Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ: «Лайка – страшна зброя. Нею треба вміти володіти»

У Львівській філармонії цими днями одразу дві прем’єри для галицької публіки драматургії Леся — п’єси «Павлік Морозов» і «Сни Васіліси Єгоровни» (режисер — Андрій Крітенко, Штутгарт, Німеччина). Напередодні прем’єр Подерв’янський та актори, задіяні у виставах, і шанувальники творчості літератора зустрілися на “творчій зустрічі”, під час якої розмовляли про нецензурщину та сучасне мистецтво.

«Я і МОЇ ДРУЗІ робимо те, що нам подобається, отримуємо від цього насолоду і намагаємось передати цю насолоду тим, хто на нас дивиться», — розкрив принципи своєї творчості Лесь Подерв’янський. І додав: “Те, що ми робимо, називається сучасне мистецтво. Є люди, які вважають, що життя і мистецтво — різні речі. А є люди, які займаються сучасним мистецтвом і вважають, що життя і мистецтво — невіддільні. І тому, якщо в житті матюкаються, то і в мистецтві мають матюкатися. Не вважаємо себе єдиноправими. Але люди, які думають інакше, можуть ходити в оперету, а не на наші вистави. У сучасному мистецтві є лише два табу: вбивство і дитяча порнографія. Ні того, ні іншого у нашій творчості нема. Всі інші питання, як-от присутність лайки, — не надто сучасні”. На запитання, хто в Україні бездоганно володіє лайкою, Подерв’янський відповів: “Я, мій друг Микола, а також всі армійські прапорюги. Вищі офіцери також. Всім, хто не був в армії, раджу побувати. Це — філологічна насолода”. І наголосив: “Лайка — страшна зброя. Нею треба вміти володіти. Не має значення, хто тримає зброю — жінка чи чоловік, Нікіта чи Клінт Іствуд, головне, щоб вони вміли це робити”.

“Є три типи публіки, — зауважує лідер гурту “Кому Вниз”, актор у виставах Леся Андрій Середа. — Одна частина слухає тільки матюки, друга взагалі нічого не розуміє у тому, що відбувається на сцені. І є третя, найменша частина, яка розуміє, чому присутнє використання матюків у всій цій історії, чому вони необхідні на сцені. Вживаємо їх, чуємо на вулиці, а з іншого боку робимо вигляд, що їх не існує. З ними не можна боротися чи не боротися, роблячи вигляд що їх нема”. Продовжуючи тему лайки, що щедро присутня у творчості Подерв’янського, Андрій Середа відкриває секрет, як “відівчив” сина матюкатися: “Разом з дружиною розуміли, що, підростаючи, наш син, так чи інакше, виходить за межі дому і потрапляє у середовище, де звучить лайка, чує її навколо себе, але не знає, чому і для чого її вживають. Тож, коли сину було років 6-8, поставили йому два диски Леся Подерв’янського, зачинили у кімнаті і пішли на кухню. Він їх тоді прослухав, і зараз, коли йому 20 років, він не матюкається і нормально себе почуває без нецензурщини. Йому ніхто не забороняв вживати лайку. Він мав вибір, і завдяки цьому зробив все правильно”.

Подерв’янський розповів, що у нього як автора нема жодного героя, якого б він не любив. І що у його творах не знайдеш жодного полковника КДБ, жодного стукача, бо про те, що не любить, він не пише. Розмовляючи про мистецтво, лайку та українські реалії, “проїхався” Лесь і по політиці. “Митець, який добре робить свою справу, не піде в політику, — зауважив він. — Туди піде лише людина, яка не відбулася в своїй сфері. Бо малювати картини, знімати кіно, писати твори — набагато цікавіше, ніж сидіти у Верховній Раді”. “Можна скільки завгодно нюхати лайно і вдавати, що це — гладіолуси, але не вийде, — говорить він. — І мова йде не лише про політику. Та тотальна заполітизованість — суто українська хвороба. Це звужує поле зору наших людей. Якщо від всього людства, від усієї Землі відняти українську політику, залишиться ще дуже і дуже багато всього (Сміється. — О.З.). А хвороба українців полягає у тому, що люди бачать тільки це. Насправді світ набагато цікавіший, ніж українська політика. Шкода, що люди зациклилися на ній”.