Передплатити Підтримати

«Хочеться, щоб ми відкривали для себе справжню Білорусь»

«Я б дуже хотіла, щоб з’явилася людина, яка нарешті дозволить Білорусі бути Білоруссю — здобути гідне місце і повагу до нашого статусу — центру Європи»

Іванна Подольська. Фото з Фейсбука

У Львівській обласній організації національної спілки письменників України відбулась презентація книжки білоруського політика, вченого, письменника і публіциста Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…».

Відбулась також і зустріч з авторкою перекладу на українську мову Іванною Подольською. І все це — в рамках V Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев», засновником і керівником проєкту якого є відомий львівський письменник, в. о. голови ЛОО НСПУ Олесь Дяк.

Ми з пані Іванною домовились, що як тільки я прочитаю роман Зянона Пазьняка в її перекладі, — зустрічаємось і розмовляємо. Перебіг цієї розмови пропоную, шановні читачі, вашій увазі.

«Білоруси — дуже шляхетний народ — бережуть свою культуру, традиції»

— Коли Ви переклали цю книжку, що Вас більше охопило — «нечуваний підйом душі, як при польоті хмар», чи очікування, що «щось приємне станеться», сказане Вами з іншого приводу?

— Це було ні те, ні інше. Ця книжка стала мені порятунком від депресії карантину — це був березень минулого року.

— Як, коли ви зацікавились романом Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…»?

— Я уже тоді співпрацювала з Пазьняком. Мені сказали, що у нього, крім поезії, крім текстів політично-публіцистичних, фоторобіт, є ще й роман. Ми познайомились на конференції «Світу потрібна солідарність», здається, у 2016 році. Я тоді перекладала з російської, працювала в часописі «Ї». Мене спитали, чи можу перекладати з білоруської. Я почала з верлібрової поезії Пазьняка. А згодом дійшло до більших текстів.

До речі, це перше інтерв’ю, яке я даю. Бо я — журналіст за освітою.

— Зрозумів: Вас, як журналістку, не допитували — отже, я перший… Добре, а який запах найприємніший для українців, для України — запах сосни чи полину, про що йдеться в романі стосовно Білорусі?

— (Сміється). Виходячи з роману, для білорусів — полину. А в нас — не знаю. Для українця ближчим є запахи поля — маків, волошок, скошеної трави. А як за минулої традиції — це запахи поля і всього, що на полі, — сіна, скошеної трави, волошок, жита, колосся, пропареної стерні.

— Цитую Казюка з роману. Він «прокрутившись у Росії, точно зрозумів характер нових окупантів. Це не німці, правди тут не шукай. Уб"ють і не згадають». Про це свідчить, зокрема, й агресія російського окупанта проти України вже продовж восьми років. Чи не так?

— Мабуть. Думаю, що так. За часи, описані в романі, окупант не змінився і характер його дій, звісно, не змінився. Те саме ментальне обличчя.

— Лєна переконує в романі себе і колег: «Це не хмари летять. Це крила нашої надії видно… Ми стерпимо все. Ми все переживемо. Ми дочекаємося». З огляду на діяльність нинішнього Лукашенка, до чого дочекалися білоруси?

— Вони нарешті дочекалися до того, що їхня сила почала прокидатися. У них, білоруського населення, дуже глибока національна свідомість, але це все було приспано, заборонено проявлятись. Білорусам уже не страшно називати себе білорусами — тій меншості, яка готова боротися. А манкурти-перевертні завжди будуть. У них зараз є проти кого йти, але нема того, хто поведе і покаже, куди рухатись. Але це вже великий плюс — виступи проти останнього диктатора Європи.

— Зигмунт говорить: «Мусить бути шляхта духу, честі і обов’язку». Чи є така шляхта в Білорусі?

— Думаю, що є. Але вона себе не показує. Живе в кожному. Але йому треба прокинутися, себе показати. Білоруси — дуже шляхетний народ — бережуть свою культуру, традиції. Але все це — у власній душі, у власній родині. В академічних середовищах. Воно не виходить на вулиці. Бо на вулицях Білорусі нині — «серп», «молот», «Лєнін».
Але, як ми бачили, скільки людей виходить під біло-червоно-білими прапорами, — шляхта духу є. Їй треба набирати сил. І потрібен провідник.

— Що скажете про діяльність «Відродження» — художньої течії?

— Це вже зараз політична течія. Боролася за свідомість білорусів. Збереглася діяльність «Відродження». Шукали виходу через засоби мистецтва. А зараз — це Християнсько-демократична партія Білоруського народного фронту — «Відродження». Вони — не при владі, не в опозиції. У них був шанс у 1994 році.

— Чи багато в Білорусі таких людей, як Йосько, який, зокрема, пропонував ввести російську мову?

— Я думаю — дуже багато. З села — в місто, аби «окультуритися», переходять на російську. Паплюжать культуру і мову. Я й сама їх доволі зустрічала. Це люди, які свого цураються, а чужого не навчаються.

— Чи хтось відреагував на тезу, що «книжка — то брехня»?

— Це була розмова у вищій партшколі. А таких людей не переконаєш. І в Україні є багато людей, які не читають, — їм того не треба. Їм вистачає соціально-побутового життя. Можливо, що для них не настав час книги. Переконати, що художня література має вартість, — не вдається. Але читання можна виховувати.

— Як сприймати читачеві висловлювання Казюка: «Не говори дурниць. Білорус буде своїм допомагати? Ти що? Забудь. Гробити буде!»?

— Він мав на увазі білоруса, який доривається до влади. А влада, як знаємо, завжди була про… так само і в нас.

— Ще й таке читаємо в романі: «В колгоспі всі крадуть. Тільки не всіх за це садять». А в нас було те саме?

— Думаю, що було.

— Чи знаєте когось з українських комуністів, який «нічого не мав проти Бога і релігії, вважав, що «щось є»?

— Я знаю українських комуністів, які твердо виступали проти Бога, а ходять до церкви. Людина, мабуть, просто підлаштовується під обставини.

— Кого люди більше бачать в хмарах — ангелів чи птахів небесних, що летять в дальні незвідані краї?

— Ангели — душі людей. Людей, які стали ангелами, і женуть зло зі своєї землі.

«Я — ровесниця Незалежності…»

— Як Ви сприйняли вигадку «доцента-професора», що поляки придумали білорусів, їхню мову, а «німці… хохлов придумали»?

— Може, побутувала думка, що поляки виокремили білорусів, а німці це вчинили, щоб забрати наше тіло від Росії. Бо ж дехто вважає, що українці і білоруси — складові московитів.

— А що Ася конкретно має на увазі, коли каже Антосю: «Гарні жінки бувають примхливими. Це їх прикрашає і багатьом навіть подобається»?

— Це, здається, один з «бабських комплексів». Не знаю, кому би мала подобатись «примхлива жінка».

— А твердження Асолі «Жінка повинна себе любити, інакше перестає бути жінкою»? Можете його розшифрувати?

— Кожна людина повинна себе любити, поважати думку іншої людини, поважати себе, думати про себе. Скажу так: коли мені потрібен спокій, — я ні з ким не спілкуюся. Вважаю: любити себе — це захищати себе і поважати інших.

— Равіч переконує читачів, що «весь білоруський дух загалом був досить лівим і спрямованим на селян». А український дух? Мабуть, можна говорити про паралельність нашу з білорусами — чи не так?

— Так, паралель. Плюс український рух був ще й із селян сформований.

— «Європа й гадки не має, що таке ця монгольська Москва», — знову висловився Равіч. А нині має? — запитаємо. Нещодавно Меркель і Макрон досить інтенсивно шукали формат діалогу з Росією…

— Нині ще більше гадки не має. Зараз ще менше, ніж колись.

— Ще одна теза Равіча: «Плювати їм було, цим кремлівцям, на комунізм. Головне — білорусів ліквідувати». Я б уточнив: головне — Україну ліквідувати. Погоджуєтесь? Білорусь вони постійно «дипломатично» прихиляють до себе, ба більше — керують нею. А от з Україною московитам проблема — її не проти ліквідувати, бо вона головний їх ворог.

— Так. Вони не проти знищувати свідомість національну і в Білорусі, і в Україні. Досі якраз це відбувається. А біомаса буде їм потрібна. І це насправді страшно.

— Який відсоток українців, цитую, «здійснюють чисту молитву до Бога»?

— У серцях десь, частіше — аніж в церквах.

— «Вся наша молодь, наша свідома білоруська молодь зараз читає Багдановіча, знає і цитує», — стверджує Брильовська у розмові з Антосем. А кого нині українська молодь читає, знає і цитує?

— З класиків почалось круте переосмислення Шевченка. На нього не моляться, а уявляють, що він — тут. Нині — нове сприйняття Шевченка і його творів. Шевченко перестав бути пам’ятником. Став більш живим.

А в Білорусі — Янка Купала, Якуб Колас і Багдановіч. Янка Купала виріс в селі, перегукується його доля з долею Шевченка. У дитинстві він чув пісні, а це були Шевченкові вірші (пісні). Вже в дорослому віці він це зрозумів.

— Чи вдавалось Вам чути шепіт вічності в шумі українських сосен?

— Я не дуже люблю ліс і гори. Чую шепіт вічності — хмари, зірки. Словом, у небі — шепіт вічності. А ще той шепіт на кладовищах відчувається.

— Чи маєте лад в душі?

— Є моменти, коли той лад настає.

— Який відсоток людей на різних владних рівнях мають відчуття «високої цілі і дару служіння Україні» (Євген Сверстюк)?

— 10−15% в Україні.

— Як Ви вважаєте: чи хочуть люди жити краще? Якщо — так, то чому реально не прагнуть цього досягти?

— Хочуть, але не розуміють, що треба звільнити державу.

— Енергетика Вашої особистості сильна?

— Думаю, що так. І — характер. Енергія і характер — різні речі. І характер, вважаю, сильний. А про енергетику можуть сказати люди, які мене оточують.

— Чи був у Вашому житті Вчитель?

— Поки що — ні. Але є багато людей, які при спілкуванні дали уроки, з яких я зробила висновки. У кожної людини можна вчитись.

— Чим частіше живете: розумом чи серцем?

— Завжди (на 90%) — розумом, логікою. Але серцем приймаю найвагоміші рішення, найважчі для життя. Раз — на кілька років. А в побуті — розум.

— Про що мрієте?

— Мрії часом змінюються — це апріорі. Я — ровесниця Незалежності.

— 1991-го?

— Так. І я би хотіла, щоб моя країна зайняла гідне місце в світі. Щоб була слава Київської Русі. Хочу для України зробити щось у подвижницькому сенсі, щоб вона гордилася моїм іменем. Щоб моє ім’я асоціювалось з моєю країною в позитивному, інтелектуальному і подвижницькому сенсі.

— Що я Вас не запитав, а Ви хотіли б про це відповісти?

— В контексті Білорусі. В неї величезний потенціал людей, культур змагарської традиції (змагарство — це боротьба). Я б дуже хотіла, щоб з’явилася людина, яка нарешті дозволить Білорусі бути Білоруссю — здобути гідне місце і повагу до нашого статусу — центру Європи. Ми абсолютно не знаємо Білорусі. Але хочеться, щоб ми вивчали і пізнавали, відкривали для себе справжню Білорусь.

— Пані Іванно, щиро дякую за цікаву розмову.

Довідково

Іванна Подольська, ровесниця Незалежності України, народилася 1991 року в с. Болехівці Дрогобицького району. Вчилась у середній школі в Болехівцях, у ВПУ № 19 м. Дрогобича, Інституті підприємництва і перспективних технологій НУ «Львівська політехніка» (філія в Дрогобичі; заочно; бакалавр).

Працювала в часописі «Ї», народному музеї Т. Шевченка в Палаці мистецтв (Львів), в газетах «Будекспорт», «Високий замок»; у Дрогобичі — в газетах «Каменяр» і «Вільне слово»; журналі «Слово жінки»; зараз — у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. Випусковий редактор дитячого журналу «Вечірня казка».

Спілкувався Богдан Залізняк, член НСПУ і НСЖУ.

Читайте також: Професор Олег Шаблій: «Україна не ратифікувала договору про створення СССР»