«Не впевнена, що знайдете сьогодні людину, яка бачила живу Соломію Крушельницьку. А я бачила!»

Ексклюзивне інтерв’ю з Вірою Бонь, яка уже 67 років працює у Львівському музеї Івана Франка

Віра Бонь
Віра Бонь

Віра Лук’янівна Бонь, яка працює у Музеї Івана Франка 67 років, не просто старожил, а справжня легенда музею! Високоінтелігентна й надзвичайно ерудована людина. Саме завдяки їй музейні фонди поповнилися ексклюзивними експонатами.

Віра Лук’янівна — ініціаторка й співавторка створення у Нагуєвичах садиби Івана Франка, а також художньо-меморіального комплексу в Нагуєвичах «Стежками Івана Франка». Ба більше, пані Віра, мабуть, єдина, хто на власні очі бачив славетну Соломію Крушельницьку. Віра Лук’янівна долучилася до створення музею української співачки і особисто зібрала близько тисячі експонатів для нього. Спілкуватися зі старшою науковою співробітницею музею Вірою Бонь, якій нещодавно виповнилося 94 роки, — не просто задоволення, а велика честь.

— Віро Лук’янівно, 1955 року ви прийшли у Музей Іва­на Франка, після закінчен­ня аспірантури у Львівському університеті. Яким тоді був музей?

— Коли ще вчилася в аспі­рантурі, академік Михайло Воз­няк дав тему «Іван Франко про­ти декадентизму в українській літературі». То були такі тяж­кі часи, коли кожного дня ко­гось з університету виганя­ли, виключали з комсомолу… У музеї було вакантне місце за­ступника директора, і я його посіла. Тут працювали мої дру­зі з університету — Левко Полю­га (у майбутньому доктор, про­фесор. — Г. Я.) та Марія Гула, з якою ми жили під час навчан­ня в одному гуртожитку і одній кімнаті. 1956 року в усьому сві­ті відзначали 100-літній ювілей Івана Франка. Це був перший ювілей українського письмен­ника, який відзначали у всесвіт­ньому масштабі. Франко досі — єдиний український письмен­ник, 100-ліття якого відзначали на рівні Всесвітньої ради миру. А це така велика подія! У му­зеї почалася велика перебудо­ва, бо у Києві, у ЦК партії й мі­ністерстві культури, знали, що до Львова приїдуть делегації з усього світу. А куди вони при­йдуть? Та звісно, що у будинок Франка. От тоді і було виділено кошти на перебудову експози­ції, на впорядкування. Нас зму­сили терміново усе це зробити. А нас тоді було лише троє — я, Марія Гула та Левко Полюга.

— Так мало людей тоді пра­цювало?

— Оце вся команда, яка тут була і яка мала зробити експо­зицію. Зробили ми тоді багато, однак основний зміст експози­ції у тодішньому стилі був та­кий: «Франко — пропагандист марксистських ідей», «Фран­ко — борець проти українсько­го буржуазного націоналізму», «Франко — послідовник марк­систських ідей»… Коли ми пе­реробили експозицію, прийшли Марія Деркач, Михайло Руд­ницький, син товариша Франка — Євген Давидяк, Одарка Бан­дрівська. Ми були такі щасливі, що нам усе вдалося, а Михай­ло Рудницький каже: «Це музей за агітацію, прошу я вас, і про­паганду. Це як агітпункт перед виборами!». Ми опустили голо­ви. І Рудницький почав розпо­відати, що був у такому музеї у Франції, у такому — у Великій Британії, ще у такому у Бель­гії… І як у тих музеях. Звісно, пе­реробити так, як він бачив у му­зеях за кордоном, ми не могли, але на майбутнє це була для нас «наука».

Потім з тими людьми усе життя контактували. Особливо з Марією Деркач. Це сучасниця Франка, яка була значно молод­шою від поета, але у 30-х роках минулого століття вперше впо­рядковувала архів Франка і його бібліотеку. Це була така розум­на жінка! Коли ми приходили до неї, вона розповідала нам і те, що можна, і що не можна. Саме від неї ми вперше довідали­ся біографію дружини Михайла Грушевського. На той час Гру­шевський уже відійшов в інший світ, а його дружина жила у Києві — у злиднях. У помешканні Марії Деркач ми побачили старовин­ні речі, що належали Франко­ві і Грушевському. Але тоді ми навіть не мали права вимовити прізвище Грушевського. На той час Музей Франка був у будинку Франка, а другий відділ — у бу­динку Михайла Грушевського, де зараз і є музей Грушевсько­го. А коли ми вели екскурсію у будинку Грушевського, люди часто запитували: «Ось цей бу­динок Франка, а ось цей чий?». Ми не мали права сказати, що він належав Грушевському. Ка­зали: «Сусіда».

— То багато правди ви до­відалися саме від Марії Дер­кач?

— Так. До прикладу, ми зна­ли, що Франко відмовився від сповіді, Франко вигнав священ­ника… Насправді, все було зо­всім по-іншому. Зрештою, від тих старих інтелігентів ми бага­то чого довідалися нового.

— Але ми почали зі 100-літ­нього ювілею…

— Так, приїжджали делегації з соціалістичного світу — Польщі, Чехословаччини, Югославії, та­кож із Канади, Китаю… Ми по­чали налагоджувати зв’язки з тими країнами, особливо з Ка­надою. Знали, що за кордоном живе донька Івана Франка — Анна. Але, коли ми вели у Льво­ві екскурсії, ніколи про це навіть не згадували. Коли у нас запи­тували, які діти були у поета, ми казали — Тарас Франко. Він жив у Києві. Анну не можна було на­зивати, Петра також.

— Як Анна опинилася за кордоном?

— Ще дівчиною, 1914-го, ви­їхала зі Львова до Києва. Поча­лася Перша світова, Анна на­зад не повернулася, бо виїхала до Німеччини, там вийшла за­між. Згодом перебралася до Ка­нади. Ми ж від дружини Петра Франка, яка жила у Львові, зна­ли, що Анна живе у Канаді.

— Петро Франко також був заборонений?

— Аякже! Про нього навіть ніх­то не згадував. Петро загинув під час Другої світової. Дружи­на Петра жила поблизу музею — на Запорізькій вулиці. Дирек­торкою Музею Франка тоді була Марія Кіх, яка свого часу дружи­ла з Петром Франком. Як було «возз'єднання» 1939 року, Пе­тро Франко і Марія Кіх були ак­тивними діячами, які йому спри­яли… Після смерті Петра його родина жила у злиднях, а Ма­рія Кіх допомагала цій родині. Саме вона нас, працівників му­зею, і познайомила з дружиною Петра. І листувалася з Анною — своєю братовою, яка жила у Ка­наді.

— Анна не могла приїхати до Львова?

— Ні. Але згодом їй дозволи­ли приїхати у Радянський Союз. Думаю, їй у цьому допомогла Марія Кіх. Це був 1967 рік. Вона тоді вперше приїхала до Льво­ва. Для нас було величезним щастям — на власні очі побачи­ти доньку Франка! Ми у неї роз­питували, який він був, її бать­ко. Саме Анна розповіла нам, де що стояло в домі Франка. За ті два місяці, поки вона була у Львові, нам вдалося зробити перестановку у будинку Фран­ка. Вона згадувала все до дріб­ниць — що стояло на столі, де було ліжко і чим застелене. Те, що ми зараз маємо меморіал, — це заслуга Анни, бо саме за її спогадами ми зуміли відтвори­ти тогочасну дійсність.

— Анна, мабуть, приїхала не з порожніми руками?

— Звісно. Привезла рукописи Франка, і книжки, і деякі його особисті речі. А тепер у наших фондах зберігаються листи, які згодом писала Анна Франко до музею і особисто Марії Кіх. За неї ми відвідали чи не усі му­зеї колишнього Союзу — Музей Пушкіна, музеї Толстого, Не­красова, Лермонтова, бачили церкву навпроти його садиби… Нам відкрилися очі: та де нам було до них! Коли ми поверну­лися, пішли в обком партії і ска­зали, що у цих музеях, які ми бачили, висять ікони, а ми не маємо права повісити образ у домі Франка. Нам дозволили, але тільки у Нагуєвичах.

Після Марії Кіх директором нашого музею став син Васи­ля Стефаника — Семен Васи­льович Стефаник. І нам дуже пощастило! Знаєте, чому? Бо до того Стефаник був голо­вою Львівського облвиконкому, тож мав усюди зв’язки. Знаєте, якщо людина бідна — вона ніко­му не потрібна. Так само і му­зей. Ми, працівники, знали, що і як треба зробити у музеї, але ж для цього були потрібні кошти. І Семен Стефаник, використо­вуючи свої зв’язки, допомагав шукати ці кошти. Саме завдя­ки йому нам вдалося у Нагує­вичах зробити садибу батьків Івана Франка. Бо на тому місці, де була батьківська хата, рос­ла трава і паслися кози. Знання у нас були, а Стефаник «вибив» гроші. За рік було збудовано садибу. Коли будову було за­вершено, це була «помпа» не лише для України, а для всього тодішнього Союзу. На відкриття прийшло понад 20 тисяч осіб, приїхав тодішній голова Спілки письменників СРСР Сергій Ми­халков. Він сказав: «Ми відкри­вали музей Пушкіна, але тако­го багатолюддя ще не бачили». Тоді не лише машиною селом не можна було проїхати — піш­ки неможливо було перейти! Це був такий патріотизм, підне­сення, велике щастя. На нас усі дивилися і дивувалися — як нам то вдалося.

— Але ж не лише музеєм Івана Франка ви займалися протягом життя. Були також ініціаторкою створення му­зею Соломії Крушельницької і особисто віддали у цей му­зей тисячу експонатів…

— В Івана Франка був опікун — Карло Бандрівський. Вони зна­лися ще з гімназії. У Карла була дружина — рідна сестра Соломії Крушельницької. Донька Кар­ла Бандрівського, Одарка, час­то навідувалася у наш музей. Це все відбувалося за час ди­ректорства Семена Стефаника, який дружив з Крушельниць­кою. Не впевнена, що у Льво­ві сьогодні ви знайдете лю­дину, яка би бачила у своєму житті живу Соломію Крушель­ницьку. А я бачила! Я тоді була студенткою четвертого курсу Львівського університету. По­руч з моєю кімнатою у гурто­житку жив студент історичного факультету Овсійчук. Якось він зустрів мене у коридорі і каже: «Віро, давай завтра підемо на вечір у консерваторію. Там буде виступати Соломія Крушельни­ка». Запитую: «Хто така?». Тоді я вперше у житті почула це пріз­вище.

— Ви пішли?

— Так, я ще й своїх подру­жок взяла. То був останній ви­ступ Соломії Крушельницької. Це був 1949 рік. Слухали піс­ні «Катюша» та інші радянські патріотичні пісні. Виступали молоді студенти консервато­рії, було гарно. У другій части­ні того вечора виступала Соло­мія Крушельницька. Вийшла на сцену, як мені тоді здавалося, старенька жінка, — з паличкою у руці. Стала біля піаніно і по­чала співати. Знаєте, це був бо­жественний спів. Пам’ятаю, як вона співала «Вівці, мої вівці», «Село родинне»… Вона співа­ла українські народні пісні. Ми її викликали «на біс» неоднора­зово.

А потім я потрапила у Му­зей Франка. Хто приходив на екскурсію, заходив у кабінет Франка і звертав увагу на ріг достатку, який стояв у кутку. Запитують — чия це річ? Я не знала. А про той ріг мені роз­повів надзвичайно інтелігент­ний чоловік, наглядач музею: «Цей ріг Соломія Крушельниць­ка подарувала Франкові». Від цього рогу достатку і почався сучасний Музей Соломії Кру­шельницької. Ми роками зби­рали матеріали до цього му­зею. Добре зналися з Одаркою Бандрівською. Збирали речі для Музею Франка. Коли Одар­ку звільнили з консерваторії, їй дуже тяжко жилося — коштів не мала, точніше, бідувала. Сім’ї і дітей не мала. Жила на одну пенсію. Щоб їй допомогти, ми купували у неї речі її батька — шафу і столик, бо за тим сто­ликом сидів сам Франко. Якось я прийшла до неї, а вона каже: «Відкрий си ту шухляду». Від­криваю, а там не Франкові речі, а фотографії Соломії Крушель­ницької. От зі шухляди і «поси­пався» Музей Крушельницької. 1939 року, перед самою війною, Крушельницька приїхала до Львова. Тут її застала війна, але славетна Соломія жодного разу за німців не виступала.

Читайте також: «Франко ловив рибу найрізноманітнішими способами — саками, гаками, якірами і навіть голими руками»