Передплатити Підтримати

Професор Олег Шаблій: “Україна не ратифікувала договору про створення СССР"

Розмова із заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка, заслуженим діячем науки і техніки України Олегом Шаблієм. Про те, чим живемо, що діється в Україні та світі. Про наші стосунки з Часом

Олег Шаблій

«Більш русифікаторською щодо України була совєтська політика»

Олег Шаблій. Фото з відкритих джерел

— Пане Олеже! Почнемо, отже, з найважливішого. У якому вимірі найвагоміше формується нині згуртованість української держави?

— Існує так звана функціональна теорія американського ученого Річарда Гартшорна. У ній стверджується, що у кожній державі борються між собою дві сили — центробіжна і протилежна їй — відцентрова. Держава функціонує лише тоді, коли перша з них домінує над другою. Тому головними у кожній державі є зв’язувальні чинники — чинники її цілісності.

У руслі стратегічних цілей формування «згуртованої держави» найважливішою я вважаю безпекову стратегію. Не буду пояснювати чому. Але наголошу, що безпековість — це не лише військово-політична, але й економічна, соціальна й екологічна. Та й усі вони тісно між собою пов’язані. У мирний час (а зараз Україна — у нав’язаній їй війні з московським імперіалізмом!) я б на перше місце поставив екологічну безпеку.

— Яку оцінку за 12-бальною системою Ви б виставили президенту України Зеленському за його діяльність на захист безпеки держави?

— За дванадцятибальною шкалою я б не поставив плюсової оцінки. Навіть деякі з «позитивів», які проявляються останнім часом, не мають реального підтвердження або не призводять до реальних успішних результатів. Хіба що продовжити шкалу від нуля вправо, тобто зі знаком «мінус». Тоді б моя оцінка позначалася числом «мінус три». Про це свідчить зменшення у бюджеті оборонних статей, переслідування добровольців і волонтерів, поступки нахабній московській політиці в Криму і Донбасі, перманентні невдачі (це ще м’яко!) у зовнішньополітичній діяльності.

— Яка мета Путіна: включити Україну до РФ чи загалом знищити Україну як державу?

— Мета Путіна — знищити Україну як державу і приєднати її території разом з людністю до Московії. А пізніше — виселити українців за Урал, у Сибір. Він (Путін, — ред.) намагатиметься реалізувати сталінсько-жуковський стратегічний план. Але тепер не ті часи. Я знаю, що відбудеться розпад самої Росії у близькому майбутньому: насамперед від зростання внутрішніх національно-релігійних суперечностей і під ударами зовнішніх сил — мусульманського фактора і китайської потуги.

— Чому українська влада, по суті, провалила вакцинацію громадян України?

— Не хочу повторювати тривіальну істину, що це сталося через «велике крадівництво» коштів, виділених на закупівлю засобів вакцинації, що є просто злочином. А також через брехливу пропаганду про шкідливість вакцинації. Негативну позицію щодо вакцинації зіграли деякі засоби масової інформації. Не останнє місце у цьому провалі зайняв «український» (?) олігархат. Подивіться, скільки десятків мільйонів гривень (чи — доларів) виділив для неї п’ятий президент України Петро Порошенко, а скільки вклали у цю справу інші товстосуми. Відповідь буде зрозуміла.

— Котра політика була більше русифікаційною щодо України: царська чи совєтська?

— Вважаю, що більш русифікаторською щодо України була совєтська політика. Царська політика була на початку (особливо після приєднання т. зв. Правобережжя з 1772 — 1795 рр. і півдня України) поміркованою. Згадаймо хоч би вплив на неї таких учених релігійних і державних діячів, як Ф. Прокоповича, С. Яворського, К. Розумовського та інших, які «створили імперію». А також — в останній період існування Російської імперії після революції 1905 — 1906 рр.

А совєтська ленінсько-сталінсько-троцькістська політика стосовно України була глибоко лицемірною і фальшивою. До речі, Україна не ратифікувала договору про створення СССР. З проголошенням культурної революції було докладено багато зусиль для знищення української народної культури (навіть термін, нібито невинний, був кинутий для зубоскальства — «шароварщина»), мови (впровадження у словниковий запас т. зв. росіянізмів, багато слів української мови у словниках (особливо за редакцією П. Білодіда, якого в Інституті мовознавства іменували «Бєлодєд») називала «застарілими» і т. д. і т. п. А масовий відстріл української еліти — письменників, учених, державних керівників тощо. Так загинув у ҐУЛАҐ-ові фундатор національної географії виходець з Надсяння (м. Перемишль) акад. Степан Рудницький, професор Валентин Садовський, відбув десятилітнє ув’язнення наш земляк Володимир Ґеринович та чимало інших. Голодомором-геноцидом вимордовано до 8−10 млн українських селян, а на їхнє місце ввезено кілька мільйонів жителів із Росії. Таким чином була здійснена русифікація українських Донбасу і Подніпров’я — шляхом міграційної політики. А жорстока розправа з українцями Галичини, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя, Брестейщини і північної Чернігівщини та південної Воронежчини чи Кубані (останні шість тепер у складі держав-сусідів, де знищені майже усі знаки нашої присутності, охоплюючи навіть цвинтарі і храми!). Чи різні форми русифікаторської політики — до і після Другої світової війни.

— Чия поезія Вам ближча — П. Тичини чи М. Бажана?

— Звичайно, Павла Тичини, бо я вчив поезії Тичини змалку — ще у початковій школі. Вона, я б сказав, ліричніша, м’якша, якась заквітчана, милозвучніша. Згадаймо хоч би дитячий віршик «А я у гай ходила» чи «Гаї шумлять». Відчуваєте, як багато тут алітерацій, асоціацій, яскравості та природної чутливості! Наведу короткий вірш (з пам’яті) П. Тичини «Гаї шумлять»:

Гаї шумлять — я слухаю.

Хмарки біжать — милуюся.

Милуюся-дивуюся,

чого душі моїй так весело.

Щось мріє гай — над річкою.

Ген неба край — як золото.

Мов золото-поколото,

горить-тремтить ріка,

як музика.

Я цим не принижую канчастої, кришталевої і сталевої (і ще щось в цьому роді) поезії Миколи Бажана:

Гарячий Київ розметав квартали,

Старий Чернігів зеленню вчорнів,

Дуби полтавські під снарядом впали

У клекоті, у згарі чорних днів.

Де над полками сонце бунтівниче,

Над танками пожарів ожеред, —

Там битва йде. То Україна кличе,

Умри — а вбий! Вперед, брати, вперед!

Запам’яталась мені фраза М. Бажана «…і осінились ночі й дні // У меланхолійних мряках // Усюди смуток могутнів / гайворонням крякав…».

Звичайно, тут я не беру до уваги такі «поезії», як «Партія веде» чи «Єсть у нас могутні люди» П. Тичини, або квазіпоетичний витвір (за змістом) — «Людина у сірій військовій шинелі» М. Бажана. Розумію, що ці, з дозволу сказати, поезії, були вимушеними і ситуативними, як вірш Максима Рильського «Із-за гір та з-за високих…».

Існує велика недовіра між т. зв. «низами» і «верхами»

— Чи існує довіра в політиці? Де, в якій країні?

— Думаю, що ні. Передовсім не довіряють одні політичні організації іншим. Наприклад, в Україні лівоцентричні партії із «п'ятої колони» — «Опозиційний блок За життя» виливає інсинуації, брехню і бруд не так на партію «Слуга народу», як на «Європейську Солідарність». Існує велика недовіра між т. зв. «низами» і «верхами» суспільства. Верхи, як правило, борються за владу і її утримання, часто при цьому користуються не правовими засобами, а підкупом виборців, купівлею їх голосів з допомогою хабарів, підробками тощо. Ця недовіра найменша у багатих країнах Європи. Але останні вибори президента США показали, що у такій державі вона існує повною мірою. Думаю, що недовіра навіть потрібна. Вона є засобом активізації політичного життя держави. Лиш би не призводила до зростання деструкції: економічної, соціальної й екологічної.

— Хто з українських поетів найповніше зреалізував у своїх творах душу українського народу: Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка?

— Насамперед, що таке душа? Філософські словники відповідають, що це нематеріальна, духовна сутність живих істот, насамперед людини. Вона має багато значень і розумінь. Візьмемо для прикладу кілька поетичних творів, що образно відображають душевний стан людини. Насамперед, текст державного гімну України (друга стофа):

«Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми браття

Козацького роду".

Тут духовне (душа) об’єднане з матеріальним. Тобто і «душу», і «тіло» разом взяті, а не окремо — самі по собі. В І. Франка у «Вічному революціонері» звучить фраза «дух, що тіло рве (спочатку у поета було слово „пре“) до бою». Тут душа («дух) є первинною основою у значенні волі, свідомості. Ще один приклад: вірш К. Лебедєвої «Соколи, соколи!», музику до якого написав композитор Я. Вінцковський (Ярославенко). Там є такі слова: «В здоровому тілі здорова душа». Отже, і тут душа і тіло існують та функціонують разом.

Правда, большевицька цензура не признавала душі як такої, і де могла, там «душу» підміняла на «дух». У принципі, це те саме. Та слово душа має і релігійний зміст. І, очевидно, це було причиною того, що комуністична влада відкидала існування душі.

Очевидно, душа може мати своє буття лише в окремих індивідах. А душа народу — це все-таки певна абстракція. Або — це те спільне, головне, що притаманне окремим індивідам. Зокрема, членам національного організму. Найповніше душа знаходить свій прояв в поезії і в мелодіях до них — це у піснях. Кажуть, що душа українців проявляється у народній пісні. Або у піснях композиторів-професіоналів — таких, як М. Скорик, В. Івасюк, І. Білозір та ін.

Щодо корифеїв серед українських поетів — Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки, то кожний з цих поетів реалізував тему української душі по-своєму (кожен з них був геніальним). Так, Т. Шевченко творив в епоху романтизму, де панувала народницька парадигма в історичній науці і в поезії (від часів І. Котляревського, а може, й раніше); Іван Франко — з кінця ХІХ ст. до середини десятих років ХХ ст. — коли панувала індустріальна епоха з її реалістичною парадигмою. Обидва вони мали сільське походження, хоч І. Франко походив з сім’ї ремісника (коваля). Пригадайте його поезію: «У долині село лежить, // Понад селом туман дрижить, // А на горбі край села // Стоїть кузня немала» (до речі, описано чудові геотопоси: долина, село, горб, кузня. А з кузнею пов’язана доля людей («тут кується ваша доля» — як вістка, що саме з промислами і промисловістю пов’язане майбутнє людей).

Нарешті, Леся Українка — виходець з інтелігентної сім’ї: батько — етнограф, мати — поетеса, дядько — Михайло Драгоманов, учений і громадський діяч. Зрозуміло, що їй вдалося найглибше відобразити душу інтелігентської верстви і службовців українського суспільства. Часами Леся Українка поетично проникала в душу міфологічних істот, зокрема Мавки, як це має місце у драмі-феєрії «Лісова пісня». Правда, Мавка наділена усіма рисами людських істот. А герой драми «Камінний господар» — це лицар із високих прошарків суспільства з європейським бойовим вишколом.

— Що вище за напругою її реалізації: свобода політична чи свобода внутрішня конкретного громадського діяча?

— Думаю, що за напругою вища внутрішня свобода громадського діяча. Бо вона різноманітніша і реалізується як багатоваріантна. Політична свобода більш регламентована і цим звужена для реалізації. Хоча …

— Котрі миті вагоміші: творчого самозвершення чи політичної зреалізації подій?

— Вважаю, що миті творчого самозвершення вагоміші, ніж зреалізації політичних подій. Пов’язане це з тим, що творче самозвершення буває підготовлене довготривалими міркуваннями. Можливі і миттєві самозвершення, якась ідея раптово з’являється у свідомості ученого, проектувальника, мистця. Часом доводиться відмовлятися від цієї раптовості. Тоді, коли з’являються нові факти в науковій творчості. Це у філософії отримало назву верифікації (перевірки на істинність) чи фальсифікації ідеї (появи факторів, що її знецінюють або трактують її неістинність).

— Хто переконливіше формує національну свідомість — письменник чи вчитель?

— Важко однозначно відповісти на це, здавалося б, просте запитання. Національна свідомість — це складне явище. За письменником стоїть художній твір, за учителем — щоденна копітка праця, яка охоплює вивчення художніх творів письменників. Але не лише вона. Більше того, письменник у своїх творах може нерідко відображати цю працю. Отже, вони працюють в одному напрямі.

Я пам’ятаю, як на нас — студентів університету, діяли вірші Дмитра Павличка у другій половині 50-х років минулого століття. Із книги «Правда кличе», такі як: «Ти зрікся мови рідної», «Коли помер кривавий Торквемада», «Я так як бачу космонавта» чи поза цією книгою: «О, геніальний Олександре». Так впливає на свідомість молоді останній з опублікованих у фейсбуці віршів «До Ніни Матвієнко». Вона свого сина віддала у монахи до УПЦ московського патріархату.

— Чи Макрон і Меркель певною мірою намагалися переконати Зеленського йти назустріч деяким вимогам Путіна?

— Звичайно, намагалися. Кожен — сам по собі, виходячи із своїх державницьких інтересів. Меркель, щоб не заперечувати будівництва з Росії газогону «Північний потік-2» (відомо, що реалізація проєкту повністю перекреслить значення українських газопроводів, спрямованих у Європу). А Макрон міг би продати Росії військові судна «Містралі», від чого б поповнилася французька казна приблизно на один мільярд доларів. Та й історично складені «дружні» стосунки Франції з Росією істотно поліпшилася б.

«Люди вірять у того Бога, якого знають»

— Чи готові США воювати за Україну з Росією?

— Не готові. Бо війна може перерости у термоядерну. Крім того, втягуватися США у цю війну означає істотно посилити головного американського конкурента — Китаю. А якщо Китай ще об’єднається (звичайно, тимчасово) з Росією, то американцям буде сутужно. Тому Джо Байден, як й інші американські президенти, не поспішає кардинально допомагати Україні у війні з Росією. Помагає кредитами, багатомільйонними позиками (або мільярдними) чи нелетальною зброєю. Найкращим у наш час було б надати Україні ПДЧ щодо НАТО, перевести її на особливе партнерство, як Південну Корею чи деякі країни, що не мають членства в НАТО у Європі.

— Євген Чикаленко в 1906 р. висловився переконливо: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети». А Ви — нині?

— І я нині також. Особливо без такої, як щоденна газета «День». Молодь черпає тепер інформацію та знання із Фейсбуку, Інстаграму, Вайберу та ін. платформ. У всіх них багато непотребу або просто фейків, самовихваляння авторів, пустослів’я, лайок (крім лайків!).

— Багато хто з українських публіцистів, як Остап Дроздов, вважає: «Ми є східний бастіон західної безпеки. Ми — частина колективної безпеки світу…»

— Почну з кінця: Україна є частиною колективної безпеки світу. А в світі центром агресії і небезпеки були і є Росія чи Совєтський Союз до 1991 р. Згадаймо Комуністичний інтернаціонал, що був формально розпущений з дозволу Сталіна у 1943 р. До цієї дати він проголошував перманентну світову пролетарську революцію. У руслі цієї доктрини СССР допомагав комуністичним партіям грішми, зброєю, кадрами, особливо європейським (Італія, Франція, Німеччина). Усі спроби здійснити такі, з дозволу сказати, революції зазнали поразки, а їхні генеральні лідери або були знищені (у т. ч. і в СССР) або пропали без сліду.

Після Другої світової війни настала ціла епоха комуністичного тероризму в постколоніальних державах Африки та Азії. Хто стимулював ці процеси? Зрозуміло, що СССР. А тепер вже після розпаду т. зв. Союзу ССР цю функцію взяла на себе Росія. Зокрема, у суміжних з нею державах — Грузії, Молдові, Україні, Азербайджані. Отже, ми автоматично стали частиною світової колективної безпеки. Щоб посилити цю функцію, нам необхідно терміново увійти у систему НАТО. При цьому ми станемо автоматично східним бастіоном західної безпеки.

— Петро Порошенко 8 квітня сконстатував: «Влада зараз кинула людей напризволяще. А вакцинування треба всім і негайно». Як Ви вважаєте, чому діюча влада в цьому плані була тривалий час бездіяльною?

— Влада не просто кинула людей напризволяще. Вакцинація — це процес, починаючи із закупівлі (виробництва) вакцини і закінчуючи її використанням за призначенням, організації медичної інфраструктури і особливо підготовки лікарів та обслуговуючого персоналу, які лежать на совісті (якщо така існує) влади. У цій сфері вже діє кримінал. Заміна одного міністра медицини на іншого — начебто кращого — не змінює нічого по суті.

— Чи має рацію Віталій Портников, який нещодавно сказав («День». 16−17.04.21): «Ми маємо аморального виборця в аморальній державі?»

— Так, має. Держава неморальна тому, що велика частина її людності має постсовкову психологію, вірить у доброго царя (президента), живе за принципом «не вкрадеш — не будеш мати» і т. д. і т. п. А головне — у ній назбиралося багато українофобів, «працюють» антиукраїнські партії і політичні діячі. Хіба такі аморальні громадяни можуть створити «моральну державу»?

— Для чого ми, люди, з’являємось у цьому світі?

— Для чого? Це питання для мене заскладне. Але спробую дати свою версію відповіді. Є декілька гіпотез появи людства і людини взагалі. Перша -креативна: людину — Адама і Єву створив Бог і поселив їх у Раю. Але диявол спокусив їх, вони згрішили. За це «милосердний» прогнав їх із Раю, сказавши: «Йдіть у світ, тяжко працюйте (про інтелектуальну працю ще не було мови — О. Ш.) і розмножуйтесь». Іншими словами, Бог скерував людей у світ широкий, щоб там поєднати тяжку працю і насолоду від родинного життя. Так воно і здійснилося, ставши водночас метою існування людини — продовження її роду.

Друга гіпотеза (чи навіть — теорія) — еволюційна: поява людини — це результат саморозвитку живої природи від нижчих форм існування до вищих. Генетично людина стоїть на найвищому ступені розвитку біосфери, яка переходить у ноосферу (сферу розуму — за В. Вернадським). Це, очевидно, «кінцева мета» розвитку людства, якщо людина є органічним поєднанням матеріального (тіло) і духовного (психологічного). Але в людини глибоко «сидять» гени з давніх істот (у т. ч. і крокодилів — гнів, лють, м’ясоїдство).

Є ще третя гіпотеза появи людства на Землі: воно (людство) прибуло на Землю з інших світів. Думаю, що це теоретично слабка гіпотеза, бо тілесно і навіть духовно людина є стовідсотково земною (див. статтю філософа Е. Канта про земність людини).

Отже, відповідаючи без каламбуру на Ваше запитання, можу стверджувати: ми — люди — з’явилися у цьому світі, щоб жити. Недарма ще латиняни закріпили цю істину у відомій сентенції: «вік живи — вік учись». Навчання — це не лише праця, але й саме життя.

— Блаженніший Святослав сказав: «Люди хочуть знати того Бога, у якого вони вірять і шукають відповіді на дуже конкретні питання». Що він мав на увазі?

— Але люди водночас вірять у того Бога, якого знають. Я почав вірити в єдиного Бога, Творця неба і Землі, коли пізнавав його через молитву, вивчав у школі «Катехизис» (десь з другого класу під час війни), сповідався і причащався приблизно з 1942 р.

— Як часто приходить до Вас натхнення?

— Нечасто. Натхнення — це своєрідний стан нірвани — найвищого блаженства, відчуття піднесення духовних і фізичних сил, організованості, коли самі ці духовні (і навіть фізичні) сили сукупно (і синергетично!) без напруження призводять до прояснення багатьох істин, які при звичайному психічному стані знаходяться поза свідомістю людини.

— Яку книжку цього місяця прочитали? Що взяли з неї?

— Не повірите, але це не була художня книга, а глибоко наукова (я читав її у машинописі). Мене попросив автор книги, професор, проректор Львівського торговельно-економічного університету Степан Гелей написати на неї своєрідну статтю-рецензію. Нині книга вже вийшла друком. Називається вона «Роман Зубик: учений і громадянин». Має 400 сторінок.

Отже, два дні Великодніх свят (неділя і понеділок) я читав книгу, у вівторок (на третій день свят) — відпочивав, а в середу писав статтю «Фундаментальна монографія про Романа Зубика — ученого і громадянина». Не забував я і про свята.

Додам. Роман Зубик — вчений-історик, статистик, економіст-географ, дійсний член НТШ, був розстріляний у 1941 р. большевицьким режимом за те, що 14 січня 1940 р. єдиний відмовився голосувати за ліквідацію цієї некоронованої української світової Академії наук.

Книга проф. С. Гелея є справді фундаментальною монографією про життя і наукову працю цього вченого. Із доповіддю про нього я виступив 21 травня 2021 р. на науковій конференції, приуроченій до 80-ліття проф. Степана Дмитровича Гелея.

— Котре життя людини справжніше — у дитинстві чи в дорослому віці?

— Думаю, що і в дитинстві, і в дорослому віці життя людини є справжнім. Але усвідомлення змісту цього життя, його сенсу, призводить до справжності все-таки дорослого життя. Доросле життя людини багатогранніше, тут ясніше проступає мета життя — здобути знання, професію, народити і виховати дітей, «побачити» світ і себе знайти у цьому світі. Одним словом, доросле життя багатше.

— Хто кого більше ненавидить: Час — нас, чи ми — Час?

— Це образне питання, бо ми суб’єктивізуємо час у житті і в знанні. Та й виникає питання: про який тип часу йдеться? Людство пережило (і до певної міри переживає) такі типи часу: циклічний, лінійний і мозаїчний. Циклічний час характерний для аграрного суспільства. Зокрема, тут реалізовується (і сприймається) сезонний поділ року відповідними фазами (періодами) — вирощування сільськогосподарських культур — весна, літо, осінь, зима. За цими фазами навіть працює навчальний процес.

Другий тип часу — лінійний, властивий для індустріального суспільства. Тут сезонність мало виражена, а якщо й проявляється, то для виробництва і сфери послуг, пов’язаних з аграрною сферою. Нарешті, третій тип — це мозаїчний час — характерний для постіндустріального суспільства, де людина вписана у діяльність, особливо у широко трактованої сфери послуг. Наприклад, у мене, як освітянина вищої школи і водночас ученого, час «рветься» впродовж доби: читання лекцій, семінарські заняття із студентами, засідання кафедри, деканату, учених рад факультету чи університету, звіти про наукову роботу — свою і кафедральну, консультації аспірантів і студентів тощо.

Мені, наприклад, завжди бракує часу, хоч я витримую високі темпи праці. За 66 років навчання і праці у Львівському університеті ім. І. Франка я написав понад 800 наукових і науково-публіцистичних творів — статей, близько 60 монографій, підручників та атласів, у т. ч. фундаментальних, серед останніх «Львів. Комплексний атлас» (2012 р.). Увів у географію приблизно сотню ідей, гіпотез, термінів, понять, концептів та ін. Обґрунтував декілька закономірностей і концепцій. У мене нема сенсу ненавидіти час: він так був до мене поблажливий і насичений подіями.

«Кожен солідний письменник і поет належить і своєму народові, і світові»

— Чи часто згадуєте про місцевість, в якій перебували ще в дитинстві?

— Згадую часто. Хоч я вийшов із села (біля Тернополя), але село не повністю вийшло з мене. І слава Богу. У селі я пізнав корені свого народу. Почерпнув ази і фундаменти народної культури. А в містах — Бережанах та у Львові я широко вріс у свій фах та професійну культуру — музикальну й образотворчого мистецтва. Я художник (маю серію пейзажів, портретів, плакатів і дружніх шаржів, часом і карикатур) і музикант (граю на багатьох струнних та клавішних інструментах: виступав у симфонічному оркестрі університету та в ансамблі «Черемош»).

— Чи довелось Вам підніматися на Говерлу? Може — не на гору, а на якусь іншу вагомішу високість?

— Так, я декілька разів піднімався на Говерлу в українських Карпатах. Але тут йдеться і про якусь іншу високість, на яку я також піднімався. І ця високість — головно духовна. Я пройшов соціальний ліфт — піднявся на вершину наукової географічної сфери. Серед суспільних географів України я займаю за кількістю цитувань (понад 170) перше — друге місця разом з проф. з Одеси О. Топчієвим. Мені присвоєно міжнародну премію імені Івана Франка — другому в Україні (першим у 2016 р. був Кардинал Любомир Гузар). Нічого більшого я собі не бажаю.

— Чи легко Вам із самим собою?

— Легко. Я психічно не зациклений на собі. Швидко забуваю образи недругів і заздрісників. Не ховаю каменів за пазухою. Не злопам’ятний. Радо ділюся знаннями і порадами. Маю багатьох друзів як в університеті, так і поза ним. Утримую зв’язки з близькими і також з віддаленими родичами (навіть у третьому-четвертому поколіннях) в околицях мого рідного села.

— Що таке правда і звідки взялася кривда?

— Правда — це істина, а кривда — це зло, яке пов’язане із нанесенням певним індивідумом іншій людині психічної і (або) фізичної травми чи шкоди. Часом під личиною правди ховається постправда або, як тепер кажуть, фейки. Зокрема, у засобах масової інформації. Особливо постравда і фейки поширені у російських ЗМІ щодо України. Великим майстром постправди є російська агенція «Раша Тудей».

Михайло Стельмах створив роман «Правда і кривда», у якому відображено у ключі антагоністичних суперечностей життя повоєнного села, де добро (правда) перемагає зло (кривду).

— Іван Дзюба вважає: «Шевченко належить не лише Україні — а всьому людству, хоч кожне його слово про Україну». Має рацію Іван Михайлович?

— Має рацію Іван Дзюба. Кожен солідний письменник і поет належить і своєму народові, і світові. Тим паче, такі генії, як Тарас Шевченко. Бо він відобразив у поетичній формі сокровенні мрії передовсім українців, як нації, і сподівання людства у його прагненні добра, краси й щастя. Тому й так багато пам’ятників у світі нашому генієві, тому так знають у світі творчість Т. Шевченка, тому такими популярними стали його слова: «Борітеся — поборете», «Ну що б, здавалося, слова… // Слова та голос — більш нічого. // А серце б’ється, ожива, як їх почує!.. // Знать, од Бога // І голос той, і ті слова».

— Як нині справи із залученням іноземних інвестицій в економіку України?

— Справи із залученням в Україну іноземних капіталів погані. Тут недорозвинені правові основи цього залучення. Також місцеві олігархи не витримують конкуренції з передовими технологіями, які привносить в Україну іноземний капітал. І вони роблять усе, щоб не допустити його в Україну. Перепоною є і високий рівень корупції серед дозвільних чинників. Якщо цей капітал і надходить в Україну, то він у прихованій формі йде від тих самих олігархів, що мають засоби в офшорних зонах, передовсім на Кіпрі та Вірґінських островах. Існують регіональні особливості сприйняття іноземних капіталів. Наприклад, у Галичині осідають головно польські, німецькі та нідерландські капітали. Капіталізують тут свої євро і заробітчани з Італії, Іспанії, Греції та інших країн.

— Якою Ви бачите співпрацю США і ЄС?

— Між США і ЄС існують і будуть існувати різні види співпраці, починаючи з військово-стратегічної (входження у НАТО) і закінчуючи розв’язанням проблем освоєння ближнього і віддаленого космосу. Правда, космічна співпраця великою мірою збігається із взаємовідносинами у військово-стратегічній. Перспективною інтеграцією (разом з поділом) є праця в галузі вивчення та освоєння Світового океану і в поліпшенні глобальних кліматичних умов.

— Чи відчуваєте, що у Вас є достатньо інтелектуальної енергії?

— Відчуваю. За останні п’ять років я підготував і видав чотири книги із п’ятитомника «Суспільна географія», книгу моїх мистецьких праць «У пошуках краси», понад 50 статей і тез доповідей. Готую зараз п’ятий том з підзаголовком «На важелях долі». У плані в найближчий час (два — три роки) підготувати і видати «Геополітично-військовий атлас України» (концепція атласу вже створена і схвалена, як і його подрібнена структура з приблизно 250 карт і картосхем).

— У 45 країнах світу — 1167 пам’ятників Т. Г. Шевченку, в тому числі 99 — у 44 іноземних країнах, а 1068 — в Україні (Газ. «День» 12−13.03.21). Якщо говорити про письменників, це — рекорд?

— Це рекорд, але його можна поліпшити. Виходить, що ще приблизно 150 країн світу не мають таких пам’ятників. Думаю, що українці у цих країнах (а нашого цвіту — по усьому світу) постараються у зведенні бюстів нашому генію.

— Георгій Філіпчук цілком виправдано констатує: «Ми видаємо 0,5 книги на одну людину, а наші сусіди по Центральній Європі — по 10−12 книжок, тобто у 20−25 разів більше». Чому ми так відстали?

— Відстали ми у сфері видання книжок у розрахунку на одну людину порівняно з сусідніми країнами у Центральній Європі тому, що, по-перше, у нас нема ґрунтовної традиції і культури читання (та й видання) книжок, особливо художньої літератури. По-друге, колоніальні режими (польський і особливо російський) знищували видання книжок українською мовою; по-третє, до середньоєвропейського показника не піднялася поліграфічна база книгодрукування; по-четверте, видавничі процеси книговидання ще й тепер розділені за етапами на власне видавництво, друкування книг, торгівлю книжковою продукцією. І ще можна назвати декілька моментів, що стримують процес від виробника книжок до їх споживача.

Я надрукував майже шістдесят власних книжок і у співавторстві приблизно у десяти видавництвах України, починаючи зі Львова і закінчуючи в Києві. Книги обходяться для видавництва, особливо тепер, дуже дорого. Тому покупець задумується, чи купувати дорогу книгу, чи почекати поки вона подешевшає. Торгівля книжками є, можливо, найслабшим місцем у видавництві книжок в Україні.

— Дякую, пане Олеже, за ґрунтовну бесіду.

Спілкувався Богдан Залізняк, керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

Читайте також: «Можливо, через п’ять років перестануть казати, що нищу вишиванку, і зацінять те, що роблю…»