«У дитинстві ненавидів дитячий басейн, а коли дивився на 50-метровий, мене охоплював страх»

Львів’янин Віталій Ступак — перший українець, який проплив Північну протоку в Ірландському морі за 14 годин, подолавши 42,5 км

Фото з особистого альбому Віталія Ступака
Фото з особистого альбому Віталія Ступака

Цей вид спорту не має назви, за встановлення рекордів з подолання кілометрових водних «вершин» уряд не дає квартир та інших матеріальних нагород. Такі морські та океанські віддалі долають відчайдухи, щоб заявити світові — Україна виховує справжніх силачів та патріотів! До таких належить і львів’янин Віталій Ступак, який не є професійним спортсменом, але став першим українцем, який переплив Північну протоку в Ірландському морі, подолавши 42,5 кілометра за 14 годин. Складність цієї протоки полягає в надзвичайно бурхливому морі з холодною водою (в середньому 12°С), наявності небезпечних медуз та непередбачуваних погодних умов.

Про заплив і підготовку до нього, впертість і наполегливість та чому у дитинстві боявся великого басейна Віталій Ступак розповів журналістці «ВЗ».

— Віталію, що підштовхнуло вас до цього запливу — це була дитяча мрія, чи, можливо, якась інша мотивація?

— На жаль, з дитячих мрій у мене нічого не здійснилося. Це вже мій сьомий ультразаплив. Перед цим я переплив Ла-Манш (56 км), це також дуже складний і важкий заплив. Я був другим українцем, якому вдалося це зробити. А теперішній заплив я присвятив своїй країні і своєму місту. На цей ультразаплив зареєструвався ще торік у листопаді, але оскільки в Україні почалася повномасштабна війна, то про нього треба було забути. І коли у червні мені зателефонували з візового центру і повідомили, що можуть відкрити візу, я сказав: «Так!». Тоді постало питання — плисти чи ні? Мотивацій мені, звісно, не бракувало. А з іншого боку, час не найкращий. Але я хотів показати у цей складний час, що Україна — незламна, і на всіх фронтах можемо показати, що ми — сильна і цілеспрямована нація. Кожного разу вішаю прапор на кораблі з лівого борту, оскільки пливу з правого, — і під час запливів у Греції, і на острові Орта в Італії. І ось так гребок за гребком — зі Шотландії в Ірландію український прапор перетнув протоку разом зі мною.

— Як довго готувалися до цього запливу?

— Посилено з червня, по кілька десятків кілометрів долав у басейні. Тренуюся на СКА, мені пішли назустріч — виділили окрему доріжку, і я тренувався по два-три рази на день.

— Ви — не професійний плавець і не маєте розряду майстра спорту з водних видів. А з чого почалося ваше захоплення водою і встановленням рекордів?

— Це було 2018 року. Італійське озеро Лагадор, дистанція 27 кілометрів. Дуже захотів це зробити, був там першим українцем, якому вдалося перепливти це озеро. Це не був соло-заплив, а формат змагань, але для мене головним було «фінішнути». Тоді для мене це було щось неймовірно недосяжне і надзвичайне. Але я впорався. Пригадую, був такий щасливий. Думаю, що саме я дав поштовх тому, щоб в Україні цей напрям почав розвиватися. До цього був Ігор Ненько, який 2006 подолав Ла-Манш, але тоді не розвивалося аматорське плавання. Про ультраплавання ніхто не знав.

— Якщо на шляху зустрічаються отруйні медузи, чи інша морська потвора, що може напасти на плавця, яка тоді ваша реакція і ваші дії?

— Коли пливеш таку довгу дистанцію, про небезпеку не думаєш. Ну, вжалила медуза, але пливу далі. На цих запливах, які я робив, нема акул. Бо у Новій Зеландії є акули, медузи, які кусають і від цього настає частковий параліч. Але у цих водах їх нема. Знаю, що трапляються такі випадки, і тоді учасників знімають з дистанції. Пригадую, плавав з одним учасником у Греції, він розповідав, що натрапив на акулу, але його встигли витягнути. Він закінчив гонку, бо акула ніяк не відпливала, а вбивати цих хижаків заборонено. На жаль, цей плавець наступного дня помер — від перенавантаження. Є такий всесвітньо відомий британський плавець Адам Волкер, до якого під час запливу підплила акула, але буквально за кілька хвилин його оточили дельфіни, які плавали майже годину кругом, не даючи акулі підплисти до людини. І йому вдалося фінішнути. Потім Волкер зробив собі татуювання — дельфін на руці.

— А вас дельфіни колись супроводжували?

— Так, цього разу. Я їх не бачив, але з катера мені гукали: «Дивись, дельфіни!».

— Ви долали дистанцію 14 годин. Вам дається час на перепочинок, чи, принаймні, випити чаю і щось з’їсти?

— Є спеціальна пляшка, у яку заливають пиття, або їжу. Супорти, які стежать за мною, кидають на мою вимогу на шнурівці пляшку. Я переважно п’ю тепле какао. Треба спостерігати за внутрішньою температурою тіла, а не лише за зовнішньою. Бо якщо людина замерзає зсередини — то дуже погано. Через кожні 40−45 хвилин таку пляшку кидають. Харчування займає в середньому 15 секунд, і треба плисти далі. На кораблі є суддя, який стежить, щоб все було чесно. Плавець не має права навіть торкнутися катера. А цього запливу з мене навіть годинник зняли — тільки шапочка, окуляри і плавки. Зупинятися на відпочинок нема сенсу. Зрештою, є течії, які постійно зносять.

— Температура протоки лише 12 градусів, тож тіло може задубіти…

— Так, тіло дубіє. Холод приходить на другій половині дистанції. Коли ресурс сил вичерпується. У мене ще була проблема цього року — треба було трохи набрати вагу, бо жир — це великий запас енергії, і трохи легше плисти, бо жир тримає на воді. А мені ніяк не вдалося набрати вагу через ті стреси. Я плив з недобором ваги. Тому до кінця дистанції я просто терпів холод. А коли сказав хлопцям, що я вже замерзаю, пішла психологічна підтримка з корабля. Микола Качмар махав перед очима прапорцем і кричав: «Давай! Давай! Залишилося дуже мало!». Виходили капітан і рефері. І так мене дурили, що плисти залишилося 500 метрів, поки я не доплив до фінішу.

— Про що думається протягом 14 годин?

— Ні про що. Порожнеча.

— Які були відчуття, коли ступили ногою на берег?

— Полегшення. Був щасливий, що мені це вдалося.

— Чого хочеться у перший момент, як тільки ступили на берег?

— Коли ступаю на берег, стараюся зафіксувати цей момент і побути у ньому. Нехай це буде 10 чи 15 секунд. Це таке відчуття, ніби ти зупиняєш час. Був дуже здивований, що організатори і капітан почали мити мене теплою водою. Потім тебе гойдає і складається враження, що перебуваєш в іншому світі.

— Такі запливи — неабиякий ризик. А ви — батько трьох дітей. Чи не просять рідні відмовитися від цього?

— Нічого не кажуть. Знають: якщо я щось вирішив, так і буде. Не поступлюся.

— Чим займаєтеся у повсякденному житті?

— Я — спортивний масажист.

— А коли ви вперше взагалі потрапили у басейн?

— Я був дуже хворобливою дитиною. У мене був параліч ніг. У радянські часи медики прописували як курс лікування — плавання. Колись в «Аквапарку» на 1 поверсі був «лягушатнік». Пригадую, терпіти не міг відвідувати той басейн, мене там змушували витягуватися, я там плавав з якоюсь дошкою. А коли я виходив з душової і дивився на 50-метровий басейн, мене охоплював страх. Чи міг я тоді подумати, що саме у цьому басейні у дорослому віці буду тренуватися до Ла-Маншу. Якби мені хтось сказав, що я буду плавати — не повірив би. Для мене плавання — засіб висловлювання. Якщо я хочу висловити свою позицію, своє ставлення до своєї країни — я це роблю. До прикладу, у грецькій Каламаті я був першим українцем, який туди потрапив. І мені навіть вдалося посісти друге місце. Яке це неймовірне відчуття, коли ти виходиш з води, а на суші підіймають прапор України! Або коли ти стоїш під прапором, підходять греки і українською тобі кажуть: «Слава Україні!». Чи, до прикладу, в Італії, коли я проплив 27 кілометрів, організатори підійшли до мене і сказали: «Слава Україні!». А цього разу ставлення англійців та ірландців було неймовірним. Їхнє тепло і щирість до України і до мене, як представника цієї країни, відчувалися.

— За кордоном українського плавця вітають. А як вас привітали в Україні можновладці?

— Торік якось мій заплив залишився непомітним. Цього року мене привітав голова ОВА Максим Козицький і обласне управління спорту. Була дуже тепла розмова. Я ні на що не претендую, але ця щира розмова була приємною.

— А за чиї кошти ви поїхали до Великої Британії?

— Певну суму витягнув з власної кишені, маю сильну фінансову підтримку IT-компанії Softserve, а також маю знайомих українців у Лондоні, які мене прихистили, годували, супроводжували на кораблі.

— Який заплив вважається найнебезпечнішим і чи маєте намір його подолати?

— Є така австралійка Хлоя Маккардель, у якої світовий рекорд — ця жінка проплила 127 кілометрів. А ще вона рекордсменка Ла-Маншу, бо вона його проплила 44 рази. Я мав щастя з нею бачитися на своєму запливі. Звісно, хочу здійснити ще багато інших запливів, кожен з яких буде присвячено моїй нездоланній, сильній Україні.