Передплата 2024 ВЗ

Це місто буде роботу мати, допоки люди будуть вмирати...

Виготовлення пам’ятників і надгробків – одна з основних «професій» Коростишева

«Коростишів-сіті — кар’єри і каньйони, місто на граніті... У дворах нелегально ріжуть вази... Якщо ти не полірувальник, значить, ти таксист», — ці уривки з пісні місцевих реперів найбільш вдало характеризують маленьке містечко на Житомирщині.

У райцентрі, де всього 26 тисяч населення, працюють 600 каменеобробних підприємств, не рахуючи «індивідуалів». Сама природа підказала людям спосіб заробітку: чого-чого, а каменю тут вистачає. На всю країну і далеко за її межами знають коростишівський граніт. У місцевих кар’єрах добувають рідкісні його види — габро і лабрадорит.

Тут навіть баюри засипають гранітом.

«На каменях» працюють навіть діти

У Коростишеві на кожному паркані рясніють оголошення: пам’ятники, будівельні матеріали з граніту, мармуру, плитка облицювальна, дорожня бруківка, бордюри, тротуарна плитка, сходи, підвіконня, вази...

Багато таких підприємств працює в сусідніх селах. У Стрижівці, що за п’ять кілометрів звідси, трохи більше тисячі населення. Не лише дорослі, а й діти гарують у каменеобробних цехах. Де колись були колгоспи, шахти — тепер каменеобробні підприємства.

На перший погляд Стрижівка нічим не відрізняється від інших українських сіл. Єдине, місцеві мають роботу. Багато дворів на центральній вулиці сховалися за кам’яними парканами. Посеред села — величезна калюжа, закидана різнокольоровими шматками граніту. Оминути перепону, не замочивши ноги, неможливо.

41-річна пані Валентина сапає квітник біля воріт. Жінка працює сторожем на місцевому каменеобробному підприємстві. «Тут багато фірм, — розповідає. — Чоловіки працюють на каменях, жінки — сторожами на цих підприємствах».

19-річний син пані Валентини Ігор з 12-ти років ріже і полірує вази у місцевому цеху. «Коли вчився, після уроків ходив на роботу, — продовжує співрозмовниця. — Ми свого часу теж працювали з дитинства. Я з 12 років підробляла на хлібозаводі у Коростишеві. Колись там все робили: хліб, здобу, ситро, солодощі... Після розвалу Союзу всі заводи позакривали. Як не стане каменю, навіть не уявляю, що будемо робити!».

Попри те, що камінь годує місцевих, люди нарікають на погану екологію. Пульпа (дрібна субстракція каменю. — Авт.), яку з підприємств зливають у місцеві водойми, нищить навколишнє середовище. «Все стоїть у воді, — нарікає пані Валентина. — У навколишніх лісах — сірий настил від цієї гидоти. Білі гриби, яких раніше було багато, перестали рости».

Поки розмовляємо, по калюжі проїжджає сріблястий позашляховик. Співрозмовниця з поклоном вітається з чоловіком, що виглянув з вікна машини. «Це наш сільський голова, — з гордістю в голосі повідомила. — Господарник, а скільки для села робить — вже кілька термінів поспіль його обираємо».

— А чому яму не залатає в центрі села? — не розумію захоплення співрозмовниці.

— Ну, не може все відразу зробити, — резонно відповідає жінка.

За півгодини пила прорізує сантиметр каменю.

Дорогі надгробні комплекси найчастіше замовляють цигани

...Пан Олександр 19 років працює з каменем. Останні 12 років майстер цеху приватного підприємства, де виготовляють будматеріали з граніту. Каже, замовлень вистачає, щоправда, останнім часом стало менше росіян. «Золоті» часи були, коли готувалися до Євро-2012 — не встигали все робити. «Китайці наступають на п’яти, — обурюється майстер. — У їхньому камені багато піщанику, через що на виробах з’являються тріщини. Те ж саме з верстатами. Зараз найбільш популярні китайські. Раніше наші слюсарі самі робили для себе верстати. Китайці приїхали, сфотографували, а через три місяці почали нам продавати. Всі з нашого металу, який у 90-х роках вивезли з України. На них так і стоїть радянський «ГОСТ».

Прошу пана Олександра ознайомити мене з процесом обробки граніту. Прямуємо до величезних брил каменю, які горою лежать посеред двору. «У нас норма — 20-тонник, — пояснює. — Спочатку брилу забурюємо, у заглиблення кладемо вибухівку, яка розриває камінь на частини. Шматок каменю ставимо на верстат і ріжемо заготовки на частини, залежно від того, яка потрібна товщина. Міліметр допуску — це вже багато. Далі — полірування, окантовка, термообробка, щоб згоріли м’які волокна: піщаники, крейда». Весь процес — від брили каменю до блискучої плитки — триває 2-3 доби. «Десь за півгодини пила прорізає сантиметр — одну різь робить 4 години», — пояснює. Через дорогу приватна фірма спеціалізується на пам`ятниках. На одному з приміщень синьою фарбою виведено: 1956 рік. За радянських часів тут було депо від шахтуправління. Коли припинили видобуток вугілля, шахти засипали.

«Модні» тенденції на пам’ятники не поширюються: як і раніше, люди замовляють стандартні надгробки, тільки величина різна. «Одні хочуть маленькі, — продовжує пан Віталій, — а комусь подобаються 10-метрові постаменти. Фігурні вирізки під замовлення роблять спеціальні майстри. Це дороге задоволення — ручна робота».

Пам’ятники тут від півтори тисячі гривень, значно дорожчі — надгробні комплекси. Виробники пояснюють, ціна залежить від якості каменю, величини, обробки.

У Володимира Костюка — своя фірма з виготовлення пам’ятників. «Дешеві надгробки рідко замовляють, — розповідає. — Найчастіше люди зупиняються на варіантах від 15 тисяч гривень і вище. Великі комплекси зазвичай замовляють цигани. Кілька років тому робили такий для циганського барона. Обійшовся замовникам у півмільйона гривень. Також виготовляли пам’ятник для старшого прокурора Краснодарського краю. У комплекс входило все: тумбочки, підставки, дивани... Для комплексу відведено шість соток землі».

Дозволів не видають — тільки штрафують...

На приватних фірмах робітники працюють нелегально, а зарплата залежить від виробітку. За місяць, якщо постаратися, можна дві тисячі доларів заробити. «Про яке офіційне працевлаштування говорите? — не стримує емоцій приватний підприємець пан Олександр, який має каменеобробний цех у Коростишеві. — Нас і так душать податками, а то взагалі доведеться згортатися! Є замовлення, немає — кожен місяць плачу 5600 гривень податку. У мене на фірмі працювали азербайджанці, узбеки, молдавани. У Коростишеві своїх робочих рук не вистачає».

Пан Олександр нарікає: безкінечні перевірки поперек горла стоять. «Не дають продихнути: то екологічна прокуратура, то інспекція з охорони довкілля... Жодних дозволів не видають — тільки штрафують. Останній раз екологічна прокуратура десять коростишівських підприємств оштрафувала на сто тисяч гривень. І це тільки офіційно, а скільки ще собі до кишені взяли?»

37-річний Іван працювати на каменях не хоче. Чоловік торгує на трасі біля Коростишева. Асортимент у нього широкий: м’які іграшки, чорниця, закрутки з грибами, віники для лазні... «Піти на камені, щоб потім все життя на аптеку працювати?! — дивується. — Пульпа з організму не виводиться, осідає на легенях. Крім того, не скрізь платять гроші, які обіцяють. У моїй роботі теж свої недоліки: у лісі комарі, кліщі, лісникам треба дати «на лапу», за незаконну торгівлю штрафують, та й заробіток залежить від погоди».

Іван Іванович показує майстер-клас з виготовлення дубового віника для лазні. У лісі наламав оберемок гілок, склав один до одного, перемотав гумкою і повісив на сонці сушитися. “Погодьтеся: на каменях не так романтично, чи не так?» — усміхається.

Схожі новини