«Артем такий, як усі діти. Але страшенно любить вчитися»

Коли кілька тижнів тому була на знімальному майданчику програми “Найрозумніший” на телеканалі “Україна”, подумала: як би було гонорово, якби у такій програмі переміг хтось зі Львова! Мабуть, моя мрія матеріалізувалася: 7 квітня в ерудит-шоу “Найрозумніший” у 5-й відбірковій грі переміг учень Львівської СШ №45 Артем Янчак. Симпатичний шестикласник повіз додому найвищу нагороду — статуетку “СУРка” (“Самый Умный Ребенок». — Г. Я.).

До ЦІЄЇ ПЕРЕМОГИ Артем йшов довго. Все почалося зі звичайного конкурсу на тему природи, який проводило у Львові видання “Колосок”. Шестеро найсильніших учнів 5-6 класів взяли участь від школи у районному конкурсі, потім був міський, де команда Артема Янчака (він у ній капітан. — Г. Я.) здобула перемогу. А весною минулого року львівські переможці поїхали за черговим трофеєм на ерудит-змагання, яке відбулося на Арабатській стрілці. Окрім командних змагань, окремі учні мали можливість взяти участь в ерудит-шоу на кшталт “Найрозумнішого”. І коли Артем виборов у ньому найвищий титул, вчителька географії Оксана Мавдрик, яка тоді супроводжувала учнів на змагання, порадила своєму вихованцеві взяти участь у справжньому ерудит-шоу “Найрозумніший”.

Подавши анкету і пройшовши відбірковий тур, Артем почав збиратися у дорогу. Про те, що їде за перемогою (а він був у цьому відразу переконаний. — Г. Я.), не казав у школі. Знав тільки його товариш, який дав слово мовчати.

— Після того, як передачу показали по телевізору, ти наступного дня прокинувся знаменитим. Мабуть, тебе усі вітали?

— Вітати почали ще у неділю у соцмережах, як тільки передача закінчилася. А у понеділок мене вітали навіть з інших класів, і старшокласники тепер мене впізнають.

— То ти вже став місцевою зіркою? Як на твою перемогу відреагувала класний керівник?

— Хвалила, усім ставила у приклад. А вчителька з української мови не знала, просто у неділю перемикала канали і випадково натрапила на цю передачу. У понеділок розповідала, що хвилювалася до останньої хвилини гри. І привітав мене володар титулу “Найрозумніший”, учень 9-го класу нашої школи, Максим. Він перший отримав цей титул ще кілька років тому.

— А директор школи?

— Директор ще не вітав. Але місяць тому він мені особисто тиснув руку — як стипендіату швейцарської стипендії за успіхи у навчанні.

— Що це за така стипендія?

— У нашої школи є меценат, почесний львів’янин, який живе у Швейцарії і раз на рік виділяє десятьом кращим учням нашої школи невелику грошову винагороду. Сертифікат і диплом найкращого учня вручає директор.

За словами тата Михайла Андрійовича, Артем більше хвилювався, чи батьки вірять у його перемогу. І кілька разів на день перепитував: “Тату, ти віриш, що я переможу?”. За секунду те саме запитання ставив мамі. Йому було важливо знати, що батьки по-справжньому вірять у його перемогу. Батьки заспокоювали, що незалежно, чи переможе Артем, чи ні, менше від цього його любити не стануть.

Розмовляючи з Артемом, я була просто приємно вражена. Не за роками розумний, добре володіє словом. Складалося враження, що переді мною сидить людина, за плечима якої щонайменше університет, а не учень шостого класу. На моє запитання: хто з тобою вдома займається, хлопчик здивувався. А чого, мовляв, зі мною займатися? “Я — дорослий. Усе роблю сам”.

— І математику робити ніхто не допомагає?

— О... математику роблю дуже швидко.

— А читати любиш?

— Дуже. Особливо наукову літературу. Енциклопедію, атлас світу. Бориса Акуніна майже всього перечитав.

— А ким мрієш стати, коли виростеш?

— Буду займатися наукою: фізика, хімія, астрономія, астромеханіка...

Окрім того, що добре вчиться, Артем займається плаванням у школі Олімпійського резерву: за одне тренування пропливає чотири кілометри. А ще — авіамоделюванням. Виборов четверте місце в області з цього виду спорту. За словами Михайла Андрійовича, авіамоделі в їхній однокімнатній квартирі — як повноправні члени сім’ї. Від найменших конструкцій — аж до півтораметрових. І нічого не можна чіпати: тут сохне, там ще не доклеєний літак, а там розкидані якісь шматки пінопласту чи пластику. Тато жартує, мовляв, це сміття треба викинути, але для Артема — це не “сміття”, а матеріал для нових авіаконструкцій. Донедавна Артем займався карате. Дійшов до червоного поясу. Але цей вид спорту довелося кинути, бо це додатково шість тренувань на тиждень...

Цікавлюся у мами — пані Людмили (Людмила Михайлівна — лікар неонатолог-реаніматолог. — Г. Я.), коли вона побачила, що її дитина не така, як усі.

— Артем такий, як усі діти. От тільки має одну відмінну від інших рису — страшенно любить вчитися. Якщо вихідні чи канікули, він каже: “Мамо, я так хочу до школи!”. Думаю, що це — заслуга вчителів його школи. А любов до навчання йому привила перша вчителька Лариса Євдокимова. Ну і ми з чоловіком також докладаємося до цього.

— Артем збитки робить?

— У нього настільки завантажений день, що він не має часу на такі речі. Після уроків ще займається з репетитором англійською або німецькою, а потім — гурток авіамоделювання або плавання. І так щодня. Ввечері робить уроки, а потім його годі від книжки відірвати. А читає він просто “запоями”. І в основному наукову літературу.

— Виріс з дитячої?

— Він казки про Колобка чи Івасика-Телесика ніби перескочив. Я читала йому їх у дитинстві, але щось вони його не дуже цікавили. Йому подобається серйозна література, особливо енциклопедія. У сина стільки знань, що я іноді й сама дивуюся: не встигаю за ним! Десь до четвертого класу я могла на рівних з ним поговорити, а зараз вже відстаю.