Як Павло Дворський сніг з даху скидав та «зайцем» у поїзді їхав...

Першим ВУЗОМ, студентом якого став Павло Дворський, була Львівська політехніка. Коли вже був зарахований, товариш загітував подати разом документи у Харківський авіаційний інститут. Золотого медаліста Дворського прийняли і там. Та, як не вабили небо і зірки, провчився лише семестр. Сильнішим покликом стала музика. Повернувся у рідне село Ленківці на Буковині, працював у клубі, вчителем музики у школі, поки не отримав повістку в армію.

Після ЗВІЛЬНЕННЯ в запас подав документи у Чернівецьке музичне училище. Виявилося, запізнився на кілька днів. Директор Михайло Рум’янцев прослухав здібного юнака і зарахував його відразу на другий курс аж на три відділення — народних інструментів, хорового диригування і вокальне. Після отримання трьох дипломів з відзнакою прийшов у легендарний ансамбль «Смерічка», якому віддав півтора десятиліття, працював із незабутнім Назарієм Яремчуком. Там познайомився із солісткою Світланою, яка стала Павловою дружиною, подарувала двох синів. В’ячеслав і Павло-молодший продов-жують батькову справу на сцені.

Дворський під час одних із гастролей у США на початку 1990-х якийсь час мешкав в оселі літнього українця. «Прокидаюся вночі, а в кімнаті мого господаря світиться, — згадує. — Зазираю туди, а він увімкнув магнітофон, слухає «Смерекову хату» і плаче...».

Через кілька місяців у двері чернівецької квартири Дворських подзвонили. «Вам посилка з Америки, — сказав на порозі незнайомий молодик. — Але за нею треба їхати аж у Ригу, бо це — автомобіль». Виявилося, такий подарунок зробив Дворському той самий літній українець, у якого Павло мешкав в Америці, — купив у США і переслав кораблем у Латвію, адже у Чернівцях немає порту на річці Прут. Маестро ні прав не мав, ні автомобіля водити не вмів. Поїхав за подарунком зі своїм кумом Олександром Чабаном — досвідченим автомобілістом. Той і пригнав за кермом у Чернівці презент на колесах, Павло був пасажиром. Так досі і не навчився їздити. «Не надаюся до цього», — пояснює.

Одна ІЗ ПРИСТРАСТЕЙ Павла ще з юнацьких років — настільний теніс. Донині він — діючий спортсмен, і не на шоу-турнірах, а на справжнісінських змаганнях. Звання майстра спорту України заслужив на розіграші Кубка України вже у зрілому віці.

Якось ТЕЛЕФОНУЮ йому у Чернівці, а Світлана каже: «Павла вдома немає, скидає сніг з даху, бо підтікає» (чернівецька квартира Дворських на останньому поверсі будинку навпроти облдержадміністрації). Народному артисту, Почесному громадянинові Чернівців, було ніяково турбувати комунальників.

Разом ІЗ ФОТОХУДОЖНИКОМ і Павловим другом Володимиром Дубасом проводжаємо маестро на Львівському вокзалі. Прохолодно, Дубас накидає на плечі Дворського свій піджак. Той купує у касі квиток і кладе в його кишеню. На пероні його відразу ж впізнають провідниці і, не питаючи ні про який квиток, заводять у вагон. Павло віддає Володимирові піджак, поїзд рушає.

Назавтра господар піджака з жахом виявляє, що Павлів квиток так і залишився у кишені. Телефонуємо у Чернівці. «А, квиток! — каже він. — Його ніхто мене так і не питав. Доїхав чудово, вийняв свою гітару і майже всю дорогу співав провідницям чи не з усього поїзда».

Львів — одне з найулюбленіших міст маестро. Має тут багато друзів, приїздить сюди на гастролі. Особливо часто бував у місті Лева, коли складав сесії на заочному відділенні диригентського факультету Музичної академії імені М. Лисенка. Саме часті поїздки залізницею до нашого міста й стали поштовхом до написання відомої пісні «Поїзд о двадцятій».