​"Роль жінки на війні — то і красиво, і тяжко"

У творчому доробку Олени три збірки: «Глухота», «Розстрільний Календар» (у співавторстві з Тетяною Швидченко, Олександрою Очман, Олександрою Статкевич та іншими. На обкладинці — робота художника Нікіти Тітова), «Тюремна Пісня». У 2013 році Олена Герасим’юк стала лавреаткою одразу кількох письменницьких конкурсів: премії — конкурсу імені Леоніда Кисельова, Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, другої премії літературного конкурсу «Смолоскип». Поетичне відкриття 2013 року, Рейтинг «100 людей культури» NV
Women in Arts Award (2025), Перша представниця України на Світовому чемпіонаті з поетичного слему (2025), Приз журі Європейського чемпіонату з поктичного слему (2024), лауреатка премії імені Тараса Мельничука (2024), Top 30 to 30 KyivPost (2020), BookForum Best Book Award (2020).

Розмовляли ми з Оленою Герасим’юк під час роботи Форуму видавців у Львові, і тому перше питання було саме про нього.

— На превеликий жаль, у мене була велика перерва з поїздками на Форум видавців — рівно 5 років, — розповіла Олена Герасим’юк. — Мені не вистачало цієї сім’ї, яку збирає Форум. Люблю тут виступати, вперше отримала тут нагороду за читання юних авторів ще у 2012 чи 2013 році. Потім карантин, війна, моя хвороба — все це не сприяло тому, щоб працювати з читачами і зустрічатись з ними у Львові. Але зараз я приїхала сюди і безмежно щаслива. Я рада, що можу показати свою програму львів’янам. Мене запросили бути учасницею «Ночі поезії» разом з гуртом Павла Коробчука Ben obert, на читання своїх віршів у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, а також до дискусії про роль жінки в суспільстві.

— Розкажіть ваше бачення ролі української жінки в сучасному світі.

— Роль жінки на війні — то і красиво, і тяжко. Я пам’ятаю ті часи, коли мої посестри — ветеранки 2014 року — тільки починали. З якими тяжкими проблемами вони стикалися! Це зараз відкриті посади, відкрите навчання, зараз ти можеш дати «тягла» в тій армії, якщо хтось неправий, зараз жінка має набагато більше ваги. Але ми не маємо забувати ту велику пророблену роботу, аби змінити становище жінки на краще. Скажімо, в «Госпітальєрах» була повага до кожної долі, не потрібно було доводити, ким ти є, всіх приймали. Я рада, що в колаборації з такими потужними організаціями, як «Невидимий батальйон», «Жіночий ветеранський рух» та іншими вдалося зрушити всю цю історію. У нас тепер є навіть військовий омбудсмен. Звісно, залишаються ще певні проблеми, скажімо, з сексизмом, але я пам’ятаю, наскільки погано було в минулому, є з чим порівнювати, і тому мені здається, що прогрес шалений. Коли ми рахували гендерний відсоток у «Госпітальєрах», то в якийсь момент зрозуміли, що жінок у нас 70 відсотків. Це своєрідна платформа для майбутнього рекрутингу до війська. Але після перемоги повернуться мільйон людей, і ми маємо підготувати умови, щоб їм було комфортніше повертатися.

— Ви досить юною увірвалися в літературу, і ваш талант побачили і визнали відомі письменники. Ви, мабуть, самі цього не очікували, хоча й виросли в літературному середовищі (дідусь Олени — поет, громадський діяч, дисидент Михайло Дацюк, вітчим — поет Василь Герасим’юк. — Л. П.). Ви стали лауреаткою багатьох літературних конкурсів і премій…

— До слова, «Привітання життя» я не виграла, як і багато інших. Але як це працює? Порада юним авторам. Я зробила один рукопис, не знаючи його цінності (в 17 років ти ще не можеш цього знати), і надіслала його на всі конкурси, які знала.

— Тобто, писати ви почали ще в школі?

— Ще до школи. То цікава історія. Мій дідусь письменник, і перші роки я жила з ним. Він мене всюди брав із собою. Він був дуже цікавий і відомий чоловік на Бориспільщині, написав пісню про аеропорт «Бориспіль», яку виконує хор аеропорту. І він врятував від знищення надгробок Чубинського, який спочатку зберігався в краєзнавчому музеї Бориспільщини, а потім перенесений на кладовище як артефакт. Дідусь був учителем за радянських часів. Була практика добровільно-примусово відправляти вчителів на будівництво. Дідусь прийшов на те будівництво, де вчителів змушували розбивати надгробки на фундамент — це було жахливо, дідусь важко це переживав. І на одному з надгробків він побачив прізвище «Чубинський». Дідусь відчув лють на все, що з ним відбувається (це було після того, як він із Бродівщини переїхав на Бориспільщину через утиски і переслідування) і об’єднав небайдужих бориспільчан. Вночі вони поїхали на це будівництво і вкрали цей надгробок просто тому, що не повинна росія нам тут щось диктувати. Цей надгробок переховували в різних сараях… Ось така людина мене виховувала. Дідусь був письменником, журналістом і вчителем художньої творчості — музики й малювання. Після 42 років почав писати. Збирав історії видатних людей регіону, ходив до майстрів народної творчості, шукав цікавих людей, писав про них замітки до місцевої преси. І, звісно, він брав мене всюди зі собою, бо дитину не було на кого лишити. Я була дуже балакуча — на щось дивилася, і мій рот жив якимось своїм життям. Дідусь постійно ходив з диктофоном і записував те, що я говорила. Ввечері розшифровував і подавав у рубрику «Устами дитини» — смішні вислови, каламбури дитячі… І я себе відчувала письменницею! Ми жартуємо, що перша моя публікація вийшла у 1996 році (Олені тоді було 5 років. — Л. П.). Тоді я усвідомила, що можу з цим працювати, що це моє. В мене була така дитяча гордість, що мене друкують в газеті! Дідусь мені давав гривню гонорару, і я могла цукерки купувати собі сама, на відміну від інших дітей. Я вже була бізнес-вумен! А коли я стала старшою, дідусь допомагав мені з дітьми робити вертеп — допомагав писати сценарій, вибирати пісні, готувати костюми…

І зараз у мене бажання дивитися на текст як режисерка, хоча я не є ні режисеркою, ні акторкою, але хочу виходити за межі тільки паперу. Стараюся, експериментую, мені не хочеться сидіти на місці.

— Перша ваша книжка вийшла у видавництві «Смолоскип» у 2013 році…

— Так, називалася вона «Глухота», оформлював її Микола Леонович, редагувала Відана Блонська. На обкладинці цієї книжки — картина маслом. Це масло пройшло через папір і відпечаталося на сторінках. Книжка вийшла «грязна», але дуже цікава. Я дуже вдячна людям, які працювали над цією книжкою, завдяки якій про мене дізналися. І ще завдяки конкурсу імені Олеся Гончара, який я теж виграла з уже покійним Тарасом Іллею. Його нагородили медаллю «За мужність», він загинув на Курщині, прикривши своїх побратимів. Коли Тарас загинув (він — син письменників Валентини Отрощенко та Валерія Іллі), ці конкурси видали нам все, що він писав. Сподіваюся, що з часом буде книжка Тараса Іллі.

— Власне, творчі люди, які віддають свої життя за нашу незалежність з 2014 року, скільки б вони могли написати, заспівати, зіграти ролей в театрі й кіно! Фактично, це друге Розстріляне відродження…

— Список загиблих письменників налічує вже 270 людей. Цей проєкт «Недописані» ми ведемо з письменником-військовослужбовцем Євгеном Ліром. Це був крик душі — ми просто почали збирати й обговорювати втрати серед наших друзів. Перша хвиля війни пройшла, ми ледь оговталися, ти дивишся — а вже нікого немає поруч. Так почався наш проєкт. Ми збирали імена загиблих письменників. В якийсь момент зрозуміли, що їх уже більше ста, а наша робота не закінчується. Ми з Євгеном почали звертатися в різні інституції і говорити, що маємо таку підозру — людей, які писали й загинули набагато більше, ніж ми підозрюємо. Ми не дослідили ще період з 2014 року. І цей список оновлюється ще й тому, що відкриваються імена, які загинули 10 років тому. Це культура пам’ятування. 2022 рік я взагалі погано пам’ятаю, а у 2023 році на літературних заходах я помітила, що немає заходів пам’ятування. Публічна історія для мене дуже важлива, тому що це наша безпека. Якщо люди пам’ятають істинні речі, вони не допустять сюди ворога.

Ми з Євгеном не шукаємо тих, хто писав виключно добре, ми шукаємо тих, хто писав, тих, хто робив процес — хто верстав, хто робив дизайн, хто ту книжку з паперу перетворював у книжку. Те, що ми досліджуємо, це дуже страшно. Ми хочемо зробити традицію пам’ятування — простір для сімей, де вони можуть виплакатися. Як би це не було боляче, але ми дуже любимо те, чим займаємося. І саме ця любов дає можливість рухатися далі й шукати ці книжечки на могилах, просити когось вивезти їх з Курщини, або привезти чи відфотографувати цінні книжки, які вже в одному примірнику. Якщо ви знаєте когось такого, а ми ще про нього не знаємо, повідомте нам. Ми для цього існуємо.

— Ви говорили «коли ми переможемо». Де брати сили для подальшої боротьби, адже багато людей починає зневірюватися…

— Це правда. Я теж відчуваю певну зневіру, але розумію, що той заряд на початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі об’єдналися, дав нам шанс вижити. Ми об’єдналися і дали здачу тій русні настільки сильно, наскільки ми могли. Це був наш шанс, це була умова нашого виживання. І зараз, звісно, цей посил пішов, бо він мав би колись піти. Такі емоції не тримаються довго. Але, на мою думку, треба ставитися до цього, як до рутини. Ми так живем, така наша доля. Але і в цьому можна знайти якийсь смисл жити далі. Не у всіх він позитивний. У мене є дуже багато побратимів і посестер, які живуть, щоб помститися, — оце все, що їх мотивує. Їх не тримає нічого, крім ненависті на цій землі. І ця ненависть дає плоди. Коли я спілкуюся зі своїми побратимами й посестрами, я часто бачу негативні речі, які ними керують. Але я розумію, що за цими словами — «ненависть», «агресія», «лють» — стоїть не зло, за ними стоїть настільки велетенське добро, якому вже нема де поміститися, і яке виривається назовні ось такими шляхами. І через любов — любов до тих, кого ми втратили, і до тих, хто вже ніколи не народиться… Ми занадто багато втрат зазнали. Ми всі понинкнемо після перемоги, бо будемо вперше без тяжких новин щодня, і в нас буде час сісти і подумати, як нам жити далі. Чи зводити ті стіни, які вже впали? І від маленького вибору кожного з нас буде залежати, якою буде наша держава, коли відродиться.