«Якби у мене ці вісім точок були у Вірменії, був би заможною людиною»

Олександр — один із перших у Львові підприємців, який почав випікати вірменський хліб. Потім й інші смаколики: «слойки» з різними начинками, бургери і пахлаву.

Олександр пригостив мене хачапурі по-аджарськи — це неймовірно смачно! Хачапурі зробили за 10 хвилин — у мене на очах.

Усю кавказьку випічку у пекарнях пана Олександра (їх у Львові — вісім) готують на місці. Ніяких напівфабрикатів, усе свіженьке.

Пан Олександр — пекар-самоучка, працював у величезних пекарнях у Вірменії та росії. Каже, якби відкрив вісім таких точок у себе на Батьківщині, був би дуже заможною людиною. Вірмени їдять багато хліба, на відміну від українців.

А ще вірменина часто запитують, чи не ображають його в Україні… «бандерівці»? Він навіть записав про це смішне відео в Instagram.

«Те, що любиш, виходить найкраще»

— Олександре, розкажіть про своє життя у Вірменії. Про дитинство, батьків.

— Під час Карабахської війни життя у Вірменії було важке. Батько помер за 2 місяці до того, як я народився. У нього стався інфаркт. У мене є троє старших сестер. Коли почалася війна, мені було 5 років. Мама працювала у пекарні, щоб мати хліб. Також працювала кухарем у їдальні. Нам було значно легше жити, ніж іншим, бо мама приносила додому їжу.

Я пішов працювати у велику пекарню помічником пекаря. Пекар Саркіс навчив мене усього.
Працював тістомісом. Через якийсь час став бригадиром. Пік вірменський хліб матнакаш («мат» з вірменської — пальці, «каш» — тягнути). Я робив тісто, а жінки витягували його у форму. Працював на тандирі (глиняна або керамічна піч, яку використовують для приготування їжі. — Авт.).

Навчився пекти хліб у тандирі, спостерігаючи, як це робив мій друг грузин. Пік біля нього вірменський хліб. І коли я потрапив в Абхазію, взявся за цю роботу. Перші два коржі у мене злиплися, не міг їх відліпити. Потім пік без проблем.
У Вірменії усі пекарі — чоловіки. Жінки формують хліб. Пробував займатися іншим бізнесом, але в мене не виходило. Те, що любиш, виходить найкраще.

— Чому приїхали в Україну?

— 14 років тому приїхав до міста Кам’янського у гості до друга (раніше Дніпродзержинськ. — Авт.). До того працював у пекарні у москві. Заробляв 1,5 тисячі доларів на місяць. В Україні почав працювати на заводі, де бригадиром був мій друг. Тут зарплата була утричі меншою. Але мені тут сподобалося! В Україні було легко жити. Оренда квартири, їжа — все дешевше. У москві «конура» на той час коштувала 800 доларів, навіть ванни не було. В Україні я орендував двокімнатну квартиру за 400 грн. А не поїхав з України через те, що одружився з українкою.

— Як ви познайомилися з дружиною?

— Був у відрядженні в Самборі. Повертався поїздом у Дніпро. Наталя працювала провідничкою. Мені спочатку сподобалася її подруга — вона така жвава була, я пішов за нею, але коли побачив Наталю, одразу забув про неї (усміхається. — Авт.).
Обмінялися з Наталею телефонами. Мій друг почав наполягати, щоб я їй зателефонував, така гарна дівчина. Я соромився… Він взяв мій телефон і набрав її номер.

— Чим вам Наталя сподобалася?

— На заході України менталітет у дівчат схожий на вірменський. Її мама дуже сувора.
Коли побачив, як вона наводить лад у купе для провідників, був у захваті. У Вірменії кажуть: «Дівчина для дому».

— Кавказькі чоловіки харизматичні. У вас, мабуть, було багато дівчат у житті?

— Було багато (усміхається. — Авт.). Мені тоді було 28 років.
Коли ми зустрілися з Наталею у поїзді, все ніби було підлаштовано. Ми іноді згадуємо про це. Я запитав, чи вона хоче кави? Вона сказала, що у них кави немає, тільки чай. У цей момент по коридору проходить жіночка з візочком і кричить: «Капучино, чай, кава». Вона ніби звалилася на нас згори. Я кажу: «Нам два капучино!» (усміхається. — Авт.). Я дуже ніжно до неї ставився, щоб її не налякати. Знаю, що всі кажуть: «кавказці, туди-сюди…». Щоб вона, не дай Боже, щось такого не подумала. Я казав: «Номер телефону, якщо не хочеш, не давай…». Але вона пустила дзвінок на мій телефон…

— Як ваші стосунки далі розвивалися?

— Я працював у Києві — ми робили дахи. У мене була невеличка бригада. Коли мав відпустку, поїхав до неї. Її мама о 9-й вечора дзвонила: «Наталю, додому!». Батьки у Наталі розлучені. Батько слухати про мене не хотів. Ми досі не розмовляємо. Він мене дуже образив…
Я — сміливий хлопець (усміхається. — Авт.). Наталі подарував м’яку іграшку. Це був День закоханих. Мама побачила, що я нормальна людина. Брат Наталі мене прийняв. Якщо б мама була проти наших стосунків з Наталею, я би свого добивався і переконав би її своїми вчинками.

Наталя побачила, що я для неї все зроблю. Я — її підтримка. Ми одне одному довіряємо. А я побачив, що вона не шукає якоїсь вигоди у мені. Я отримував зарплату, і ми її разом витрачали. Вона — інша.

Ми одружились. З моєї родини на весілля ніхто не міг приїхати. Мамі було складно їхати через поважний вік. Моя родина не була проти одруження з українкою.

Ми орендували у Львові квартиру. У Вірменії «немодно» йти жити до тещі. Друзі будуть сміятися (усміхається. — Авт.). У 2013 р. я відкрив у Львові першу пекарню, в якій сам працював.

— Ви розповідали у соцмережах, що були першим підприємцем у Львові, який почав випікати такі хлібні вироби. Де ви взяли гроші на цю справу?

— Я був третьою людиною у Львові, яка на той час мала тандир. У мене було 3 тисячі доларів. Це гроші, які нам з дружиною подарували на весілля. Ми вклали їх у пекарню.

— Я так розумію, що Наталя провідничкою більше не працювала…

— Ні. Вона навіть плакала. Приносить мені їсти і каже: «Сьогодні вся гречка у сльозах!». Я питаю: «Чого?». «Пусти мене на роботу». Але потрошки я її переконав. Ми її перевели з поїзда на іншу роботу, щоб вона не їздила у нічні рейси. А потім вона сама звідти звільнилася. Наталя більше займається дітьми, інколи мені допомагає. Можливо, відкриємо манікюрний салон.

«Дітей сусідка доглядала»

— На вірменський хліб, який ви почали випікати, попит був?

— Черга стояла… Але потім прийшла міська рада і сказала: «Буда, яку ти відкрив, незаконна». Це було біля ринку «Старий лицар». Мене обдурили, сказали: «Працюй, все буде добре!». Що робити? Грошей уже немає, все вклав в обладнання. Моя дружина позичила гроші у родичів. Я через 50 метрів відкрив іншу пекарню. Не хотів, щоб дружина розчарувалася у мені. Швидко віддав борг.
Хліб добре продавався, до мене зі Сихова по нього їхали. Я о третій годині ночі виходив на роботу, щоб його спекти.

— Скільки коштує ваш хліб?

— У нас хліб дешевший, ніж у магазинах. 30 грн — півкілограмовий. Лаваш — 25 грн.

— Чи складно вести такий бізнес?

— Були різні періоди. Був випадок, що одне приміщення у мене згоріло. Одна людина попросила посушити на тандирі дрова… Поставив їх сушити, а вони розгорілися. Через ті дрова ледь пожежу загасив. Зробив ремонт і почав знову працювати.
Коронавірус збив мене з ніг. Усі працівники звільнилися. На той час у мене було дві точки. Я переодягнувся і сам пішов працювати в одну з цих точок. Дружина допомагала продавати хліб. Дітей сусідка доглядала. Або я швидко випікав хліб, біг додому, а дружина приходила і продавала. Потім почалася велика війна, і знову стало важко.

Чому у мене жіноча команда? Жінки більш відповідальні. У мене працювали чоловіки, я уже обпікся… Коли почалася війна, всі побоялися на роботу виходити. Дівчата подзвонили і сказали: «Якщо треба, ми вийдемо». Через деякий час я написав у спільній групі: «Хто не боїться, виходьте на роботу!». Усі говорили про те, що країна має працювати, щоб не було колапсу. Майже ніхто не боявся. Боялися водії, які розвозили товар. Тоді я сам зі своїм напарником взявся за цю роботу.

— На що, окрім хліба, є ще попит серед вашої випічки?

— Добре продається випічка з сиром, куркою та кунжутом. А також «слойка» з вишнею, шоколадом та іншими начинками. У нас широкий асортимент: хачапурі з сиром та грибами, хачапурі з сиром та шпинатом, хачапурі по-аджарськи, люля-кебаб, самса, пахлава…

— Як ви обираєте працівниць на роботу? Не кожен уміє таке пекти…

— Важливо, щоб людина була доброю домогосподинею. Вміла готувати, пекти пиріжки. Всього решту ми навчимо. Тиждень часу — стажування. Потім працює з кимось у парі. Якщо відчуває, що може працювати сама, залишається. Коли працює сама, у неї більша зарплата.
Головне — не відхилятися від рецептури. Якщо виникають проблеми з тістом, не дуже якісне борошно, тісто «пливе», я зменшую кількість води. Важлива також температура води. Працівники не мають часу цим займатися, це мій обов’язок.
У мене є два авторські рецепти тіста, але важливо, щоб було якісне борошно. Навіть коли ми ввечері підігріваємо тісто, воно оживає. Таке тісто може «жити» в холодильнику три дні.

— У Вірменії на такій випічці підприємці добре заробляють?

— Якби у мене ці вісім точок були у Вірменії, я був би заможною людиною. У Вірменії їдять багато хліба, на відміну від українців. Тут їдять основну їжу і шматочок хліба.

— А ви відчували у різний час якийсь тиск на свій бізнес?

— Коли я тільки відкривав у Львові пекарню, до мене прийшла людина і каже: «Продай її мені! Йди чимось іншим займайся». У нього тоді було шість точок. Я йому сказав: «Якщо у мене справи будуть йти не дуже добре, я переодягнусь і буду сам працювати. Або навчу людину пекти, бо вмію це робити. А якщо від тебе працівники втечуть — ти ніхто». Так і вийшло, зараз у нього жодної точки, він виїхав зі Львова, а в мене — вісім.

— Що можете такого оригінального запропонувати покупцю, щоб втриматись на цьому ринку?

— Ми робимо все на місці і не привозимо напівфабрикати. (У кожній точці є печі, холодильник, усе необхідне обладнання. — Авт.). Майже всюди привозять напівфабрикати. Випічку готують в цеху, заморожують, а потім привозять і випікають.

— Я бачила ваше оголошення у соцмережах, що вам потрібні люди на роботу. Досі шукаєте працівників?

— До зими не шукали, справлялися самі. Сьогодні шукаємо продавців та пекарів. Працівники мають достатньо високий оклад. Якщо хороша торгівля, ще плюс відсотки. Наша випічка — це вулична їжа, найчастіше її купують чоловіки. Жінки тримають фігуру, кажуть: «Піду салатик з’їм».
У часі війни клієнтів стало менше, багато чоловіків на фронті. Літні чоловіки, які на пенсії, економлять. Тримаємося на постійних клієнтах, студентах, на замовленнях від ресторанів (ресторани замовляють у «Кавказькій випічці» лаваш. — Авт.).

— Як вам вдається тримати себе у формі?

— Коли мені видалили щитовидну залозу, я почав правильно харчуватися. Лише після того, як пообідаю, можу з’їсти випічки та випити лимонаду. На голодний шлунок випічки не їм. Якщо у людини все нормально з обміном речовин, випічка їй не зашкодить.

— Бачила, ви записували відео про «бандерівців» у Львові, які п’ють кров… Вас про це запитують вірмени?

— Коли я жив на Дніпропетровщині, там існувала «страшилка про бандерівців». Я завжди сміявся з цього… У Львові почуваюся як у своїй тарілці. Тут менталітет у людей схожий на наш вірменський. І коли мене запитали: «Тебе ще бандерівці не з’їли?», я записав таке іронічне відео: «Вони мене вкусили, я йду і кричу: «Слава Україні!» — «Героям слава!» (усміхається. — Авт.). Коли ми були у Вірменії і дружина говорила, що вона українка, люди казали: «Ми з Україною. Бажаємо, щоб ви перемогли!». Після Карабахської війни у вірмен образа на росію.
Я дуже люблю Львів. Став тут своїм хлопцем! (Усміхається. — Авт.). Але Вірменія завжди буде у моєму серці. Я — громадянин Вірменії.