Передплата 2024 ВЗ

«Не потрібно цуратися свого стану — проговорюючи переживання, легше впоратися з болем»

Своїм прикладом нескореності молодший сержант ЗСУ Сергій Калитюк доводить, що навіть після важкої травми чи втрати, коли здається, що все втрачено і виходу немає, потрібно продовжувати рухатися

Фото з особистого альбому Сергія Калитюка
Фото з особистого альбому Сергія Калитюка

«Високий Замок» уже розповідав про те, що українські воїни та ветерани здобули чотири медалі на Warrior Games. Warrior Games — це міжнародний спортивно-реабілітаційний захід для військовослужбовців та ветеранів, які отримали поранення, травми чи захворювання під час виконання службових обов’язків у зоні бойових дій. Одним із цих воїнів на змаганнях був дніпровець Сергій Калитюк (тепер живе у Львові), який здобув «золото». У 2013 році Сергій пішов до армії. У 2014 році, коли почалася АТО, при звільнені Ямполя разом із товаришами з 25-ої окремої повітряно-десантної бригади хлопець потрапив у засідку сепаратистів, і коли намагався надати побратиму медичну допомогу на полі бою, «піймав» 5 куль. Одну в голову та чотири в спину. Через них український воїн в інвалідному візку — однак вистояв. А потім став одним із учасників Національної збірної в «Іграх Нескорених» і цього року привіз до України срібну медаль зі стрільби з лука — та ще 4 медалі з Warriors Games. Ба більше, Сергій Калитюк став одним з учасників соціального проєкту «Сила Стійких», у якому відомі люди України та світу своїм прикладом незламності надихають українців вірити та продовжувати свою боротьбу, попри обставини.

Про бій, який змінив його життя, реабілітацію, змагання під час війни й те, що допомагає людям з травмами повернутися до повноцінного життя, Сергій Калитюк розповів журналістці «Високого Замку».

— Коли і за яких обставин ви отримали поранення?

— Це трапилося у червні 2014 року. У Донецькій області при штурмі Ямполя. На той момент мені був 21 рік. Ми потрапили у засідку, нашу машину підбили і почався бій. Мене покликав поранений товариш — я підбіг до нього й почав шукати, де рана, щоб при евакуації пояснити це медику. Оглянув його, вколов знеболювальне, покликав лікаря, він підбіг, і в цей момент почався обстріл. Куля потрапила мені в голову — вона не зайшла, але залишила в черепі вибоїну. Після цього попадання я почав підійматися, щоб відстрілятися повторно, але в спину прилетіло ще чотири. Тоді відняло ноги. Я відключився, а коли опритомнів, товариш вже був мертвий, медик також. Було важко дихати, бо, крім інших органів, була пробита легеня. Через дорогу побачив військових, спочатку подумав що це ворог, опустив голову, але потім дійшло розуміння, що в них були червоні пов’язки — наші нарукавні знаки. Став подавати ознаки життя, але знову почався обстріл, тож витягнути мене змогли не одразу.
Гвинтокрилом мене відправили до Харкова, згодом — до Львова, бо там найкраща нейрохірургія. І розпочався мій новий етап: один місяць і 10 днів я був у реанімації, потім — на реабілітації. Загалом у шпиталі я пробув три місяці.

— Ви отримали поранення і втратили можливість ходити, захищаючи Батьківщину. Це патріотизм, чи як можна охарактеризувати ці почуття? Чи не мали ви тоді злості на Україну?

— Ні, злості не відчував. Я давав присягу на вірність народу України. І це були не просто слова. Це те, у що я вірив і продовжую вірити. Я повністю усвідомлюю, що це моя країна, я готовий її захищати, її людей. Ми вже маємо здобутки, історію, культурну спадщину, у нас найкраще розташування — є і гори, і ліси, й степи, і море, майже ідеальний клімат. А головне — у нас круті люди, добрі, щирі. Я пишаюся, що я — українець. І якщо я можу прославити свою Україну, то я хочу це зробити.

— До життя вас фактично повернув спорт. Як скоро після поранення розпочали тренування?

— Ще у шпиталі почав грати у настільний теніс. Мар’яна Гординська (практикуючий реабілітолог з багаторічним досвідом) познайомила мене з паралімпійцями, зокрема з чемпіоном світу з тенісу Віктором Дідухом, який або приходив сам, або відправляв своїх учнів займатися зі мною. Також з нами працювала фізичний терапевт Леся Каландяк. Ракетка, стіл, м’яч, супротивник — ось на чому я концентрувався. Ці тренування та графік допомагали відволіктися від травми. Спорт — хороший початок для реабілітації, і для цього не обов’язково бути професійним спортсменом.

— Ви стали призером та переможцем спортивних змагань. Що відчували, коли отримували нагороди?

— Я був дуже радий, коли на Warrior Games взяв «золото» зі стрільби із пістолета, бо це для мене неочікувана перемога. Я робив ставку на гвинтівку, з пістолета майже не тренувався. Але я зібрався і досить таки непогано відстріляв.

— Коли ви отямилися після поранення і лікарі сказали, що не зможете ходити — ви могли уявити, що станете чемпіоном?

— Чемпіоном світу я ще не став, для цього потрібно отримати «золото» на міжнародних офіційних змаганнях. Зараз це «срібло» у стрільбі з лука на «Іграх Нескорених», «золото» на Warrior Games — але все ж вони не вважаються професійними. Відверто кажучи, мені було сумно, що я не показав бажаний результат на «Нескорених». Усі розуміли, що це вже успіх, враховуючи, що «Ігри» проходили у квітні і через війну ми не мали змоги нормально готуватися. Але якби ми підійшли до «Ігор Нескорених», як у серпні до Warrior Games, я впевнений, медаль була б не одна. Я відчував гордість, що маю можливість представляти Україну. Це хороше відчуття — коли українці вкотре виходять на п’єдестал, а мені почесно бути одним з них.

— Повернутися до життя через спорт вам допоміг Віктор Дідух. А ви самі особисто зараз підтримуєте когось?

— Раніше я частіше їздив до шпиталю — у 2015−2017 роках. Останні кілька років рідше. Хлопців ставало менше, не було настільки активних боїв, нечасто когось сюди привозили. Все змінилося після 24 лютого… Перед цьогорічним від’їздом на змагання ми приїздили до госпіталю, щоб підтримати хлопців. Зараз часу буде більше, планую робити це частіше. Вважаю дуже важливим підтримувати бійців і всіх українців в такий складний для нас час. Я приєднався до проєкту «Сила Стійких», де розповів свою історію. Мені було важливо підтримати українців. Своїм прикладом показати, що навіть після важкої травми чи втрати, коли здається, що все втрачено і виходу немає, потрібно продовжувати рухатися. Завжди є альтернатива. Завжди є вихід. І ми, українці, набагато стійкіші, ніж здається у моменти відчаю.

— Що за ці 8 років змінилося у вашому сприйнятті травми?

— Чесно? Я до останнього не хочу усвідомлювати, що буду на візку до кінця життя. Є у мене така, можливо, фальшива, але надія на те, що з’являться технології в медицині, які допоможуть відновити і з’єднати нервові закінчення. Надія є.

— Що б ви порадили людям, які втрачають мобільність, кінцівки через мінно-вибухові травми, як їм швидше повернутися до нормального сприйняття життя?

— Спочатку є страх: що я буду робити, як мені тепер жити?! Але згодом з’являється якась альтернатива — і варто з цього почати. У мене інша травма, свій досвід — мені допоміг спорт. Коли я почав займатися, в мене збільшилося коло спілкування. Спочатку були тренування, збори, згодом набір та підготовка до «Ігор». Весь цей час я знайомився з новими людьми, спілкувався, не давав собі засумувати. Звісно бувають різні дні, не без цього. Але рух допомагає впоратися з емоціями. Головне, не зупинятися. Потрібно більше рухатися, не жаліти себе, шукати нові круті відчуття від життя. Від себе. А ще, не боятися говорити, не закриватися в собі від друзів та близьких, загалом від суспільства. Не потрібно цуратися свого стану — проговорюючи переживання, легше впоратися з болем. Це те, про що соціальний проєкт, який я підтримав. Тому автори й просять українців ділитися історіями з хештегом #моясила. Це певна терапія.

— Чи можна дати поради тим, хто хоче допомогти людям з травмами?

— Ставтеся до таких людей з повагою і розумінням. Раніше були випадки, коли до мене хтось підходив на вулиці і давав гроші. П’ять, п’ятдесят гривень — хіба я схожий на того, кому потрібно щось дати? Можливо, в когось щось «йокає» — але мені це неприємно. Я нічого не потребую, мені не потрібні подачки. Тільки те, що мені належить від держави — так, я це вимагаю, бо маю право. Важливо бути уважним до пораненої людини, і якщо вона чогось не може — не дорікати цим, не намагатися забрати у неї всю роботу. Навпаки, те, що людина може робити сама — нехай робить. Якщо є прагнення усе робити самостійно, варто його підтримати. Можливо, це моє особисте сприйняття. Але з перших днів мені не хотілося, щоб мене жаліли — у жодному разі. Все, що міг, робив сам.

Схожі новини