Передплатити Підтримати

Видання «Неймовірні історії життя»

nig-07-01
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Чужа мама

Робочий день добігав кінця. Людмила помила руки і вже хотіла знімати зі себе халат, як задзеленчав мобільний. Телефонувала донька Ксенія.

— Сонечко, я вже збираюся. За кілька хвилин виходжу, — зраділа Людмила доньчиному дзвінку.

— Мамо… Я не про це…

У голосі доньки Людмила вловила нотку напруги.

— Щось трапилося? — занепокоїлася мама.

Людмила працювала в гінекологічному відділенні головної лікарні міста, і хвилювання тих, які телефонували, як правило, було зумовлене або проблемами жіночого здоров’я, або… «Невже вагітна?» — промайнуло в голові.

— Нічого не сталося, — не зовсім впевнено відповіла дочка. — Ти, будь ласка, приїжджай швидше.

Остання фраза була зайвою: Людмила вже вибігала з кабі­нету.

Коли вона увійшла у квартиру, з порога помітила Ксенію, яка, обхопивши плечі руками, ходила з кутка в куток. Швидко увійшла до кімнати, хотіла підійти до дочки, але побачила жінку, яка сиділа на дивані. Красива, зі смаком і недешево одягнена, виглядала значно молодшою від Людмили.

— Доброго вечора! — трошки розгубившись, сказала Людмила. — Ви хто?

— Я? — якось недобре посміхнулася незнайомка. — Я — мама.

Людмила подивилася на дочку, потім на жінку.

— Чия мама? — здивовано запитала вона.

Жінка піднялася і, показавши на Ксенію, сказала:

— Ось цієї красуні. Так би мовити, біологічна мама. Чи ви, може, будете заперечувати?

Відповісти не дала Ксенія:

— Мамочко, як це все розуміти? — мало не плачучи, запитала вона.

Незнайомка поспішила висловитися:

— Я тобі все поясню. Ти…

— Я не вас питаю! — різко перебила її Ксенія.

Людмила важко опустилася на стілець. Вона впізнала цю жінку, навіть згадала її рідкісне ім’я — Маргарита.

Це трапилося 20 років тому. Породілля поступила до них, коли вже почалися перейми. За віком зовсім ще дівчинка, але вигляд мала жахливий: розфарбована, як лялька, на обличчі і тілі — пірсинг. А над нею просто хмарою висів запах алкоголю. Вона матюкалася і все повторювала, що дитина їй не потрібна.

— Давайте ваші папірці, я відразу підпишу відмову, — вимагала вона.

Народила легко і відразу почала збиратися додому. Годувати відмовилася, а на всі вмовляння лікарів відповідала, що давно вже прийняла рішення. Її просили залишитися хоч на кілька днів, щоб не було ускладнень після пологів. Переживали за її здоров’я. Але жінка ввечері з лікарні втекла.

Коли Людмилі повідомили про це, вона кинулася зупиняти молоду матусю, але не встигла. Бачила тільки, як новоспечена мама сідала в одну з трьох машин, які приїхали за нею. Зустрічали її молоді люди гучними вигуками і піднятими вгору руками, в яких помітні були пляшки з алкоголем.

Долю покинутого немовляти довго вирішувати не довелося. Того ж дня Людмила зателефонувала чоловікові, змалювала ситуа­цію і запропонувала удочерити дитину:

— Буде Михайликові сестричка, — прокоментувала вона, маючи на увазі їхнього восьмирічного сина.

У Людмили тоді були проблеми зі здоров’ям, а вони з чоловіком мріяли про другу дитину. Тому ввечері вже твердо вирішили взяти дівчинку до себе. І от відтоді минуло 20 років…

— Знаєш, Ксеню, — сказала Людмила, — якби твоїх батьків позбавили батьківських прав і ми знали б про їх існування, обов’язково тобі б про це розповіли. Але вона відмовилася від тебе відразу, і ми з татом вирішили, що так буде краще. Я — твоя мама. І тато, коли помирав… казав… Просив… Він тебе дуже любив… І Михайлик…

Сльози не дали Людмилі договорити, а Ксенія кинулася до неї, обняла і, погладжуючи по спині, повторювала:

— Мамочко моя!

Вони вже плакали разом, заспокоюючи одна одну ласкавими словами і, здавалося, не помічали присутності сторонньої особи. А вона вирішила втрутитися в цю ідилію і перервати їхню розмову.

— Дуже зворушливо, звичайно, але повернемося до головного, — промовила вона.

Людмила різко піднялася, Ксенія теж, але мама сховала дочку за своєю спиною, наче прикриваючи її від небезпеки, і сказала, наголошуючи на кожному слові:

— Це моя дочка!

Непрохана гостя усміхнулася:

— Ну-ну. Може, проведемо експертизу? Аби більше ні в кого не було запитань.

Ксенія вирішила брати ситуацію у свої руки. Вийшла вперед і, активно жестикулюючи, вимовила:

— Послухайте, пані. Я дуже шкодую, що впустила вас у квартиру. Не знаю, що вам від нас треба. Але прошу врахувати: це моя мама й іншої мені не треба. Навіть якщо все, що я тут почула, правда. І жодної експертизи не буде!

Вона хотіла ще щось додати, але Людмила взяла її за руку і вже спокійно запитала у жінки:

— А справді, з якою метою ви прийшли сюди через двадцять років?

Маргарита пройшла по кімнаті, зупинилася біля вікна і вже спокійно, без усмішок і єхидства, відповіла:

— Мені від вас нічого не треба. Я хотіла покаятися перед дочкою і…

— Дивний спосіб визнання своєї провини і каяття, — перебила її Людмила. — Ви начебто навіть з погроз почали.

— Та ні, вам здалося, — зітхнула жінка. — Ви ж пам’ятаєте, якою я була. Звичайно, я змінилася, але стервозна бацила ще жива в мені. А потім… Це, мабуть, захисна реакція. Я просто не знаю, як поводитися у такій ситуації.

Вона помовчала і потім продовжила:

— Ти пробач мені, Ксеніє, якщо зможеш. Винна я, звичайно, але усвідомлення своїх помилок, підлості іноді приходить занадто пізно. Для цього мені потрібно було аж 20 років. У моєму житті були приниження, ганьба, злидні, навіть спроба суїциду і психлікарня. Потім опам’яталася, зціпила зуби і присягнула сама собі, що вилізу з цієї вигрібної ями, встану на ноги, до того ж розбагатію і поверну собі дочку. Але дорога до цього була довгою. Зараз я заможна жінка і можу забезпечити твоє, Ксеніє, далеко не бідне майбутнє. Ось, власне, і все.

— Але невже ви не розуміли, — не витримала Ксеня, — що всі ці роки у мене були мама і тато? Що я вже доросла і, можливо, вже маю свою сім’ю, тим більше, що я скоро…

— Виходиш заміж? Я знаю. І допоможу.

— Ні, ні, — перебила Людмила. — Нам від вас нічого не треба.

— Гаразд, — втомлено сказала Маргарита. — Для вас і так вже забагато всього. Я йду. Ось мої координати, захочете — знайдете. А вам, Людмило Юріївно, спасибі за дочку!

Вона поклала на стіл візитку, ще раз глянула на Ксенію і рушила до виходу. Біля дверей обернулася, подивилася на Людмилу і сказала: «Спасибі!». І зачинила за собою двері.

Людмила і Ксенія довго сиділи обнявшись. Мовчання порушила донька:

— Мамо, а ти знаєш, мені її чомусь шкода, — сказала вона. — Може, треба було з нею якось по-іншому?

— Можливо, — зітхнула Людмила. — Знаєш, якщо хочеш, ти можеш з нею спілкуватися. Тільки… Сподіваюся, ти ж мене не кинеш? Я, звичайно, винна…

— Що ти таке кажеш! — вигукнула Ксенія. — Ти моя мама, і я тебе дуже люблю. І ніколи тебе не покину.

Ксенія ще міцніше пригорнулася до матері…

Галина ЯРЕМА.