді...

У нашій країні священики живуть за рахунок пожертв. Чим менша парафія — тим скрутніше матеріальне становище, адже потрібно платити за світло, у холодну пору року — за опалення. Оскільки доводиться багато їздити, чимало грошей витрачають на бензин. У римо-католицькій церкві немає жодних розцінок: кожен дає стільки, скільки має. Забезпечена людина може замовити месу, пожертвувавши 200 грн., бідна — лише 5. Священиків, які служать у селах, парафіяни забезпечують продуктами. Існують міжнародні організації, що допомагають душпастирям. Щоб отримати допомогу, потрібно представити проект, розповісти про парафію. Пояснити, наприклад, для чого саме потрібен автомобіль, на який благодійники перекажуть часткову або повну суму. Коли хтось із них іде у відпустку, українські священики, які мають зв’язки та знають мову, їдуть їх підміняти, щоб заробити грошей для себе та своєї парафії. Здобуті кошти використовують на церковні ремонти, меблі, для роботи з молоддю... За свої гроші доводиться також купувати у Польщі сутани та сорочки, сплачувати внески до Пенсійного фонду.

Один день на тиждень священики мають вихідний, раз на рік беруть відпустку, під час якої, переважно, відвідують свої родини. Є душпастирі, які присвячують цей час допомозі парафіянам у полі та на городі.

Перспектив кар’єрного росту не бракує. Найвища сходинка — стати Папою Римським: кожен понтифік починав із посади диякона...

Фото з архіву «ВЗ»