«Не ходжу з транспарантом «Я – гей» – це не потрібно ні мені, ні оточенню»

Резонанс навколо цьогорічного “Маршу рівності” представників нетрадиційної сексуальної орієнтації досі гучний. Європа розцінила проведення гей-прайду як сигнал про підвищення рівня толерантності в Україні. Марш викликав низку гнівних заяв з боку українських нардепів, нерозуміння громадян, а суд заборонив проводити його у центрі міста. На відміну від східних та західних сусідів, Україна досі не має жодної стратегії з цього приводу. З одного боку, парламентарії прислухаються до застережень демографів, а з іншого — пам’ятають безглуздість радянських репресивних методів. А між тим, представники секс-меншин вимагають від держави врегулювання юридичних прав. Аби з’ясувати суть протистояння гомосексуалів та влади, кореспондент “ВЗ” вирішила поспілкуватись зі співорганізатором київського гей-прайду. 27-річний Назар є активістом Львівської спільноти ЛГБТ (лесбійки, геї, бісексуали і трансгендерні люди).

- Назаре, як би ви прокоментували те, що багато публічних персон негативно сприйняли звістку про гей-парад. А ті, що не приховують нетрадиційної орієнтації, травесті-діва Монро чи Сергій Сосєдов, сказали, що їм це не потрібно...

— Я теж до гей-парадів в Україні ставлюся негативно. Українське суспільство на сьогодні до них не готове. Парад — це карнавальне дійство з великою кількістю людей, музикою і костюмами. Припускаю, що років п’ять, як мінімум, гей-парадів в Україні не буде. Прайд 2013-го гей-парадом назвали журналісти, як би ми не боролись з цим перекручуванням понять. Гей -прайд (від англ. pride — гордість; об’єднання людей, що є носіями певної соціокультурної та гендерної ідентичності. — О. Г. ) є святом нашої ідентичності, а не спробою переконати усіх інших стати представниками ЛГБТ. Від параду його відрізняє те, що це форма політичної боротьби за громадянське рівноправ’я.

- Це перший прайд?

— Другий. Минулого року нам не вдалося провести “Марш рівності”. По-перше, було багато опонентів, які дізнались про місце проведення і намагались зірвати марш. По-друге, правоохоронні органи не змогли повноцінно захищати цей марш, хоча їх було достатньо. Провокатори, котрі завадили проведенню, скоріш за все, дізнались про місце акції з ешелонів влади. Місце проведення було засекречене, єдине, звідки можна було отримати цю інформацію, — з заяви на проведення акції. Цього року ми врахували усі недопрацювання, тому заходи пройшли без сутичок. До нас лояльніше поставилась і державна адміністрація, і правоохоронні органи. Єдине, що Київська міськдержадміністрація, побоюючись сутичок, через суд заборонила проведення в центрі міста будь-яких акцій, окрім присвячених Дню міста. Тому за три дні до акції довелось змінювати місце проведення “Маршу”.

- Дивно, що провокаторів цьогоріч поменшало, а як же погрози з боку деяких політичних сил?

— Добре спрацювала міліція, після маршу склали тринадцять адміністративних актів. Будь-яких розпізнавальних знаків якихось політичних сил я не бачив. В основному опір чинили представники Московського патріархату, люди похилого віку прийшли з іконами та хрестами.

- Що мали на меті, організовуючи прайд-тиждень?

— Піднімаємо проблеми, що існують в українському суспільстві. До них належить і проблема юридичних прав одностатевих пар. Такі партнери за десять-п’ятнадцять років наживають спільне майно, але у випадку нещастя і смерті одного з них — інший на майно не має жодного права. Або коли один з партнерів опиняється в лікарні, то другий не має права перебувати в реанімаційному відділенні, бо, згідно з законом, вважається сторонньою людиною. Займаємось мобілізацією ЛГБТ-спільноти. Тобто працюємо для тих людей, які сприймають свою орієнтацію неадекватно: вважають себе ненормальними, хворими, не знаходять собі місця в суспільстві. Мені знайомі ці відчуття — я сам так вважав сім років тому.

- Тобто про свою орієнтацію ви дізнались у 20 років?

— Те, що я гей, зрозумів ще у шістнадцять. Закохався у свого друга і зрадів, коли дізнався, що наші почуття взаємні. Та це був один з небагатьох безхмарних моментів після самоусвідомлення. Тоді я не знав, що є рух ЛГБТ, не міг поділитись ні з ким своєю таємницею. Вже пізніше, коли з’явився доступ до Інтернету, інформації стало більше. Побачив, що ми не одні такі і що моя проблема насправді проблемою не є.

- Чи важко бути геєм в Україні, а тим паче у такому радикально настроєному місті, як Львів?

— Львів не є радикальним, радше, це місто традиційно-християнських поглядів. Я теж християнин і при цьому — гей. Переломним для мене став 2009 рік, коли дізнався про офіційну спільноту ЛГБТ. Прийшов на акцію “Львів без гомофобії”, яку зірвали невідомі в чорних кашкетах, — закидали яйцями й розбіглись. Став волонтером організації, а згодом вирішив повністю присвятити себе діяльності організації та роботі в благодійному фонді «Аванте». До того працював головним бухгалтером у будівельній компанії.

- Дискримінації на попередній роботі не було?

— Директор знав, що я гей. Ставився спокійно, щоправда, просив цього не афішувати. Про мою орієнтацію знали мама, сестра, друзі. Не ходжу з транспарантом «Я — гей» — це не потрібно ні мені, ні оточенню, але не боюсь дати відповідь на запитання стосовно моєї орієнтації. Варто розуміти, що чим більше приховуєш свою орієнтацію, тим більше тебе цим шантажуватимуть.

- Хто шантажуватиме?

— Та хоча б міліція. На кожного учасника ЛГБТ-спільноти в правоохоронних органах заведене досьє. Людей, що приховують свій статус вдома чи на роботі, легше схилити до потрібних свідчень. Існує відпрацьована схема — з гомосексуалами знайомляться через Інтернет, призначають зустріч у місті, потім ведуть їх на підставні квартири. Туди у відповідний момент вриваються правоохоронці, пред’являють документи, роблять обшук, під час якого підкидають наркотики, нібито складають протокол. Після цього — шантажують, вимагають хабара за закриття справи. Здебільшого людина воліє заплатити, аби не розголошувати інтимних деталей. Нерідко гомосексуалами маніпулюють власні сім`ї. Знаю хлопця, котрого заможні й відомі батьки спочатку лікували у психлікарні, а коли той втратив розум, — зреклися. Зараз він бомжує, хоча лікувати хлопця психіатри не мали права, бо в Україні офіційно визнано, що гомосексуальність не є психічним чи психологічним розладом.