«Паличка – це наш знак. Ми не повинні її соромитись...»

Коли людина втрачає зір, її часто переслідують суїцидальні думки, мрії про сімейне життя і добру роботу рушаться, відвертаються недавні колеги. Єдиний вихід, який, здається, у неї є, — замкнутися у собі, у своїй квартирі, не спілкуватися ні з ким...

Голова громадської організації «Львівський обласний фонд соціального захисту і реабілітації сліпих» Володимир Дурнєв, який у сім років втратив зір, вважає інакше: «Незрячі повинні навчитися користуватись побутовими приладами, готувати їжу, займатись улюбленою справою, спілкуватися — бути нарівні з іншими». Наскільки потрібною і дієвою є психологічна допомога (основа всіх інших видів реабілітації) для незрячих і їхніх батьків, чи допомагає долати внутрішні і суспільні бар’єри, дізнавалася кореспондент «ВЗ».

Аби зустрітись з Володимиром Дурнєвим, йду у Фонд реабілітації сліпих. Там бачу стоси львівських газет, які лежать на столі. «Нам газети читають, ми також хочемо знати новини», — каже пан Володимир. Поруч — старенький комп’ютер. На стіні — вироби з бісеру: кольє, браслети. Це роботи людей із залишком зору. Розгортаю тоненькі книжечки — поетичні збірки незрячих. До глибини душі вразив неопублікований вірш «Едельвейс» Ольги Лучко. Жінка 39 років прикута до ліжка, 4 роки тому почала втрачати зір...

У сусідній кімнаті — масажний кабінет. Бачу чоловіка, який виглядає з-за штори, — прийшов до Володимира Дурнєва на масаж. Пан Володимир зробив діагностику і мені: пройшовся пальцями по хребту, точно назвав усі мої хвороби, про які я й раніше знала...

Дуже домашньою мені здалася кухня, де за невеликим столом збираються незрячі — розповідають про свої проблеми, вчаться готувати їжу.

«Незрячі з народження більш пристосовані до життя — вони навчалися у спеціалізованих школах, — розповідає голова Фонду реабілітації. — Ті, що втратили зір недавно, особливо потребують реабілітації (медичної, спортивної, соціально-побутової, психологічної, культурно-пізнавальної), бо вони часто впадають у депресії, не хочуть жити».

Батьки таких дітей, на думку пана Дурнєва, мають посприяти тому, щоб їхні діти почувалися нарівні, — не повинні опікати надміру: «Покажіть дитині, де стоїть потрібна річ, навчіть орієнтуватися, ходити, користуватися виделкою, ножем. Так їй буде значно легше, вона набуде потрібних для життя навиків».

Віталій Капустін через бійку у 23 роки втратив зір. Розповів, що коли зазнав травми, впав духом, два роки не виходив з квартири. У центрі реабілітації навчився робити масаж. «За порадою Володі почав працювати масажистом. Він мені знайшов роботу», — поділився Віталій. В Україні йому сказали, «твої очі — сміття, їх треба видаляти», махнули рукою. Тоді Віталій (сам!) поїхав до Уфи (Башкирія) на операцію. У січні-лютому знову робитиме операцію в Башкирії. Вже зробив понад двадцять операцій на очі. (Це включно з операціями в Україні).

«Коли зустрічаюся з людиною, яка недавно втратила зір, показую, як ми живемо, що робимо. Запитую, чим людина займалася, будучи зрячою. Один хлопець, який через хворобу осліп, дуже втішився, коли дізнався, що ми граємо в шашки. Він до втрати зору дуже непогано грав, — розповідає голова Фонду реабілітації. — Шашки і шахи — це той вид спорту, де незрячі почуваються нарівні зі зрячим суперником. І фігури, і дамка у них спеціальні — у білих фігур внизу є заглибина, чорні — гладкі. Чорні клітинки на дошці трохи вищі від білих».

Володимир Дурнєв радить незрячим обов’язково ходити з тростиною. «Паличка — це наш знак. Ми не повинні її соромитися. Через палицю люди бачать, що ми незрячі, — допомагають перейти дорогу, — каже він. — Я усвідомив, що тростина потрібна, після того, як у молодому віці, перебігаючи дорогу, потрапив під колеса мотоцикла».