«Моя дитина народилася з яйцеклітини, замороженої кілька років тому»

— Я народилася й виросла у Києві. Мій батько за фахом архітектор, мама — інженер-теплотехнік, — розповіла пані Олена. — Ще з нами жила бабуся, мамина мама. Це була велика комуналка в центрі Києва, сусідом був двірник з родиною, шумний алкоголік. Коли мені кажуть, що я не можу знати, що таке СРСР, бо він розвалився, коли була ще дитиною… Самих лише дитячих спогадів з тієї комуналки як щеплення від «совка» точно вистачить.

Я була трохи пацанкою. Якщо гралася в ляльки, то не годувала і не перевдягала їх, а рятувала від різних стихійних лих. Обожнювала лазити по деревах, плавати. При цьому часто хворіла, тож часто сиділа вдома, не мала друзів, пригод, яскравих вражень і через це ніколи не вважала своє дитинство щасливим. Найкращі спогади — літо, коли не треба ходити до школи і можна цілі дні проводити біля води — плавати, рибалити разом з мамою…

— Чому вирішили вступати до Київського національного університету культури і мистецтв? Що вплинуло на вибір професії?

— Ніякого вибору не було. Маю яскраво виражені гуманітарні здібності і нуль технічних. При цьому абсолютно не знала тоді англійської — а це був єдиний гуманітарний фах, для вступу на який того року не треба було її складати. Де б я не вчилася — школа, виш, офіцерські курси у зрілому віці — завжди вчилася на відмінно, але це вроджений характер відмінниці, а не любов чи вибір.

— Як у вас виникла ідея ще 2007-го створити блог на LiveJournal? Розкажіть також про свою роботу в інформагенції «Поряд з вами». Це були буремні часи, ви стикалися з тиском влади, у вас вдома були обшуки…

— Я створила блог як власне незалежне ЗМІ, бо задовбали редакторські правки, які найчастіше псували, а не покращували мої тексти. У ті роки, під час президентства Ющенка і потім януковича, я співпрацювала з багатьма ЗМІ. У тому числі була співвласником інформагенції, а займалася завжди тим самим: висвітленням патріотичних і протестних акцій. Років з десять жодна акція у столиці не минала без мене. Я обожнювала видряпуватись на ліхтарі й паркани заради «верхніх» ракурсів на мітингах, адже дронів тоді не було…
У часи януковича проти мене двічі намагалися сфабрикувати карні справи. Саме обшуки були, мабуть, найяскравішими враженнями тих років, бо я уперше зрозуміла, що мій дім не є моєю фортецею, що до нього запросто можуть вдертися і перевернути все догори дриґом, а мене саму забрати з дому о 6-й ранку й допитувати до пізнього вечора, звинувачуючи в тому, чого я не робила… І коли я потім виходила на другий у своєму житті Майдан, то найперші мотиви були особисті — усунути владу януковича. А найближчим політичним гаслом для мене все життя було «Геть від москви!».

— Як розпочалася 2014-го ваша служба у складі ДУК «Правий сектор»? Ви тоді брали участь у бойових діях на Донбасі. З якими труднощами ви тоді стикалися під час служби?

— Я десять років, з 2005-го по 2014-ий, проходила вишколи у складі УНА-УНСО, яка потім стала однією зі співзасновників «Правого сектору». Командиром і душею тієї групи, до якої я входила, був мій майбутній чоловік «Вольф». Звичайно, у нас склалася певна команда, певне ядро, з яким ми поїхали на схід захищати наші території. Труднощі були переважно фізичного штибу, бо я, м’яко кажучи, не спортсменка. Ті труднощі зі мною все моє військове життя були, і врешті-решт, таки загнали мене на тилову службу.
До ЗСУ пішла, коли добровольчі групи на кшталт нашої почали розпадатися. Люди вже не могли по кілька років воювати без регулярного фінансування, тож переходили до ЗСУ. Саме тоді з ініціативи покійного полковника Сергія Ільницького, друга «Сокола», начштабу Української Добровольчої Армії, виникла можливість для тих добровольців, які мали вищу освіту й бойовий досвід, закінчити офіцерські курси при Національному університеті оборони України. І ми, шестеро добровольців з УДА, пішли на ті курси. Після закінчення здобули фах артилеристів і звання молодших лейтенантів.

— Як потрапили у 503-ій батальйон морської піхоти? Там ви були командиром взводу самохідних артилерійських установок. Як до вас ставилися підлеглі чоловіки? Стикалися з упередженим ставленням?

— Ми з чоловіком ще під час служби в УДА познайомились з легендарним «Борсуком», Вадимом Сухаревським. І потім, коли прийняли рішення йти до ЗСУ, самі попросилися в його підрозділ. Моє найяскравіше враження від служби у 503-му — як проходила смугу перешкод, коли складала іспит на берет морського піхотинця. І чесно впоралася з нею, хоча було дуже важко.
Чоловіки-підлеглі ставились дуже по-різному. Якщо чесно, більше сиділи на голові. Але не тому, що я жінка, а через мій м’який інтелігентний характер. Я за десять років в армії матюкатися не навчилась. Кажу напівжартома, що мені в людину простіше вистрелити, ніж підвищити на неї голос…

Пізніше, в іншому підрозділі, коли у мене була в підпорядкуванні не взвод, а рота, але особовий склад цієї роти майже поголовно були кияни з вищою освітою — ось там жодних проблем з підлеглими не виникало. Їм ввічливо кажеш, вони виконують. Відпрошуються, ти відпускаєш і знаєш, що повернуться, коли обіцяли. І не треба ні кричати, ні карати нікого.

— Ви написали книгу «Щоденник нелегального солдата». Розкажіть про улюблений момент з цієї книги. Чи впізнали себе ті, про кого ви писали? Чи плануєте, можливо, написати нову книгу?

— Улюблений момент з книги — веселий. Про «дамочку з котом». «Уночі мене вибухом викинуло з будівлі, і на ранок я, з контузією і травмованою ногою, кілька годин шукала транспорт, щоб виїхати звідти на тилову базу. Зі мною був мій кіт, який теж дивом вижив. Один знайомий боєць, через якого шукала транспорт, каже, що неподалік від мене зараз їздить волонтер-священник, але він чомусь відмовився мене забрати. У розпачі беру номер телефону священника і набираю його сама. Дізнавшись про ситуацію, панотець негайно примчав по мене. З’ясувалося, що спочатку відмовився приїхати, бо той знайомий сформулював проблему наступним чином: «Отче, ви не погодитесь забрати з Первомайського дамочку з котом?». Це про те, як важливо вміти правильно формулювати.

«Впізнавати себе» нікому не довелося, бо всі герої книги у ній з відкритими обличчями, зі справжніми іменами і позивними. Звичайно, все це робилося з їхньої згоди.

Писати про війну, особливо, коли вона ще триває, — так, складно, тому що завжди присутній елемент самоцензури. Чи будуть ще книги? Одна точно буде. Я малюю графічні портрети і пишу біографії полеглих Героїнь, жінок-військових. Це буде книга-альбом їхньої пам’яті. Наразі зробила вже майже 200 портретів і біографій.

— Чим ви займалися перед великою війною?

— У мене був недовгий, близько року, період «на дембелі». Я лікувалася і писала різні тексти.

— Чому вирішили стати снайперкою? Як опановували ці навички? Хто вас навчав? Як ворог ставиться до жінок-снайперок?

— Я, власне, не снайпер, а марксмен, «піхотний снайпер». Це менші дистанції і менші калібри, простіша зброя, не така висока кваліфікація. Вирішила ще до війни: якщо почнеться, намагатимусь вчитися на снайпера, бо темперамент відповідний. Вчилася «по ходу» у більш досвідчених старших товаришів. Найскладніше — те саме, що і в інших військових професіях: погана фізична підготовка.
Ворог снайперів ненавидить, звісно, а жінок особливо. Погроз від них мені приходило через Інтернет стільки — точно більше, ніж у мене волосся на голові, а я поки не лиса. Це щось «сакрально-традиційне», абсолютно не логічне. Бо на сучасній війні військові інших кваліфікацій завдають ворогам значно більше втрат, ніж снайпери, — але їх так сильно не ненавидять.
Зараз ця моя військова професія вже в минулому. Останній рік служила на тиловій посаді.

— Дуже приємно було прочитати у Фейсбуці, що ви народили первістка у 46 років. Ви, мабуть, особисте життя відкладали «на потім»… Як зважилися? Що порадите жінкам, які, можливо, вагаються у такому віці народжувати?

— Жінкам якраз пораджу не відкладати особисте життя «на потім». Якщо немає змоги чи бажання народжувати дітей зараз, треба шукати гроші, робити в клініці протокол і заморожувати яйцеклітини. Ми всі, хто народив у пізньому віці, мимоволі стаємо ланками у довгому ланцюгу обману. Жінки начитуються наших історій і думають, що якщо ми змогли, то й вони зможуть, і відкладають вагітність «на колись». А це не так.
Про це мало кажуть публічно у немедичній сфері — тож я скажу. Приблизно у 40 років у жінок, навіть у тих, які молодо виглядають і ведуть здоровий спосіб життя, критично знижується кількість і, головне, якість яйцеклітин. Після 42-ох завагітніти зі своєю клітиною здатні не більш ніж 5% жінок. Тобто це не брехня, такі жінки існують, але конкретна ти, яка зараз читаєш мої слова, — у цей відсоток не потрапиш. Якщо ти чуєш, що хтось народив у віці 45+ - то це на 99% або заморожені раніше яйцеклітини, або використання яйцеклітини молодої жінки-донора.
Моя дитина народилася з яйцеклітини, замороженої кілька років тому, — плюс абсолютне, колосальне везіння, бо вже тоді, у мої 42, лікарі оцінювали мої шанси на дитину у 5%. Не затягуйте так, я вас прошу, бо вам так, найімовірніше, не пощастить.
Щодо труднощів — як я вже сказала, в пізньому репродуктивному віці нереально складно саме завагітніти. Але якщо вагітність настала і в тебе немає якихось важких супутніх хвороб, то вона має всі шанси розвиватися нормально.

— Як обирали ім’я для синочка?

— Повне ім’я нашого з чоловіком сина — Павло-Богдан. Мені подобається ця західна традиція — давати дітям по два-три імені. Тим більше, що скоро, мабуть, в українців зникне по батькові, бо це російська традиція. І тоді у всіх, чи майже всіх, з’явиться натомість по кілька імен — щоб відрізняти людей з однаковими першими іменами і прізвищами.

Богдан він — зрозуміло чому. Богом дана дитина. А Павлом звали мого дідуся. Моя покійна мама, яка лише півтора року не дожила до онука — Марія Павлівна. Дуже любила свого батька, багато розповідала мені про нього. Я думаю, зараз радіє, що я дала дитині це ім’я. А для мого чоловіка Павло — його улюблений український історичний персонаж, гетьман Скоропадський. Тож ми зійшлися на цьому імені.