«Багато росіян у повідомленнях просять пробачення за те, що їхня країна напала на нас. Та мені їхні вибачення до одного місця!»

Український музикант, співак і автор пісень Михайло Крупін — про дитинство, мову і волонтерство

Фото з альбому Михайла Крупіна.
Фото з альбому Михайла Крупіна.

Його називають не лише найкращим представником українського репу, а й навіть засновником. Харків’янин Михайло Крупін каже, йому подобається такий статус, хоча сам себе… репером не вважає. Мовляв, він — весела людина-оркестр, музикант, виконавець, віртуоз. Та й справді, його пісні не зовсім схожі на реп, бо вирізняються мелодійністю. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Михайло повністю перейшов на українську мову — не лише пише пісні українською, а й спілкується. Це його принципова позиція. Одна з його останніх пісень «У нашому місті», про його рідний Харків, стала популярною і спричинила шквал емоцій у соцмережах. Про творчість, дитинство й волонтерство Михайло Крупін розповів журналістці «ВЗ».

— Повномасштабне втор­гнення росії в Україну змінило вас — ви повністю перейшли на українську…

— На сьогодні мені ще важ­ко спілкуватися і писати україн­ською. Але порівняно з тим, як важко зараз, на війні, хлопцям, моя ситуація не йде у жодне по­рівняння. Наша мова — це наша зброя. І наша оборона. Тому я повністю перейшов на укра­їнську. Пісні пишу лише укра­їнською, щоб ніхто більше не розумів, окрім українців, моїх пі­сень. І це моя позиція, від якої більше не відступлю. До при­кладу, моя 6-річна донька піш­ла вчитися в українську шко­лу, і вона зараз так само, як і я, вивчає українську. Вона наро­дилася у Харкові, де усі спілку­ються російською. Ми не були винятками.

— Яким був ваш ранок 24 лютого?

— На той час я був у Києві. Але насправді для мене ця війна по­чалася ще тоді, коли путін ви­знав «лнр» і «днр». Я розумів, що буде війна. Навіть відчу­вав її наближення. І в ніч з 23 на 24 лютого практично не спав. Розумів, що путін — маніяк, і має «пунктик» на датах. А 23 лютого для росіян — дєнь армії, тож мені здавалося, що саме 23-го почне наступ… Путін мріяв за три дні взяти всю країну, але, як бачите, обламав собі зуби.

— Вивозили родину ку­дись?

— Дружина з донькою на той час були у Харкові, я — у Києві. Протягом двох тижнів вони не могли виїхати з Харкова, а по­тім моєму братові вдалося їх ви­везти. Я ж особисто евакуював­ся з Києва до Чернівців, бо був у Святошинському районі, а там дуже небезпечно було. Як від­чував, бо після того, як поїхав, в один із будинків на Святоши­ні влучив снаряд.

— Якою була ваша осо­биста допомога у підтримці Збройних сил України?

— Це не було відразу 24 чи 25 лютого… Спочатку було дуже страшно. Не знав, що роби­ти. Друзі писали мені: «Зроби якусь нову пісню». Моя волон­терська діяльність почалася з пісень. Однією з перших була пісня «Дон» — про бородатих кадировців, потім була пісня з нецензурною лексикою «Ї…ште, хлопці, ї… баште», згодом — «У нашому місті». Тепер на­писав пісню на підтримку на­шої розвідки — про хлопців, які працюють таємно. Ця пісня не­забаром вийде у реліз. А потім мені зателефонував знайомий волонтер і сказав: «Ти пишеш пісні — це добре. Але потрібно щось робити. Поїхали у Мико­лаїв». Я погодився. І з цього все почалося.

Спочатку купив 30 броне­жилетів за власні кошти. Цього ніде не афішував. Мені тоді зда­валося, що війна не буде такою затяжною. Потім ще щось при­дбав, але власних коштів, щоб допомагати армії, вже не мав. Бачив, що люди готові давати гроші, але не знають, кому до­вірити їх. Насправді, я у своєму житті ніколи нічого у нікого не просив. От вирішив відкри­ти рахунок, куди люди скидати­муть гроші, — хто скільки може. Люди мені повірили. Ми зібра­ли багато грошей. Багато чого купили. Наразі більше не зби­раємо. Бо я планую тур Украї­ною, і зібрані від квитків кошти підуть на цей волонтерський рахунок — далі будемо допома­гати армії. Не хочу, щоб люди просто давали гроші, хочу, щоб могли трішки відпочити, послу­хати музику і таким чином до­помогти армії.

— І за кордон поїдете?

— Так, звісно. Бо маємо тур не лише в Україні, а й висту­паємо за кордоном. Плануємо благодійний концерт у столи­ці Польщі — Варшаві та у Лат­вії. За кордоном ми розпові­даємо про війну у нашій країні. Кошти від цих благодійних кон­цертів переказуємо на потреби нашої армії.

— Кажете «ми». «Ми» — це хто?

— Це мій гурт.

— Як він називається?

— «Жалюгідна трійка».

— Що, так і називається?

— (Сміється. — Г. Я.). Це жарт. Не питаєте, чому «трійка», коли нас п’ятеро? От тому і трійка, бо нас п’ятеро. Такий собі одесь­кий гумор.

— Ви розірвали стосунки з колишнім продюсером Юрі­єм Бардашем. Чому?

— З моменту повномасштаб­ного вторгнення росії в Украї­ну я категорично відмовився з ним співпрацювати. Залиши­лося лише вирішити питання стосовно документів. Бо після 24 лютого я ні з ким з представ­ників країни-агресора не спіл­куюся і не підтримую стосунків. Мені телефонують і пишуть, ба­гато хто просить пробачення за те, що їхня країна напала на нас. А що мені їхнє вибачення? До одного місця!

— Ви навідувалися у свій рідний Харків після 24 люто­го?

— Зараз я туди дуже час­то їжджу. Біля мого будинку був прильот. Повибивало ві­кна, обвалилася штукатурка. Але у своїй квартирі всереди­ні я не був. Коли вперше після повномасштабного вторгнен­ня приїхав у місто свого ди­тинства, я плакав. Не розумію, як вони, ці білгородці, які жили поруч з нами, гуляли по наших парках і скверах, тепер жи­вуть, бачачи, як з їхнього міс­та у наш Харків летять ракети? Вони собі спокійненько їзди­ли до Харкова. Бо у нас циві­лізація, а вони там — дикі вза­галі. У них же ж нічого нема! Привозили у наш Харків своїх маленьких орків, щоб ті могли відвідати зоопарк чи поката­тися на каруселях у парку.

— Вашим батькам вдалося евакуюватися з Харкова?

— У мене вже немає батьків. Але моя 96-річна бабуся з моєю рідною тіткою виїхали в Ізраїль. Бабуся — це молодша сестра. А її старша сестра залишилася у Харкові. Їй 99 років. Не хоче ви­їжджати.

— Це правда, що ви у ди­тинстві співали у магазині?

— Якщо чесно, я і зараз можу заспівати у магазині. Я — люди­на проста. Мені кажуть: «Спі­вай», і я співаю (сміється. — Г. Я.). У дитинстві я із задоволен­ням співав. У мене до 12 років було сопрано — дуже високий голос. Маю абсолютний слух, то співав дуже чисто. Всім подоба­лося моє виконання. Репертуар тоді, правда, у мене був невели­кий. Моя улюблена пісня була «Шаланди полниє кєфалі». Мені за це давали цукерки. Вступаю­чи у музичну школу, всі діти спі­вали «В лєсу роділась йолочка», а я заспівав «Шаланди полниє кєфалі». Там мені подобалися слова: «і Константін бєрьот гіта­ру». Всі почали сміятися. Я тоді не розумів, чому. Але коли я за­співав, члени комісії сказали: «Ми тебе вітаємо. Це — скрип­ка». Кажу: «Яка скрипка? Кос­тянтин не скрипку бере. Кос­тянтин бере гітару!». Так я став скрипалем. Закінчив музичну школу, клас скрипки, училище, вступив у консерваторію… Років з 20 займався скрипкою. Це мій рідний інструмент.

— А через 20 років скрип­ка перестала бути рідним ін­струментом, і ви почали спі­вати?

— Я про це мріяв давно. Коли був маленьким, був фанатом гурту «Квін», мені страшенно по­добалося, як поводився на сце­ні Фредді Меркюрі. Це — мої ку­мири. Переживав, коли Фредді не стало. Хотів, щоб була така машина часу, аби можна було повернутися і врятувати його від смерті. Ще у дитинстві я дав собі слово, що стану рок-зіркою. Однак коли у 14-річно­му віці прийшов на прослухо­вування у рок-гурт і вперше у своєму житті заспівав у мікро­фон, мені сказали: «Ти дуже по­гано співаєш. Краще не співай». Я тоді закомплексував. На той час у Харкові почали розвивати реп, хіп-хоп-культуру. Спробу­вав читати реп і трішки підспіву­вати. І тоді мені сказали: «Як ти круто співаєш!». Згодом усе змі­шалося.

— А коли почали писати му­зику?

— Моя перша пісня назива­лася «Дорога». Написав її у 16 років. Вона стала дуже попу­лярною у хіп-хоп-колах. І я став відомий. Так почалася моя твор­чість. А далі були «веселі гірки».

— Ви колись брали участь у пісенних конкурсах?

— Жодного разу. Але одно­го разу, 1997-го, мама возила мене до москви на міжнародний реп-фестиваль. Мама мене са­мого не хотіла відпускати, а мені було так соромно, що мене су­проводжує мама. Кажу: «Мамо, ну, це ж реп! Як я буду з ма­мою?». Я там нічого не виграв, бо усі призові місця дісталися росіянам. А у 2000 році поїхав у Чебоксари на фестиваль. Але вже тоді знав, що лише росій­ським реперам буде вручено усі нагороди. Пригадую, потім чле­ни журі виправдовувалися пе­ред нами, бо ми насправді були найкращі, а нас засудили. Та ми й не дивувалися, бо такі вони є — типові росіяни.

Популярне за добу

Популярне за тиждень