Опірність українців. росія хоче знати, скільки ми з вами ще втримаємося…

Формується українська політична нація

— Тема цього форуму стосувалася стійкості українського суспільства, — каже пані Наталія. — Як вчені ми намагалися з’ясувати, наскільки здатна вистояти перед широкомасштабним наступом ворога Україна. Зібралися 120 вітчизняних соціологів, які представляли 11 міст країни. Були і четверо поважних гостей з Польщі, які теж розмірковували над тим, наскільки Україна опірна, як довго вона може протидіяти росії. Така зацікавленість є зрозумілою, це питання турбує не тільки нас, наших партнерів, ай путіна. росія конче хоче знати, скільки Україна ще вистоїть. Адже у кремлі не сподівалися на таку довгу перспективу боротьби…

— Якого висновку дійшли ви і ваші колеги?

— Є багато чинників і причин, які зумовлюють нашу стійкість. Одна з них для мене і колег полягає у тому, що в Україні пришвидшеними темпами формується українська політична нація. Це кардинально важливий висновок. Хто чинить спротив? Хто стоїть? Хто дає відсіч? Українська політична нація! Це означає, що зараз ми стаємо більш згуртованими. На першому плані уже не регіональні відмінності, як раніше…

— Що маєте на увазі?

— На нашому форумі був присутній почесний президент Українського ПЕН-клубу, публіцист Микола Рябчук, який зараз працює за кордоном. На початку 90-х років вийшла стаття цього фахівця, яка викликала колосальне зацікавлення на Заході — «Дві України». Думка автора зводилася тоді до наступного: побудувати єдину, успішну Українську державу ми не зможемо, тому що є дві України: східна і західна її частини, населення яких має різну ментальність, культуру, належить до різних релігій, розмовляє різними мовами тощо. Тому, мовляв, об’єднати Україну в одне ціле неможливо.

На форумі я поставила пану Рябчуку запитання: а що зараз ви сказали б про Україну? Пан Микола визнав, що українці нарешті з’єдналися, що всі вони солідарні. Якщо колись раніше були суттєві відмінності між сходом і заходом, північчю-півднем, центром, то зараз, з точки зору статистики, вони не є значущими. Під час опитування люди в різних регіонах дають фактично однакові відповіді. Це підважує колишню тезу Рябчука про «дві України». З легкої руки цього добродія весь Захід думав, що Україна — «безнадійна», що в нас не можна побудувати незалежну державу, бо вона нібито складається зі «шматочків». Соціологи фіксують зовсім іншу ситуацію: нині іде становлення єдиної української політичної нації, де етнічні коріння, мова, релігія не зникають, але перестають бути на першому плані. Українці стають одностайними — і це база їхньої єдності.

Такі процеси відбувалися і у мирні часи, але досить повільно. Війна надзвичайно пришвидшила те, про що мріяли українці протягом багатьох століть — становлення єдиної незалежної України. Ця мрія зараз стає реальністю.

Сильними робить сильне громадянське суспільство

Друга причина нашої стійкості полягає у тому, що у нас формується сильне громадянське суспільство. Солідарність, згуртованість в Україні проявляється знизу, має коріння, ініціативу, поштовхи знизу. Це не творення якихось проєктів зверху, «за велінням партії та уряду». Це просте формування широкого народного, громадянського руху.

Коли на початку 90-х я працювала у Канаді, США, то прочитала там в Енциклопедії українознавства (Мюнхен, 1949), що соціальні зв’язки українців історично були обмеженими. Тому що українці не мали своєї держави, свого уряду, свого представництва за кордоном. Не мали ваги у всіх тих державах, в яких жили. І тому найбільш звичною формою єднання українців були родина, родинні зв’язки, сусіди. І додайте сюди навіть таке явище, яке було притаманне українцям того часу - кінця ХІХ початку ХХ століття — кумівство («так, він не мій родич, але він мій кум/кума, я маю зв’язки з ним — і тому він мені, а я йому допомагаю»). Найвищою формою таких соціальних зв’язків була толока: наприклад, у людини згоріла хата, і село збиралося, щоб ту хату їй відбудувати…

Що маємо тепер? Соціологи оперують промовистими цифрами: 70% теперішніх українців виходили, так би мовити, поза межі родини, допомагаючи іншим. Ми так і ставили респондентам запитання: а чи були у вас випадки під час війни, коли ви допомагали іншим, навіть чужим для вас людям? 70% відповіли «Так».

Йдеться про те, що соціальні зв’язки українців вийшли поза межі родини, навіть близького оточення, дедалі більше наших співвітчизників громадяться між собою. Який гарний український вислів — громадяться! Зв’язки розвивають знизу, без примусу, без тиску зверху. Знизу гуртуються, знизу об’єднуються. Тому кажуть, що українське громадянське суспільство є низовим, горизонтальним. І що не так багато у нього надій на владу…

До речі, соціологи фіксують зараз падіння довіри до неї, розчарованість у тому, що держава мало бореться з корупцією. Тобто на цьому рівні між громадянським суспільством і владою ще є дистанція. А от горизонтальна довіра, горизонтальне єднання, горизонтальні соціальні зв’язки дали привід появитися новому терміну — український горизонталізм. Нема довіри до влади — покладаємося на власні сили!

Наші власні сили в родині є обмеженими. Але коли ми разом, коли ми об’єднуємося з іншими людьми, коли допомагаємо зовсім чужим людям (переселенцям, тим, хто позбулися своїх домівок, втратили когось з рідних і близьких) - тоді тримаємося один одного.

Найбільша довіра до військових, волонтерів

Третя причина нашої стійкості полягає в тому, що існує нова довіра і оснований на ній новий соціальний капітал. Коли соціологи проводили опитування, то побачили, що ота довіра до держави, яка була дуже високою на початках — у лютому-березні 2022 року, нині вже похитнулася. Люди починають більше критикувати дії певних представників центральних органів влади. Вони бачать їхні дії, які не подобаються, і про це говорять. Водночас довіра до своїх, до пересічних українців, є дуже високою. Особливо висока вона до військових. Як і до волонтерів. Це дві групи, до яких довіра у суспільстві максимально висока. До військових, особливо до тих, що на фронті, — поза 90%. До волонтерів — трішечки менше. Суспільство визнає, що вони відіграють надзвичайно важливу роль в обороні країни. Коли почалася війна, держава не так сильно відіграла роль у стримуванні агресії. Перший опір ліг на плечі добровольців, волонтерів. І дотепер багато що залежить від тих, хто допомагає донатами, переказами, на які купляють техніку. Залежить від збирання речей, продуктів, яке проводять наші громадяни. Тобто соціальний капітал збільшується. Соціологів саме це цікавить: наскільки люди є згуртованими, чому вони є такими, який рівень довіри до них?..

Дві третини українців демонструють непохитність

— Чи правильно я думаю, що для визначення стійкості соціологи послуговуються її індексом, мають певну шкалу оцієї стійкості? Якщо так, то про які показники йдеться?

— На третій день після початку великої війни соціологічна група «Рейтинг» за власні кошти провела перше всеукраїнське опитування. Зараз їх вже понад 30. І от влітку 2025 року ми спеціально хотіли визначити те, про що ви запитуєте: чи існує якийсь збираний індекс, який сказав би, наскільки ми є стійкими, на якому рівні існує ця стійкість, наскільки довго вистачить у людей сил чинити опір… 20−22 липня 2025 року «Рейтинг» провів всеукраїнське дослідження (і я брала у ньому участь) за тією ж моєю моделлю. Результати озвучила на форумі. Ми вирахували «індекс стійкості» українців — нині він дорівнює 3.6 із 5 можливих.

— Це високий показник чи низький?

— От скажіть: пів склянки води — це наполовину порожня склянка чи наполовину повна?.. З точки зору математики, статистики, соціології, названий показник (якщо перевести його у відсотки) означає близько 70%. А це свідчить, що за всіх тривог, страхів, трагедій та інших негараздів дві третини українців, тобто більшість, демонструють стійкість. Соціологи зійшлися на тому, що це добрий показник на четвертому році «довгої» війни.

Під час опитування українців виявлено два найбільш уразливі питання. Після ейфорії 2022 року ставлення наших громадян до вищих ешелонів влади, поступово погіршується. Суспільство виставляє претензії до представників держави. І держава має на це реагувати. Бо вона не господар, а слуга. Ми її обрали, можемо і переобрати, якщо погано працюватиме.

Друга особливість: соціологи кажуть, що близько 70% українців у складний час допомагали іншим. Але ж не 100%! Значить, є запас. Соціальні зв’язки українців ще не є аж такими сильними, всеохопними. Так, вони вийшли поза межі родини, вийшли за межі сусідства, одні люди багато допомагають іншим, чужим, незнайомим, які потрапили у халепу. Водночас є третина тих, які нікому, крім себе, допомагати не хочуть.

Така ситуація тягнеться ще з далекої минувшини. Бо українці завжди жили в межах інших державних утворень. Тому сподівалися тільки на себе. У Канаді я почула гасло українців між двома світовими війнами: свій до свого по своє! До кого міг піти українець, якщо у нього виникали якісь проблеми? До свого! Ані поляк, ані австріяка чи німець допомагати йому не хотів. Бо не було своєї держави.

Тепер держава є, але є до неї багато нарікань. Українці поволі виходять з тої мушлі відстороненості, байдужості, які зафіксувалися у позиціях: «моя хата скраю — я нічого не знаю», «я ні чого не можу змінити», «не тратьте, куме, сили — спускайтеся на дно» тощо.

Є ще тягар минулого, який заважає нам ставати сильними. Це і комплекс меншовартості українців. Ми раніше думали, що є упослідженими, бо не маємо влади, не маємо сил, багатств, що на нас ніхто не звертає увагу. Це, як колись казали поляки: ми є наруд польський, а ви — «людность етнографічна». Наші сусіди мали переконання, що вони є більшим суспільним утворенням, ніж ми. А ми, мовляв, всякі там бойки, гуцули, лемки…

Ці комплекси треба долати, ламати. Є джерела, з яких можемо брати сили. Тепер у світі на українців дивляться з повагою і навіть заздрістю, бо ми виборюємо своє гідне місце у світі, боронимо себе і всіх, хто за нами. Ми не боїмося і стоїмо твердо.

Незалежність держави понад усе! А вже потім — родина…

— Що впливає на здатність людей не опускати рук? Гени предків? Добре виховання, освіта? Книги? Досвід старших, приклад знайомих?

— Є стовпи української стійкості. На перше місце я поставила б цінності, які сповідуємо ми з вами. Якими є цінності, такою є і поведінка. Соціологи запитували у людей: що для вас найважливіше у житті? І вони найперше відповідали: незалежна Україна. Дуже важливою цінністю є, звичайно, родина, сім’я, це поняття ніколи не виходило з числа основних цінностей. Але незалежність держави, збереження її суверенітету, свобода і перемога у війні — понад усе! Цього хоче більш ніж 70 відсотків українців. Ось це і є той моральний стрижень, той стовп, довкола якого все тримається. І не важливо, з якої ти етнічної групи. Не так важлива мова, якою ти спілкуєшся. Ви подивіться репортажі з фронту: ще багато бійців розмовляють російською, але це їм не заважає боронити Україну. Етнічні відмінності не стоять на першому місці. Всі разом б’ємо ворога! Бо хочемо свободи, незалежності. Бо тоді всім буде добре — і окремій людині, і родині, і країні.

— Що людей робить безвольними, змушує їх опускати руки, миритися з обставинами? Погане здоров’я? Страх? Дезінформація? Політична безграмотність? Невміння критично мислити?

— Одну з доповідей на згаданому соціологічному форумі було присвячено психологічній стійкості, стресостійкості. Виступав директор Інституту соціології Академії наук України Євген Головаха. Його інституція провела опитування про оті психологічні стани українців і про те, як вони впливають на їхню стійкість. Під час дослідження було сформульовано такий «український парадокс». У нас дуже багато стресів: втрата домівки, роботи, загибель близьких, вимушений виїзд за кордон, перетворення на внутрішньо переміщених осіб, страх перед тим, що зайдуть російські війська. Ці та інші стреси впливають на життя, на переконання, думки, на цінності українців. Дуже висока тривожність у суспільстві. От ми у Львові нібито живемо спокійно, а 5 жовтня пережили масштабний ракетно-дроновий удар агресора, дотепер з наслідками боремося. А подумайте про прифронтові міста, де такі напади не припиняються ні вдень, ні вночі…

Кількість таких стресів колосально висока, їх не порівняти з мирним життям. Вони дуже впливають на людей. Але український парадокс полягає у тому, що кількість оптимістів щодо війни, її наслідків не зменшується. Так, люди переживають, бояться, живуть у тривозі. І водночас існує величезна віра у Перемогу. Є готовність терпіти, готовність допомагати. Євген Головаха робить такий висновок: у перший рік великої війни, особливо після звільнення низки захоплених територій, у нас була ейфорія. Ми думали, що швиденько ту війну закінчимо і все буде гаразд. А що маємо зараз? Високий, якого ніколи не було, рівень тривожності, переживань, стресів. І водночас ми не бачимо песимізму. Парадокс полягає у тому, що ейфорія перетворилася на відчуття реальності. Люди починають тверезо дивитися на ситуацію. Бачать реальний стан, борються з усіх сил, вірять у своє військо, у Перемогу. Попри те, що їхня тривожність не зменшується, що стреси, страхи, втрати обступають з усіх боків, більшість українців почуваються стійкими. Досить високий показник стійкості — 3.6 із 5 можливих — якраз показує, що більшість українців почуваються стійкими. Загроженими, але стійкими. Скільки треба, стільки терпітимуть…

Агресор хоче посіяти між нами ворожнечу

— Який індекс стійкості соціологи вважають критичним для суспільства? До чого це може призвести?

— Критичним є індекс стійкості, нижчий від позначки 2 — коли в опитуваннях переважають негативні відповіді. Соціологи кажуть: якщо держава і суспільство виступатимуть разом проти ворога, високий стан стійкості триматиметься. Якщо ворогу вдасться більше перемагати, а особливо вести інтенсивну інформаційну війну (на поширення «дез», фейків росія кидає колосальні гроші), це шкодитиме нашій єдності, руйнуватиме її, вноситиме розкол серед українців. Тому такою важливою є роль засобів масової інформації, які своєю діяльністю можуть руйнувати брехню ворога. Медіа не повинні закривати очі на недоліки, мають говорити людям правду. Коли такий стан відкритості буде досягнуто, загрози для стійкості зменшаться.

Наразі соціологи не бачать великих відмінностей між тими українцями, які стало живуть на своїй території, і внутрішньо переміщеними особами, які через війну переселилися на західні терени зі східних, південних. Нема якоїсь ворожості, несприйняття цієї категорії людей. Соціологи наразі не бачать відмінностей у ставленні до зовнішніх мігрантів, до тих, хто виїхав за межі України. Є розуміння, що люди, переважно жінки, виїжджали для того, щоб зберегти дітей. Але з’являються певні ризики, певні загрози. Ми бачимо, як російська пропаганда намагається вбити клин між різними групами, посіяти ворожнечу — і тим самим зменшити нашу стійкість.

— Ви кажете про фрагментацію суспільства… Наскільки велика вона під час війни?

— Вона є. Є і підстави для неї. З’являються нові групи населення. Наприклад, відбувається звільнення якихось українських територій. Виникає питання: як почуваються люди, які проживають там? Не можна сказати, що всі вони на 100% радісно вітали українське військо…

Психологи б’ють на сполох, що в Україні зростає кількість дітей, які зазнали травм від війни — фізичних, страхових, травм від насильства, тривог. Ці діти ховаються у підвалах, світа Божого не бачать. Є велика кількість дітей, яких окупанти гвалтували…

Ці та інші розлади дуже шкодять розвитку молодого покоління. З такими категоріями слід дуже уважно працювати. Звичайно, всі кошти треба давати на війну. Але також треба знайти засоби і для роботи із ВПО, із тими, хто пережив окупацію…

Утворилися інші групи. Є поділ між тими, хто на фронті, і хто у тилу. А який приклад подають деякі представники еліти! Війна йде, а вони влаштовують гучні вечірки у ресторанах, ведуть розкішне життя за кордоном. Поводяться, як негідники…

Заховаєш голову у пісок — ворог прийде до тебе. І по тебе…

— Порадьте, як готуватися до складних ситуацій? Як підвищувати індекс стійкості в домашніх умовах, коли поруч немає психолога, наставника?

—  Наука стійкості ще формується. Це запит суспільства, щоб вона існувала — щоб до кожної людини можна було дійти, пояснити їй, дати надію, сили — навіть коли вона не має на що опертися. У кожної звичайної людини має бути така установка: так, від мене у світовому масштабі мало що залежить, але я — Українець! На мою країну напав ворог, хоче нас знищити. Під загрозою не тільки якась частина України, а всі ми. Тому мусимо кожен на своєму місці давати відсіч. І надавати допомогу своїй країні. Навіть у дрібних деталях. Якщо є зайва гривня — задонать її на ЗСУ. Якщо гривні немає, принеси фронтовим волонтерам кілька домашніх закруток, постав їх у крамниці у кошик для військових. Або для нужденних, або навіть для притулків для тварин, які постраждали від війни. Допоможи плести маскувальні сітки. Роби будь-яку посильну роботу для інших українців.

До слова, наші друзі-поляки були дуже подивовані тим, що під час масової міграції за кордон українці, крім харчів, одягу, брали зі собою домашніх тварин. Чула якось виступ президента Перемишля, який сказав, що через це місто пройшли 15 мільйонів наших людей. Польські волонтери дуже їм допомагали. Багато українців, які втікали від війни, були лише у домашніх халатах, капцях. І у дуже багатьох на руках були тваринки. Тому поляки на пункті пропуску змушені були зробити окрему кімнату для біженців з тими тваринками. Поляки були подивовані, що українці не тільки рятують себе, своїх співвітчизників, а й знаходять сили потурбуватися про своїх домашніх улюбленців.

Кожного з українців має проймати думка: так, нам тяжко, але ми вистоїмо, якщо допомагатимемо один одному, якщо не будемо закриватися у собі, якщо всі свої сили віддаватимемо на нашу спільну перемогу.

— Люди часто накручують себе, завчасно здаються? Як уникнути цієї психологічної пастки, такого самознищення? Молитвою?

— І молитвою — теж. Не виключаю цього. Я багато років працювала в Українському католицькому університеті — там створили «Суспільний дороговказ віруючого», який містив 10 заповідей. Не таких, як у Біблії, а суто житейських. Вони — про те, що робити у складних ситуаціях, як вистояти перед якимись викликами, новими віяннями, де брати силу для стійкості? Це тема для широкої розмови. У згаданому «дороговказі» йшлося, зокрема, про ставлення до абортів, наркотиків. Думаю, цей «дороговказ» має бути вдосконалено з урахуванням війни…

Якщо підсумувати: кожний має щось робити на своєму місці. Якщо людина занурюється у свої негаразди і страхи, то може збожеволіти.

— Колись казали про «100 грамів для хоробрості». Людям здавалося, що таким «допінгом» врятуються від небезпеки, яка на них насувається. Чи додають людям безстрашності, опірності штучні «стимули»?

— Народна мудрість каже: чим би ти себе не труїв, а прийде час тверезості. Можна заховати голову у пісок, але, якщо ти це зробиш, то ворог прийде до тебе. І прийде по тебе. Про це треба говорити. «Уникнення» воєнних страхів призводить до пасивності. А вона веде до того, що людину легше зламати, легше її завоювати.