«Вважаю Антарктику останнім шматочком раю на землі…»

Марта Дзиндра — біологиня, полярниця, учасниця трьох наукових експедицій в Антарктиці. Вона з’являється у фільмі-подорожі Антона Птушкіна «Антарктида», який розповідає про роботу учасників 30-ї Української антарктичної експедиції на станції «Академік Вернадський».

Фільм показує побут дослідників, виклики Антарктики, важливість кліматичних спостережень і природу крижаного континенту.

У львівському арт-кафе «Te Amo Lviv» відбулась зустріч з Мартою Дзиндрою.

Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з полярницею про те, як жити, а не виживати на Білому континенті? Які дива природи існують в Антарктиці? Наскільки відсотків цей континент, який не належить жодній країні, досліджений?

«Відвідувала Малу академію наук і зрозуміла, що хочу стати дослідницею»

— Моя історія почалася ще у дитинстві швидше з Арктики ніж з Антарктики, — каже з усмішкою біологиня і полярниця Марта Дзиндра. — Я народилася у січні, мабуть, любов до снігу у мене у крові. Холод для мого організму — не випробування, а щось природне. У нас із батьками була улюблена зимова гра: ми розкидали перини, створювали з них айсберги й печери, а я ставала білим ведмедем.

Згодом захопилася фільмами про подорожі Жака-ІваКусто. Дивилася ці передачі із завмиранням серця. Мабуть, переглянула усі. І якось подумала: «Коли виросту, обов’язково поїду в наукову експедицію». Не знала куди, але була впевнена — туди, де лід і вітер.

У дитинстві мріяла стати музикантом, однак у школі мене захопила біологія. У 7-му класі мені пощастило з учителькою — вона вміла запалювати цікавість до життя! Я почала вивчати генетику та відвідувала Малу академію наук і зрозуміла, що хочу стати дослідницею.

Після школи вступила на біологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, який закінчила з червоним дипломом. Моя викладачка з генетики казала: «Великі вчені починають свою кар’єру з миття пробірок». Тоді я не зовсім розуміла цю фразу, але вона мала рацію (усміхається. — Авт.).

Після університету я почала працювати у компанії «Галичфарм» лаборантом. Два місяці мила пробірки… Згодом мені запропонували роботу у новоствореній сучасній лабораторії «Технолаб». Між мікробіологією та аналітичною хімією обрала друге — це була робота з новітніми методами та високоточними приладами. А це — ще одна моя пристрасть. У «Технолабі» пропрацювала приблизно 15 років, і саме цей досвід згодом виявився безцінним під час роботи на антарктичній станції.

Ще до своєї першої експедиції я закохалася у гори. Мандрувала Непалом, Грузією, піднімалася на Кала-Патхар (5600 м), звідки відкривається захопливий краєвид на Еверест.

Чи було складно? Все залежить, з ким ти йдеш у гори. Я звикла до холоду, важкого спорядження, нестачі комфорту. Усе це потім дуже знадобилося в Антарктиці.

«Приблизно 20 років жінок не відправляли в експедиції…»

— Як ви потрапили до антарктичної експедиції? — запитую.

— Якось подруга, з якою ми разом навчалися, каже: «Наш викладач багато разів бував в Антарктиді». Я зацікавилася, почала шукати інформацію й дізналася, що туди можна поїхати навіть у туристичну подорож — щоправда, коштує це приблизно 10 тисяч доларів. Тоді вирішила: якщо не можу дозволити собі тур, то поїду в Антарктиду працювати!

До речі, коли у 1996 році було засновано українську станцію «Академік Вернадський», жінки ще брали участь у перших експедиціях. Але потім — приблизно 20 років жінок не відправляли. Хоча у світі жінки давно працювали на полярних станціях і робили наукову кар’єру. Тому я дуже радію, що нам вдалося зруйнувати цю «залізну завісу».

Одного дня я просто сказала колегам у лабораторії: «Хочу податися на відкритий конкурс до Антарктиди». Вони мене підтримали — мовляв, якщо не ти, то хто? Я мала освіту біолога й великий досвід роботи у лабораторії, тож вирішила спробувати.

Подала документи в Український Національний антарктичний центр — і забула. А потім отримую листа: мене запрошують на співбесіду. І це була не звичайна розмова, а справжнє випробування! Здавалося, що я подаюся не в експедицію, а у спецпідрозділ (усміхається. — Авт.).

Мене тестували на реакцію у стресових ситуаціях, на командність, витривалість, навіть на гумор. І, чесно, я не очікувала, коли почула: «Ви — у команді!».

Відбір до антарктичних експедицій завжди суворий. Адже будь-яка самовпевненість чи не розуміння куди і навіщо ти їдеш може коштувати життя.

«Досліджувала найдрібніших мешканців Антарктики — бактерії та мікроскопічні водорості»

— За два дні до нашого вильоту почалося повномасштабне вторгнення, — пригадує Марта. — Але попри все, експедиція відбулася. Це була окрема історія, але ми вирушили.

На станції «Академік Вернадський» я працювала у межах морської програми: досліджувала найдрібніших мешканців Антарктики — бактерії та мікроскопічні водорості. Аналізувала морську воду, пігменти, зміни у складі планктону.

На перший погляд здається, що холодна вода мертва, але вона буквально кипить життям. Фітопланктон — мікроскопічні водорості — виробляє приблизно 50% усього кисню на Землі. Тож навіть у крижаних водах Антарктики він має величезне значення для світової екосистеми. Під час двох наступних сезонних експедицій я вивчала поширення силіконів та мікропластику у різноманітних екосистемах Антарктики.

«Першим відчуттям, коли я ступила на антарктичну землю, було: «Я — вдома!»

— Що ви відчули, коли прибули на станцію?

— Першим відчуттям, коли я ступила на антарктичну землю, було: «Я — вдома!». Загалом я була в Антарктиці тричі: спочатку понад рік, потім місяць, а востаннє — чотири місяці.

Для мене Антарктика — місце, де природа зберегла первозданність. Тут не видобувають корисних копалин, не будують готелів. Людина приходить сюди не щоб завойовувати, а щоб зрозуміти. Це повернення до першоджерел. Там ти живеш спостерігаючи, а не втручаючись. Це неймовірне відчуття.

— Останнім часом всі багато говорять про глобальні зміни клімату, ви теж цим питанням займалися в Антарктиці?

— Так, ми досліджуємо, як зміни клімату впливають на екосистеми Антарктики. Неможливо вивчати лише пінгвінів чи лише китів — Антарктиду треба бачити як єдиний організм, де все пов’язане. Більшість континенту досі покрита кригою й залишається малодослідженою територією. А всі ці міфи про бази прибульців — лише легенди, не більше, — усміхається Марта. — Хоча інколи є відчуття, що ти на іншій планеті.

— Ви розповідали, що займалися в Антарктиді не лише науковою діяльністю, треба було ще й сніг відгортати…

— Антарктика — це випробування не лише професійності, а й людяності. Там неважливо, хто ти за дипломом. Якщо твоя черга — прибираєш станцію, миєш туалети, відгортаєш сніг чи допомагаєш кухарю. Це вчить відповідальності та взаємопідтримки. Там ніхто не виживе сам.

— Чого ви не очікували побачити на крижаному материку?

— Пам'ятаю перший вихід у море на човні… Я була зворушена до сліз. Це краса, яку неможливо описати словами. Антарктику треба не лише вивчати — її треба відчувати. Вона пахне, звучить, дихає.

Там я захопилася макрофотографією — зйомкою дрібних об’єктів у великому масштабі. Антарктика не лише біла. Вона кольорова, жива, вкрита мохами, лишайниками, навіть квітами.

Антарктика — це не лише пінгвіни, а й комахи кліщі, губки, морські їжаки і навіть гриби, які мають різноманітні форми і кольори. Я привезла додому понад 15 тисяч фото.

Пінгвіни для мене — як родичі. З імперськими пінгвінами я майже одного зросту. Загалом біля станції мешкають три види пінгвінів, найчисельніший — субантарктичний, або дженту. Вони справжні аристократи! Будують хатки з камінців: чим більший камінець, тим краща «репутація» самця. Люблю за ними спостерігати — це як галицьке панство!

А ще — кити. «Їхні хвости — як відбитки пальців, унікальні. Ми бачили, як вони гралися біля човна. Це момент, коли природа приймає тебе.

— Були моменти, що дуже хотілося додому?

— Не можу сказати, що сумувала за домом. Мені було дуже комфортно. Сучасний зв’язок дозволяє бачитися з рідними, показувати станцію, пінгвінів. Ми жартували: до найближчого АТБ — 15 тисяч кілометрів, а до найближчої станції — 60 км морем. Тому велику роль відіграла добре підібрана команда. А ще впливали дуже прості речі: свіжа булочка до кави зранку, дбайливо спечена кухарем — психологом. Чи колега, який допоміг в роботі, або приніс шоколад під двері лабораторії. Все це дає змогу почуватись щасливим навіть під час коротких днів чи поганої погоди. Можливо, теж нас об’єднала війна в Україні та спільний біль і переживання.

Антарктика — це школа життя. Вона вчить слухати світ. Навіть лишайники там нагадують, що з єдності та різноманіття народжується щось нове. Лишайники складаються з гриба і водорості, які співіснують у симбіозі. Людям би теж навчитися такої гармонії.

А ще — там неймовірні світанки, айсберги як витвори модерного мистецтва і перламутрові хмари, заради яких ми вибігали зранку босі, в піжамах. Як у такому місці можна бути нещасливим?

Антарктика — це не лише місце досліджень. Це простір тиші, де людина вперше за довгий час чує саму себе…