«На вивчення мови надихнула українська пісня»

У соцмережах побачила відеоролик, де вуличні музиканти, вбрані у вишиванки, співали українську пісню. Здавалось би, і що тут такого?.. Виявилось, хлопці з Колумбії! Особливо вразив соліст — гарний хлопець з довгим волоссям співав «Гей, соколи!» без жодного акценту. Подумала: мабуть, він переїхав з України до Колумбії і там створив свій гурт, бо не може іноземець так чисто розповідати на вулиці в якомусь італійському місті про Україну, війну і ті страждання, яких українцям завдала російська орда. Та Янко Пеньяфорт 28 років тому народився у Колумбії, українську вивчив самотужки. Про це він розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Моя мама Наталя народи­лася у Києві, а батько у столи­ці Колумбії — Боготі. У 80-х роках минулого століття багато сту­дентів з Латинської Америки їз­дили на навчання у країни ко­лишнього радянського союзу. Перший чоловік моєї мами при­їхав на навчання до Києва, де вони познайомилися і покохали одне одного. У Києві народила­ся моя старша сестра. У 90-х ро­ках мама з чоловіком переїхали у Колумбію, але доля розпоря­дилася так, що вони розлучи­лися. Мама згодом познайоми­лася з моїм батьком Хав’єром, вони одружилися. І народився я — у Колумбії. Мій тато ніколи не був в Україні. Відповідно, не знає української мови.

— Вас навчила розмовля­ти своєю рідною мовою ваша мама?

— Моя мама — російськомов­на. Зі мною часто спілкувала­ся російською. З 5 років з ма­мою їздив в Україну, але там у нашому оточенні спілкував­ся російською. З 2014 року ак­тивно почав вчити українську мову. Це було пов’язано з по­діями в Україні і з початком ро­сійсько-української війни. На­дихнули мене на вивчення мови українські пісні. Хотів розуміти зміст цих пісень, дізнатися біль­ше про Січових стрільців, яким присвячено стільки пісень, — хто вони і за що боролися. Почав ці­кавитися історією України. За­хоплений, що Україна постій­но закріплює свою національну мову, тож захотів бути частиною цієї ідентичності, оскільки моя мама — з України. Бо у Колумбії є багато корінних національних мов, але дуже маленька части­на населення їх знає. Абсолют­на більшість колумбійців спіл­куються іспанською. Я також вдома спілкуюсь іспанською. Іспанська прийшла у Колумбію так само, як російська в Украї­ну, — через насильство, загарб­ництво, колоніальні рухи.

— Для вивчення мови у вас був репетитор?

— Ні, я вчив мову самостій­но. 2016 року вперше приїхав до Львова, і у цьому місті ви­пробував свою українську. Був у ресторані «Криївка», інтер’єр якого надихнув мене на певний репертуар. З дитинства мріяв створити свій гурт, але співати старовинні українські пісні ви­рішив у «Криївці», коли почув, як співають місцеві хлопці.

— Бачила один відеозапис, де разом з вами виступають і ваші батьки. Вони теж музи­канти?

— Тато Хав’єр — скрипаль, мама — піаністка. Коли ми ра­зом виступаємо, мама грає на перкусії, барабані. Вони мають й інші спеціальності, але музики не полишають.

— Музики вас вчили бать­ки, чи маєте відповідну осві­ту?

— Я закінчив консерваторію з класу флейти у національно­му університеті Колумбії. Також маю диплом магістра дириген­та симфонічного оркестру цьо­го ж навчального закладу. Окрім того, навчався в академії на­родної латиноамериканської музики у Колумбії. Працював з різними музичними гурта­ми, виступав на багатьох сце­нах. Тепер разом зі своїм гур­том «Лос Янковерс» ми їздимо і даємо концерти в Європі, зна­йомимо іноземців з українською музикою та культурою. Також морально підтримуємо україн­ців, які живуть у різних країнах Європи.

— Переважно даєте вулич­ні концерти?

— Так, граємо на вулицях для усіх людей. Але іноді маємо кон­церти у різноманітних закладах, які нам допомагає організувати наша менеджерка, українська блогерка Ніна-Україна.

— Як сприймають україн­ську пісню у рідній Колумбії?

— З величезним зацікавлен­ням слухають, коли я виконую українську пісню. Особливо, коли це весела, запальна му­зика. У Латинській Америці, на жаль, аудиторія досить закрита у плані мови. Слухають в осно­вному іспаномовну музику. Тому не так легко заходить музика ін­шою мовою. З початком повно­масштабного вторгнення росії в Україну люди у новинах набага­то більше слухали про Україну. До прикладу, коли ми на вули­ці співали і пояснювали, що це — українська музика, то з великим захопленням слухали.

— Коли відбувся ваш най­перший вуличний виступ з українськими піснями?

— У Боготі ми багато висту­пали з українською і колумбій­ською музикою. Це було майже сім років тому. А 13 липня випо­вниться рік, як співаємо на ву­лицях різних міст Європи. І пер­ші наші концерти в Європі були у Барселоні.

— Де берете музику і слова старовинних українських пі­сень?

— В Інтернеті слухаю багато української музики, алгоритм на Ютубі пропонує мені пісні, коли шукаю повстанські чи козацькі пісні. Вчу лемківські і гуцульські пісні. Цих пісень у нас ще не так багато, але ми розширюємо ре­пертуар. Іноді мама щось підка­же, іноді наша менеджерка Ніна рекомендує.

— У вашому гурті є симпа­тична дівчина-колумбійка і хлопці, які теж співають укра­їнською. Ви їм перекладаєте, про що співається у тій чи ін­шій пісні?

— Дівчина називається Іса­мар. Вона з Венесуели, грає на віолончелі. Хлопці — флей­тист Данієль та гітарист Ніко­лас — колумбійці. Усі вони ма­ють неймовірний музичний слух, і це допомагає їм швид­ко і легко запам’ятовувати сло­ва українською мовою. Для іс­паномовних людей слов’янські мови дуже складні. Особливо у плані вимови. Хлопці з гур­ту мають особливий талант не лише до музики, а й до мов. Не завжди я їм перекладаю, про що співається у пісні, бо іно­ді бракує часу. Можливо, і не до кінця розуміють, але слова запам’ятовують з кожним ра­зом все краще й краще. Ніко­лас іноді активно використовує мобільні додатки, щоб вивчити бодай кілька українських слів. Ісамар захоплена українською мовою, тому активно її вчить. Вивчає слова пісень, шукає їх переклад. Вона українську знає навіть трішечки краще, ніж ан­глійську. У жовтні минулого року ми з Ісамар на кілька днів приїжджали до Львова. Вона закохалася у це місто, тож те­пер має мету — досконало ви­вчити українську мову.

— Чи не виникало інциден­тів, коли хтось із незадоволе­них викликав поліцію?

— Інцидентів з поліцією було багато. Але рідко хтось викли­кав поліцію. Просто поліція по­руч проходила, підходить і про­сить показати дозвіл, виданий на концерт. Є спеціальні місця, де можна на вулиці співати, а де не можна. Найскладніше такий дозвіл отримати в Іспанії, — по­ліцейські іноді поводяться агре­сивно, грубо розмовляють. На­томість у Ліоні дозвіл взагалі не потрібен, поліцейські йшли по­руч і лише нас привітали. У Празі є певні обмеження і норми (гра­ти можна у певні години і тільки у певних місцях). І спеціального дозволу не потрібно. Але поки ми зрозуміли, як ця система працює, встигли отримати кіль­ка штрафів. У Болгарії і Румунії ми мали дозволи. У Цюріху до­зволу не потрібно мати, але до­зволено грати у спеціально від­веденому для таких подій місці.

— На таких концертах, ма­буть, були і представники ро­сії. Чи не просили заспівати якусь свою «калінку-малін­ку»?

— Таке було кілька разів. За­вжди відмовляюся від виконан­ня російських пісень, пояснюю, що ми не виконуємо пісень ро­сійською.

— Чи маєте намір приїхати в Україну?

— Хочемо запланувати тур Україною з концертами. Мрію виступити в усіх містах України. Це зараз найвища моя мрія. Як лідер гурту відповідаю за безпе­ку учасників. Рідні моїх артистів переживають за них. Бо я гото­вий хоч зараз поїхати в Україну.

— Скільки вдається зібрати коштів під час вуличного кон­церту?

— Ой, у різних країнах і різ­них містах — по-різному. До при­кладу, ми були кілька місяців у Північній Македонії, а потім по­їхали до Швейцарії. Контраст величезний. У Македонії за три-чотири години виступу заробі­ток був у 5 разів менший, ніж за ті ж самі години у Швейцарії. І це не через сприйняття людей, а через економіку цих країн.

— Знаю, що навіть з таких невеликих грошей вам вда­ється певну суму «викроїти» на допомогу ЗСУ…

— Так, у нас було кілька кон­цертів, з яких мали можливість відправити кошти на Збройні сили. На жаль, це не така вели­ка сума, яку б ми хотіли віддати українським захисникам. Роз­кажу про концерти у Польщі, які організовували волонтери. Там ми змогли долучитися до во­лонтерського збору і відправи­ти кошти в Україну. Також у Че­хії у певному закладі волонтери проводили акцію, і ми там також виступали і власні кошти відда­ли на потреби ЗСУ.

— На кожен свій виступ одягаєте вишиванки, а Іса­мар ще й у віночку…

— Ми ще й розповідаємо на кожному концерті про Украї­ну. Ще з 2014-го у Колумбії я завжди у своїх виступах роз­повідав про Україну, про те, що відбувається через росій­ську агресію, й що не лише за­раз така ситуація, а протягом багатьох століть. І у Європі так само висловлюємо свою під­тримку, розповідаємо про Укра­їну. Тепер виступаємо у Румунії. У цій країні національний одяг також вишиванка. Часто люди думають, що ми одягнуті у ру­мунський стрій, доводиться по­яснювати, що наші вишиванки — з України.